Потім обернувся до пса: – Друже, за мною.
– Але ж Незнайко… – почав був Граматик, проте не докінчив і мовчки подався вслід за Капітаном.
Капітан на ходу підпяв кілька камінців, обтрусив з них пил і поклав до кишені.
– Для природознавчого музею будуть, – пояснив він і замовкг задумавшись. "Перший вихід на Місяць можна було б вважати навіть дуже вдалим, якби Незнайко не попався до рук невідомих. Але Незнайка в цьому винуватити не можна: він урятував нас із Граматиком, відволік на себе; увагу циліндроголовця. Де ж тепер шукати його? Якщо це справді пірати, про яких стільки жахливого розповідають на Землі, то від них марно сподіватися добра… Аби вони тільки чого не зробили Незнайкові…"
Схил був невисокий і досить пологий, проте Граматик аж упрів, доки вибрався нагору. Йому бракувало повітря, наморочилося в голові. Він чув, що задихається в шкаралупі скафандра. Навіть його рука один раз мимоволі смикнулася, щоб підняти забороло, впустити свіжого повітря, але він вчасно схаменувся: то ж на Місяці, а не вдома, над Дніпром. Тут повітря нема.
– Я так і думав, – ніби з‑за гори долинув до нього Капітанів голос. – Наш корабель стоїть он на заході, освітлений сонцем. Недалеко, з півкілометра буде. Граматику, як ти?
– Нічого, добре. Ходімо швидше, – переборюючи кволість, промовив Граматик.
Рівною місциною йти було, звичайно, легше. Тільки дихалося важко та місячний пил був слизький, ковзалися в ньому ноги. Граматик стиснув руки в кулаки, аж вони змокріли від поту, і ступав так, ніби долав останні метри в півкілометровому кросі.
"Треба швидше дістатися до корабля, хай Капітан іде шукати Незнайка, бо інакше він мене не залишить", – підганяв себе Граматик.
А корабель ніби відпливав від них. Здавалося, цілу вічність вони йдуть, а відстань до нього наче й не зменшувалася. Нарешті останні кроки – десять, п'ять, два. Граматик прихилився до драбини, щоб не впасти. Скло в шоломі запотіло. В очах усе розпливалося.
– Ти зможеш сам піднятися в корабель? – крізь шум у вухах пробився до його свідомості Капітанів голос.
– Зможу.
– Постривай, забери ось камінці і пробірки з пробою, давай покладу тобі до кишені… Ми з Другом підемо в розвідку, кисню в мене годин на чотири вистачить, а ти відпочинь… Тільки перед тим, як відкривати забороло, перевір, чи тиск у кабіні не впав… Ну, бувай.
Граматик, притискуючись грудьми до драбини, поволі поповз нагору. Коли він був уже в шлюзовій камері, Капітан ще гукнув йому навздогін:
– І поїж, не чекай мене. Я мабуть, не…
Три (пуд), два (острів), чотири (вузол), три (слово), два (екран), півтора (кілометр), чотири (робот), два (незнайко), три (опудало), чотири (учасник), два (стіл), півтора (рядок), чотири (ярус), два (озеро).
Ключ. Розкрий дужки. Випиши спочатку іменники із закінченням ‑а , потім – із закінченням ‑и . З перших букв прочитаєш два слова, сказані Капітаном.
XXV. Погоня
Капітан ішов попереду, за ним, ледве встигаючи, біг шестиногий Друг.
Стежка лежала перед ними, наче пунктирна лінія, кривулясто проведена тушшю по зіжмаканому обгортковому папері. Це чорніли тіні в заглибинах слідів, залишених ними під час попередньої мандрівки.
Капітан поспішав. А його думки то ширяли на далеку чудову Землю, яка бузково світилася в нього перед очима, то вертілися навколо останніх, не зовсім зрозумілих подій.
Добре, що вирішили без Оксани летіти на Місяць. Тут не тільки важко, а й дуже небезпечно. Переборювати природні труднощі не страшно, навіть приємно. Будь‑які каверзи природи люди врешті‑решт розгадують і повертають собі на користь. Але підступи піратів, навіть розгадані, не можуть принести нікому ніякої користі. Бо вони породжені зневагою до всіх інших людей. Щоб порозумітися з природою, треба знати її закони. А які закони в піратів? Грабуй, бери, убивай, знущайся із слабшого… Проте доведеться повоювати з ними, щоб визволити Незнайка…
На обрії виткнулися чотири зубці. "Це ті гори, які ми з Граматиком бачили, – подумав Капітан. – Крайня зліва – Біла гора. Очевидно, кудись туди циліндроголовий робот і потяг Незнайка".
– Друже зараз нам треба звернути трохи ліворуч, – сказав Капітан. – І добре пильнуй, щоб не потрапити до роботів. Бо хто знає…
– Розумію тебе, Капітане, – відповів пес, підіймаючи вище голову й розглядаючись довкола.
Тепер перед ними лежала чиста, незаймана місячна поверхня, на якій вони залишали мережку слідів.
На Землі, у Келеберді, уже пізній вечір… У лозах витьохкують солов'ї. Лине бузковий запах над селом…
– Зліва попереду на камені бачу предмет, який ворушиться, – раптом перервав Капітанові роздуми Друг.
Хвилю перед тим Капітан ковзнув був оком по тому камені, навіть відчув якусь підсвідому тривогу, що тут щось не так, але не зміг затримати на ньому свого погляду, який мимохіть потягнувся до рідної Землі. І тепер Капітан миттю знайшов цей камінь серед інших каменів, розкиданих на поверхні Місяця. Він був ніби двоповерховий: на камені‑основі лежав ще один камінь, так само притрушений місячним пилом, під яким, проте, вгадувалися обриси ніби космічного ранця.
"Може, це випадковий витвір природи. Адже бувають камені, подібні до людських голів, до вершників, до тварин… Але якби цьому каменю додати голову, він був би схожий на космонавта. Пояс, ранець, плечі є, бракує тільки голови…"
Верхній камінь зненацька хитнувся з боку на бік. Навіть посунувся трохи. І знову застиг непорушно.
Що за мара? Землетрусу ж не було, бо він би відчув коливання грунту, а камінь ворушиться… Це все‑таки не камінь, це якась істота! Ну, й густо ж населений Місяць: то циліндроголовий робот, то безголовий космонавт…
– Друже, – якомога тихіше обізвався Капітан до пса, – нам треба з двох боків обійти цей камінь, щоб визначити, що це таке. Ти заходь з півночі, я – з півдня…
– Слухаюся, Капітане.
Капітан тепер не спускав очей з підозрілої істоти, дедалі більше розрізняючи на ній окремі деталі скафандра. Коли підійшов ближче, то побачив навіть рукав, а потім (чи це йому тільки так здалося?) – і шолом.
І нараз до нього долинув спочатку нерозбірливий, а потім зовсім виразний голос: "Земля в небезпеці… Земля в небезпеці…"
Капітан зупинився й присів. Оглянувся довкола. Ніде нікого. Підозрілий камінь, покритий місячним пилом, знову заворушився, підвів голову й опустив її назад.
Отже, голова таки є. Тепер уже він не сумнівався: це була жива істота. А коли Капітан зайшов збоку, він уже побачив напевно: це Незнайко куняє на камені, повернувшись спиною до сонця й звісивши голову на груди. Першою його думкою було підкрастися й налякати Незнайка. Ото сміху буде.
Але він одразу ж відкинув цей намір: так жартувати з товаришем, який потрапив у біду і якимось чином вирвався з неї, не годиться.
І Капітан став кликати Незнайка спочатку тихо, потім голосніше:
– Незнайку, Незнайку, це я, Капітан. Зі мною Друг… Чуєш, Незнайку…
Прокинувшись, Незнайко схопився на ноги й очманіло оглянувся довкола:
– А мені здалося – знову підкрадається людолов… Я втік від них… Там чоловічок з цапиною бородою, такий старий, поморщений, командує ними… Мене водили до нього, він багато говорив. Його батько – інженер Гарін, той, пам'ятаєш, що змайстрував гіперболоїд… Він щось хоче зробити з Землею. Казав, що всіх людей повбиває, а Землю забере собі… Його звати Джек Гарріс… Він казав, що його роботи можуть пограбувати будь‑який космічний корабель…
– Ходімо скоріше до корабля. Те, що ти розповідаєш, дуже важливе. Намагайся пригадати все, що бачив і чув. До найменшої подробиці. У кораблі все докладно розкажеш.
– Ноги дуже болять, – поскаржився Незнайко, ледве встигаючи за Капітаном. – Не поспішай так.
– Нам треба поспішати, доки вони не зогляділися, що ти втік, і не влаштували погоню… Тебе там не мучили?
– Ні, але мені їсти хочеться.
– Терпи, Незнайку, космонавтом будеш, – пожартував Капітан. – І не відставай. На кораблі є ковбаса в смальці і курячий бульйон у тюбиках, медяники і пампушки, повидло і джем, кукурудзяні палички і…
– Ой, не треба, Капітане, – попросився Незнайко.
Капітан проковтнув слину й замовк. Він теж був голодний. Щоб ее думати про їжу, він став дивитися, як легко біжить попереду пес, по черзі підіймаючи та ставлячи відразу по три ноги.
Раптом Незнайко прудко підбіг до Капітана й смикнув його за рукав.
– Диви, диви, – пробелькотів він, показуючи повними жаху очима позад себе. – Там… там…
Капітан оглянувся. Від третьої гори просто на них швидко йшов циліндроголовий робот. Ноги в Капітана смикнулися, щоб тікати, але зусиллям волі він стримав себе. Спочатку потрібно оцінити ситуацію. їхнього корабля ще не видно. Робот може їх наздогнати. Отже, треба щось придумати. Щось придумати…
– Незнайку, де в нього зброя?
– Я зброї не бачив.
– У них мусить бути зброя. Космонавтам пограбованих кораблів вони погрожували зброєю. Навіть убивали…
– Тікаймо! – вигукнув Незнайко, обганяючи Капітана.
– Стривай, Незнайку, а що це в тебе з кишені виглядає? Мотузок?
– Так, мотузок. Я був зв'язаний ним.
Хвилину вони налягали на ноги мовчки: попереду Незнайко, у якого з кишені звисав кінець мотузка, потім Капітан і за ними пес. Друг, як тільки виникла небезпека, залишився, щоб прикривати хлопців з тилу. Можливо, навіть затримати на якийсь час ту істоту, яка загрожує людям.
– Мотузок довгий? – знову запитав Капітан.
– Довгий.
– Ану, покажи.
Незнайко, не збавляючи кроку, витяг мотузок і подав Капітанові. Коли обертався до нього, мимоволі кинув погляд на циліндроголового робота. Відстань між ними помітно зменшилася. На масці робота, як здалося йому, застиг зловісний усміх. У Незнайка мороз пішов поза шкірою. Якщо вдруге він попадеться йому на аркан, то навряд чи живий вирветься від того чоловічка з цапиною бородою, що розсівся у своїй ракеті, як цар…
– Капітане, біжімо, – благально промовив Незнайко.
– У скафандрі далеко не побіжиш, важко, – охолодив його Капітан. – Не в ногах порятунку треба шукати, а в голові.