Що ж, нехай буде так! Нехай наші сусіди довідаються про нас якнайбільше, адже знання – найкращий шлях до розуміння.
Загуло, загуркало, задзенькотіли шибки у віконних рамах, скочила з проїжджої частини Едгарові під ноги очманіла кішка й зникла у підворітті. З такими гучними ефектами провулком міг рухатися тільки Дракон, і Едгар упевнився в цьому, роздивившись номерний знак грузовика, що прочмихав повз нього. Грузовик ішов у надра провулка слідом за літаючим апаратом чужопланетної цивілізації 62-ї зірки Лебедя. Грузовик форкав і хурчав набагато гучніше, ніж годилося. Принаймні так здалося Едгарові. І Едгар розумів Дракона. Глибоко в душі Дракон, певна річ, відчував ностальгію, згадуючи ті часи, коли він владарював у повітрі і своєю появою наганяв страх на мирних жителів, що не були знайомі іще з основами цивільної протиповітряної оборони й не оволоділи поки що її засобами. І тепер Дракон намагався зберегти хоча б залишки колишньої слави, що, до речі, було цілком марною річчю і могло скінчитися хіба що тільки неприємностями з боку автоінспекції. А ще через заборону на звукові сигнали Дракон страждав комплексом неповноцінності.
Цікаво, як зреагували б наші далекі предки на появу грузовика, що гуркотів би, їдучи битим шляхом. Певне, вважали б, що то круглоокий, дивовижний звір. Той-таки Ієзекіїль наговорив би потім, що бачив якусь потвору, яка сунула в клубах диму й куряви, і на вигляд була потворна, і рикання її було страхітливе. Потвора, певна річ, являла б собою незаперечний доказ гріховності людей і провіщала б кінець світу.
А якщо уявити собі іншу ситуацію? З вірогідного майбутнього. На далекій планеті висадився розслідувальний загін землян і виявив би отакий грузовик, що під'їздив до їхньої ракети. Що передусім подумали б земляни? Звичайно, що до них наближається якийсь механізм. Механізм, штучний витвір, виплід чийогось розуму. І як же здивовані були б земляни, коли, ретельно вивчивши все, з'ясували той разючий факт, що грузовик – це живий організм, плід багатовікової еволюції тваринного світу далекої планети. Під час розкопок знайдено було рештки грузовикових предків – автомобілів "АМО" і "ЗіС". Пагоном, що завів еволюцію в глухий кут, виявилося відгалуження гусеничних артилерійських тягачів.
Неймовірно? Не так уже й неймовірно, якщо зважати на безконечність Всесвіту. Так само неймовірно, як і поява людської цивілізації.
Чорноока Власниця стояла під ліхтарем біля магазинчика, тримаючи в руці того ж таки М. Булгакова, і, здавалося, дожидалась Едгара. Сумочка була граційно перекинута через плече і в штучному освітленні тьмяно полискувала чорним лаком, тоненькі каблучки елегантних чобіток чітко вистукували ритм у стилі "реггей".
– Салют! – промовила Інга й послала Едгарові елегантний повітряний поцілунок. – Давно не бачилися. Бігаєш перед сном підтюпцем? А де твій приятель? Між іншим, у "Мелодії" давали потрясну штуку, вмить розмели! Будь другом, пригости сигареткою!
Едгар вистояв перед натиском колишньої бранки водоймищ, подав їй пачку сигарет, підніс сірника і теж спитав, киваючи на М. Булгакова.
– Інго, тільки по-чесному, Ви прочитали?
Інга скривджено відсахнулася й закашлялась від болгарського диму.
– Нащо ти дівчину кривдиш? Я ж хоч не бозна-який, а філолог. Майбутній. Гадаєш, я зовсім уже якесь патякало? Та це ж я так, – вона недбало махнула рукою, – підлаштовуюсь. Боюся, що мене назвуть несучасною.
Едгар стримав усмішку. Інга розкрила книжку, погортала її, притримуючи рукою з сигаретою гарні коси, що спадали на чоло і, освітлені ліхтарем, дуже гарно відбивали темним полиском.
– Чесно кажучи, не все сподобалося. – Вона сховала книжку в сумочку. – Всі оті понти про Понтія Пілата й отого Ієшуа – не дуже. Не фонтан. А от про вар'єте, як вони там чудеса витворяли, про кота отого розумецького – класі Про Степка отого потрясно! Шкода тільки, що мало й кінчається все якось незрозуміло. І знову ж таки того Понтія туди приточили. Краще б більше про походження отих диваків. Штукенції вони, звісно, класні відчубучували.
Едгарові вкотре вже цього дня стало трохи сумно.
– Ви на когось чекаєте? – спитав він і одразу ж додав: – Якщо, звісно, не таємниця.
– А, яка ще там таємниця, – безтурботно відповіла Інга й граційно струсила з сигарети попіл. Навіть витонченіше, як Блакитний Лицар, коли він перебував за старовинним годинником у Місті Флюгерів. – Таємниці мадрідського двору! Ну, які у дворі, хай навіть і Мадріді, можуть бути таємниці?
Едгарові, певне, стало геть сумно, бо він похнюпив голову й став уважно вивчати тріщини на асфальті.
– Отже, ніяких таємниць, – провадила Інга далі. – Стою оце й думаю, йти мені до одного собі такого чи не йти. Розумієш, подзвонив мені такий собі один, приходь, каже, збираємося ввчері. Тут недалечко. – Інга граційним жестом махнула в бік провулка. – Оце й стою, морочу собі голову. Розумієш, не пам'ятаю я цього чувака. Я, каже він, Дракон. Ти, каже він, повинна добре мене пам'ятати. Ну а мені начебто й незручно людину смутити, отож я й удала, нібито пам'ятаю. Красунчик Сміт – будь ласка, такого знаю, Валеркою його звуть, Едді знаю, Вовкулаку, Шурупа, Лексу-Віршомаза, Беру, Гризлі-апаратурника, Афоню. А от Дракона... Це ж бо в Штатах якийсь там Дракон нібито є, але хіба мені зі Штатів дзвонили, як ти гадаєш?
Інга граційно пожбурила недокурок у повітря, і він, накресливши в темному небі світлу параболу, впав на тротуар по той бік провулка й покотився до паркана, наполохавши ту саму кішку, що здійснювала свій вечірній моціон.
– Гадаю, Дракон дзвонив не зі Штатів, – відповів Едгар. – Гадаю, він десь тут неподалік. І думаю, ти мусиш його пам'ятати.
Інга здивовано звела гарні чорні брови.
– А ти хіба його знаєш?
– Скажи, а колодязь ти пам'ятаєш? На подвір'ї в тітки Ніни. А город пам'ятаєш, хрести золоті на соборах, човен білий на річці? Пам'ятаєш?
Він нахилився вперед і пильно вдивлявся в її обличчя, намагався роздивитися її обличчя крізь тиньк рум'ян, помади, пудри, туші. Коли б це було можливо, він відкинув би її обличчя назад, підставив просто під безжалісне світло ліхтаря й дивився, дивився, дивився, доти, доки... Аж доки що?
Аж доки вона згадає? А якщо нічого не вийде? Якщо вона забула назавжди?
Він дивився на Інгу, і в її очах раптом промайнуло збентеження.
– Снилося щось... – прошепотіла вона. – Давно-давно... Щось снилося...
Він полегшено зітхнув, так наче скинув з плечей важкий тягар.
Ще є надія.
Є надія.
Є.
– Слухай, іди під три чорти! – сказала Інга. – Чого ти до мене причепився? Гадаєш, знайшов дурну? Не дурніша від інших!
Сердилася вона теж витончено. Тупала каблучком, кусала губи і намагалася плечем закинути сумку за спину.
– І добре, що не дурніша, – миролюбно відповів Едгар. – Саме тому раджу піти.
– А що там буде? – одразу ж спалахнула Інга, легко відкинувши роздратованість. – Музичка буде?
Едгар стенув плечима.
– Музичка – це добре. Я музичку люблю. Теревенитимуть – теж непогано, я люблю теревені слухати, особливо, коли баляндраситимуть про всяке. Але щоб ніхто не робив розумних фізіономій. Знаєш, є такі, сам такий, як валянок, а сигарету до рота встромить, баньки по-розумному вибалушить і почне терендикати про отих екстрасенсів та про дзен-буддизм. Сам колода колодою, нахапався десь в іншій компанії, сидів там тихесенько, анічичирк, дослухався, придивлявся, запам'ятовував, а потім пішов до бібліотеки, газет начитався та журналів, вдома перед дзеркалом натренувався, джинси нацупив і пішов провіщати в простішій компанії, де зовсім уже самі лантухи й мало хто знає, хто він насправді. Та ще перед тим підручник з інглішу погортав, щоб там якесь слівце не наше дзявкнути. Бачили ми таких!
Тирада Чорноокої Власниці була щось на зразок автоматної черги. Стріляла Інга досить влучно, не помічаючи лишень, що кулі рикошетять і влучають у неї саму. Та головне – Інга усе ж стріляла, й це так само вселяло надію...
– Ой, то не той приятель там окопався? – вигукнула раптом вона, повернувшись до магазинчика.
Едгар подивився в той бік і побачив у напівтемній вітрині Відображення. Відображення робило запрошувальні жести і показувало на провулок, куди вже прослідували Юдіф, Сірий Чоловік із Двійником, літаюча тарілка і грузовик з номером "9054 КДТ".
– Що ж він там у магазині робить? – здивувалася Інга. – Вахтером, чи що, підробляє?
– Та щось таке, – непевно стенув плечима Едгар. – Працює.
Він кивнув Відображенню, даючи знак, що він зрозумів. Майже ту ж мить у магазині засвітилася нарешті лампа, Відображення зникло, й замість нього перед очима постали шереги молочних пляшок, зграбненькі штабелі сирків і розставлені візерунком слоїки із сметаною.
Інга здивовано розчахнула свої гарні очі.
– Куди ж він подівся?
– Певне, пішов уже.
– Куди?
– Туди ж, мабуть, куди Вас запрошував Дракон.
Інга сплеснула руками.
– Ой, класно! А ти підеш?
Едгар не встиг відповісти, бо поруч них, майже біля самісінького ліхтарного стовпа, раптом матеріалізувався Фіалковий Мандрівник у часі. Фіалковому пощастило: якихось двадцять сантиметрів праворуч – і він надовго застряг би в бетонному стовпі.
– Ну й чувак! Хіпуєш? – отямившись, запитала Інга, встигнувши вже роздивитися дещо чудний одяг Фіалкового.
Вигляд у Фіалкового став іще ошелешеніший. Певно, з Інжиних слів він утямив, до якої доби потрапив цього разу. Він з натугою передихнув і перевів погляд на Едгара.
– Знову ви? Знов не туди потрапив? – простогнав він і, похнюпившись, знесилено прихилився до стовпа.
Фіалковий мав чудову пам'ять, якщо зважити на те, зі скількома представниками різних часів і народів він сьогодні спілкувався.
– Що це з ним? – занепокоїлась Інга. – Коліс наковтався, чи що?
Скориставшись хвилиною, коли Фіалковий перебував у стані, подібному до нокдауну, Едгар коротко розповів їй історію поневірянь Мандрівника в часі.
– Ха! – відреагувала Інга. – Апаратура підвела. Мені Лекс оце нещодавно теж історію розповів. Про одного чувака. Сам, певне, вигадав, Лекс може! Отож чувак отой народився, вчився, виріс і влаштувався кимось там на цю станцію, ну, як наш "Салют". На орбіті. Все відбувається років через двадцять, у майбутньому. А фізики там, на орбіті, щось напартачили, якийсь, здається, вибух на орбіті, і хлопця того відкинуло в минуле.
Інга розповідала жестикулюючи, переводячи погляд з Едгара, що мовчки кивав і часом супився від її лексикону, на Фіалкового Мандрівника, який усе ще перебував у стані прострації, а проте, здається, починав уже дослухатися до її розповіді.
– Очухався той хлопець на Землі, в якомусь сараї, – провадила Інга далі.