Може, вже зараз зняти його і заховати в кишеню?.. Але ще ж не голосували, а тільки говорять про це. А може, й обійдеться?.."
Але тут попросив слова дядя Влас. Що скаже він після всього, що сталося? Я тільки краєчком ока зиркнув на нього і ще нижче схилив голову.
— Всі ви пригадуєте, що коли я виступав у вашій школі, то назвав Левка своїм другом...
Я здригнувся. Так, це було. Всій школі сказав, що я — його друг. А тепер що? Що ж тепер? Кінець дружби?.. Так, кінець. Зараз він відмовиться від мене.
— Я тоді не випадково сказав "друг". Я й зараз не відмовлюсь від нього і скажу: Левко був мені другом, так другом і лишається... Левко попав у біду. З своєї власної вини, але попав. То чи ж можу я залишити його? Звісно ж, що не можу. Я теж допомагатиму йому виправити помилку. І Ількові допомагатиму. Давайте ж вірити хлопцям. А щодо галстуків, то вирішуйте самі. Ви — одна піонерська сім'я...
Не довго говорив дядя Влас, але в кімнаті після його виступу стало ніби легше дихати. І всі присутні відчули себе вільніше.
— Ну так що, будемо голосувати? — запитав Павка.
"Ось воно..." — подумав я і мимоволі поклав руку на груди, де був червоний галстук.
— Ти щось хочеш сказати, Левко? — запитав Павка, помітивши той рух.
— Ні... нічого...
Мене душили сльози. Але я тримався, тримався... Тільки не заплакати. Тільки не заплакати перед Маринкою, перед дядею Власом, перед усіма!..
— Хто за те, щоб піонерам Ількові Зарубі та Левкові Лебедю тимчасово заборонити носити галстук за ту провину, про яку ми оце говорили, піднесіть руки...
Я не бачив рук, але чув шелест одягу навколо себе.
— Одноголосно,— почув я, мов крізь сон.— Левко Лебідь та Ілько Заруба, зніміть ваші галстуки.
Ніби не своїми руками я почав розв'язувати на грудях вузол. Шелестів матерією й Ілько. Тільки це й було чути в тяжкій тиші.
Коли я озирнувся навколо себе, то мами в кімнаті не було. Я не помітив, коли вона вийшла. Ясно ж, не захотіла бути присутньою при моїй ганьбі.
А тато сидів і дивився кудись повз мене. Мені впали у вічі тільки дві круті згорьовані зморшки над переніссям...
33. НОВИЙ УЧИТЕЛЬ
Кажуть, горе зближує людей. Тепер я переконався, що так воно й є.
Якщо раніше в нашій дружбі з Ільком і були якісь щілини, то тепер вона зцементувалася так, що ніяка сила не розірве. Ще б пак: на увесь загін ми тільки двоє не маємо права носити піонерські галстуки!..
Вранці ми чекали одне одного на розі і до школи йшли разом. З школи поверталися також разом. А пообідавши, знову сходились, щоб учити уроки. Моя мама теж не перечила нашим зустрічам.
Ми з Ільком твердо вирішили довести всім, що ми — теж не останні.
Сьогодні я зустрів Ілька пригніченого і мовчазного.
— Що з тобою? Чого ти?..— запитав я, вельми здивований.
Він махнув рукою.
— Вчора таке дома було...
— Дома?..— здивувався я ще дужче.
— Авжеж... З батьком негарно вийшло... І він розповів мені таке.
Батько Ільків — безногий. Він пересувається з місця на місце на спеціальному візку, допомагаючи собі руками. Вранці поснідає, загорне сухий обід в газету і котить до будочки, що біля пошти. Там цілий день стукає молоточком та тягне дратву — латає старе взуття. Повернувшись увечері додому, повечеряє з Настусею, поговорить з нею та й спати лягає. Звик уже, що Ілько бігає десь, не питаючи в нього дозволу. Тільки іноді, бува, поцікавиться:
— Як там у тебе в школі?
— Все гаразд,— кине йому Ілько на ходу і — геть з очей.
Але вчора він узяв Ілька за рукав, посадив біля себе.
— Ану, не тікай, Ілько. Посидь трохи та розкажи що-небудь.
— А що розказувати? — знизав плечима Ілько.
— Ну, як нічого, то й нічого,— сумовито промовив батько.— А чого це ти без піонерського галстука ходиш?
Батько ще нічого не знав. Але ж знатиме напевне. Цього не сховаєш.
— Мені не можна носити галстука...
Батько аж рота роззявив.
— Отакої! Чого ж це не можна?
— Так на піонерському зборі вирішили.
І тут Ілько розказав йому чесно й щиро все, як було.
— Ой Ілько, Ілько!..— батько докірливо та скорботно похитав головою.— Як же мені гірко отаке почути, коли б ти тільки знав!.. Червоний піонерський галстук у тебе з грудей твої друзі зняли!.. Вдумайся в це, синку, вдумайся, прошу тебе... Я за твій піонерський галстук ноги віддав, а багато людей і життя свого не пошкодували. То як же це ти, га?..
— А вночі я чув, як він плакав,— тихо додав Ілько.— Тяжко так плакав, накрившись подушкою...
Мене глибоко вразила Ількова розповідь. Бувало ж, що й моя мама плакала через мене, що й тато ходив, як чорна осіння ніч. Але все те мені не дуже дошкуляло... А тут я уявив собі, як плаче на самоті доросла безнога людина, яка воювала, пережила стільки горя після війни, а тепер ще й через сина має плакати...
— Тобі шкода тата? — запитав я Ілька.
— Шкода...
Далі ми йшли мовчки до самої школи.
А в школі на нас чекала радісна новина.
Не встигли ми й на поріг ступити, як підбіг Федя Ромащенко.
— Чули? Марія Степанівна від нас іде!.. Новий класний керівник буде! Вже сьогодні.
— Звідки знаєш? — не повірили ми.
— Тато сказав.
Федин батько працює в районному відділі народної освіти і справді міг сказати. Але Федя для переконливості ще й уточнив:
— Євграф Євграфович не захотів, щоб вона була в нас. Ясно?.. Не любить він її, так як і ми. Сьогодні вже й новий учитель прийде.
— Ура-а-а! — закричав Ілько на всю горлянку. — Ура-а! — вигукнув і я, мов очманілий.
Ми схопились за руки і почали танцювати та борюкатись так, що аж одяг на нас затріщав.
Федя Ромащенко чергував по класу, тому зупинив нас:
— Та не збивайте ви пилюки. Дихати нічим буде!
Ми перестали танцювати. Щоб подіти кудись свою енергію, ми почали допомагати Феді Ромащенку прибирати в класі. Ілько приніс води, я витер вологою ганчіркою дошку так, що вона заблищала чорним лаком, як нова, а потім гуртом повитирали парти та стіл.
Сходились учні, і кожного ми зустрічали новиною. Одні вірили, інші — ні, але всі цією новиною були задоволені, бо дуже вже не любили ми нашого керівника класу Марію Степанівну!
Але остаточно переконалися, що це — правда, коли на перший же урок до класу ввійшов Євграф Євграфович з молодим білявим чоловіком.
Ми встали, привітались.
— Сідайте,— сказав директор.— Марія Степанівна більше у вас викладати не буде. Ось ваш новий керівник класу та викладач української мови й літератури Захар Павлович Польовий. Я сказав Захару Павловичу, що клас ваш дружний і старанний. Дивіться ж, не підведіть, щоб мені опісля не довелося червоніти...
Звісно, ми ще не знали, який Захар Павлович, але безмірно раді тому, що у нас не буде Марії Степанівни, голосно гримнули:
— Не підведемо!
Захар Павлович мовчазно осміхнувся.
Був він високий, по-спортивному стрункий. Сірі очі уважно виркали по наших обличчях. На грудях — ромбічний університетський значок.
Коли директор пішов і клас потроху втихомирився, Захар Па влович сказав спокійно й діловито:
— З усіма вами одразу не познайомишся, отож будемо знайомитись поступово. А зараз почнемо вивчати життя і творчість талановитого українського письменника Андрія Головка. Передусім прочитаємо його оповідання "Пилипко".
Це було щось нове. Ніколи Марія Степанівна не читала нам на уроці творів, та ще й прозових. А Захар Павлович узяв до рук книжку з рожевою палітуркою, розгорнув, провів долонею по сторінці й почав:
— "У нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся білявими житніми колосками. Це — Пилипко. А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки, полата-ні-полатані. Бо ■— бідняки..."
Ми всі принишкли й заніміли. Захар Павлович читає дуже ви-разно, то підносячи, то стишуючи голос. І яскраві картини малювались перед нашими очима... Ось ми бачимо, як знущаються над людьми німці і гайдамаки-запроданці, бачимо, як катують Пилипкового батька, як сам Пилипко мчить охляп на коні до партизанів...
Тихо в класі. Ніхто й не шелесне. Всі втупилися очима в Захара Павловича.
Я навіть забув, що сиджу в класі. Забули, мабуть, й інші. Бо в тому місці, де Пилипко падає з коня під копита, Ілько рантом скрикнув:
— Та невже ж убили, гади?..
Учитель на мить перестав читати, уважно глянув на Ілька, не докірливо, не так, як поглядом роблять зауваження, а саме уважно й пильно. І знову став читати.
Але ось двоє партизанів знайшли в житі Пилипка, несуть...
"Ближче, ближче... Товпа зашуміла схвильована:
— Ну що? Що?"
Захар Павлович помовчав трохи і прочитав:
— "Живий! У голову поранений...—Зітхнули десятки грудей. Навшпиньки спинаючись, очима великими кинулись до хлопця, що на руках несли. І дихання затаїли. І на них глянули сині очі, наче волошки в житі. Волосся — житні колоски біляві, і по ньому стікала кров на обличчя бліде, на сорочку полатану-полатану".
Загорнув книжку Захар Павлович. Обвів очима клас. Видно, що й сам розхвилювався, бо сірі очі блищать, мов проти вогню, а довгасте, ще майже юне обличчя зблідло.
А ми?...
Ми теж мовчимо якусь мить, зачаровані. А тоді раптом, ніби змовившись, всі разом заплескали в долоні. У класі заплескали! На уроці! Де й коли було таке видано?..
Зараз він нагримає на нас. Але він тільки осміхнувсь і сказав:
— Ну досить. Я бачу, що твір вам дуже сподобався.
На перерві ми тільки й говорили, що про нашого нового учителя.
— Мабуть, він артистом був,— припустив Ілько.
— Коли б же вій устиг бути? — заперечила Маринка.— Дуже молодий ще.
— Якщо не був, то міг би бути артистом! — не здавався Ілько.— От читає, так читає! Як на сцені!..
Я мовчав, але сам собі твердо вирішив: оце прийду додому і спробую, чи вийде у мене так, як у вчителя. От, коли б так навчитись!..
Того дня на всіх інших уроках я був неуважний. Навіть слухаючи завжди цікаву географію, я ловив себе на тому, що думаю про Пилипка та про Захара Павловича...
Коли після останнього уроку ми з Ільком ішли додому, нас погукав Павка:
— На зборі загону говорили, щоб допомагати вам. А чого ж ви ні до мене, ні до когось іншого не звертаєтесь?
— Якщо треба буде, то звернемось...— відповів я.— А поки що ми самі...
— Ну дивіться...— недовірливо покосився на нас Павка крізь окуляри і пішов.
— Швиденько пообідай і до мене,— наказав я Ількові.— Давай їм покажемо... А то бач, як кирпу гне!..
Вдома, поївши, я розгорнув алгебру та почав думати над заданою додому задачею.
Задача була начебто й не важка, але чомусь ніяк не виходила в мене, хоч я бився над нею уже добрих півгодини.
"А Павка, той швидко розв'язав би! — несподівано подумав я.— Ні, не буду я до нього звертатися.