Хоч які дужі та грізні лунали всю ніч розкоти грому, та по тому вибуху, що стряснув Козацьку Могилу так, немов з надр її вирвався нараз вулкан, Смєхов усе зрозумів і ледве не закричав від радості.
За кілька хвилин у захмарене небо зметнулася кров'янисто-багряна ракета. Потім десь за яром почувся крик. Ще за хвильку безладно затріщали автомати. А вгорі, заливаючи все навкруги майже денним сяйвом, повисли освітлювальні ракети-"панікадила".
Тепер Костя Смєхов побачив увесь яр, будівлі села за ним, вулицю, по якій* бігли до батареї німецькі солдати, що в примарному світлі ракет виглядали якимись ляльковими фігурками. Забувши про наказ Івана Кочубея, Костя звичним рухом спіймав ті фігурки у прицільну рамку кулемета і натиснув гашетку. Татакання кулемета нараз збадьорило і наче аж зігріло його. Фігурки заметалися, певно, вражені, налякані несподіванкою всього, що сталося. Одні безладно стріляли з автоматів кудись поперед себе, інші гарячково шукали якогось прикриття, треті падали на землю, може, скошені його кулями чи просто щоб не бути відкритою мішенню, а ще інші, ні на що не звертаючи уваги, мчали до яру.
Там уже теж короткими чергами потріскували автомати, і Костя зрозумів, що Іванові Кочубею з хлопцями довелося все ж прийняти бій. При цьому він подумав, що в нього зовсім мало набоїв. Тепер стріляв ощадливо, тільки по тих ворожих солдатах, котрі з'являлися на краю вибалку.
Фашисти швидко збагнули свій промах у тому, що безнаглядною залишили Козацьку Могилу, на якій тепер не вмовкає кулемет, і почали обстрілювати її мінометним вогнем.
Але Кості Смєхову скоро і без того вже нічого було там робити — в нього скінчилися набої, і він залишив висоту.
...Микола Петрович замовк. Зітхнув, промовив:
— Оце й усе.
А ДАЛІ?
— Як? — обурився Роман.— Що значить все? А потім?
— Тату! — обізвався й Юрко.— Не муч уже нас... Кажи далі.
Силувана усмішка спливла і згасла на обличчі вчителя.
— Потім... Коли Костя Смєхов збіг до яру, побачив, що троє товаришів його тяжко поранені. У Хасана ліва рука вище ліктя перетягнута мотузком чи шматком ізольованого телефонного дроту, а кисть недбало обмотана марлею, що вже вся забруднилася і була схожа на ганчірку. В Адамовича лівиця теж, здається, прострілена, бо також перебинтована поверх сорочки і мертва звисає, немов обірваний канат. Та найбільше вразив Костю Іван Кочубей. Він лежав на плащнаметі, який тягли по землі Хасан із Адамовичем, знімілий, здитиніло-покірний. Смєхов нагнувся до командира і, зборюючи спазми, що здушили йому горло, глухо промовив:
— Ванюшо! Що ж це ти?
Кочубей не обізвався. І тільки в цю мить кулеметник помітив, що на брезенті лише один чобіт.
— Він ще живий...— сказав Хасан.— Тільки ти йому, Костю, затягни тугіше жгут, бо в нас із Адамовичем сили малувато...
Костя Смєхов мовчки зробив те, потім так само мовчки, з якоюсь діловитою зосередженістю зв'язав кінці плащ-намету у вузол, як це робив колись у селі, накосивши трави в лузі для корівчини, підняв нелегку ношу на спину і пішов швидко вперед доріжкою, залитою водою, ведучи за собою поранених.
Мінометний обстріл яру не втихав. У дощове небо злітали все нові й нові ракети, гоготів грім, палахкотіли блискавки, але Смєхов уже на все те не зважав. Тепер не кралися. Йшли на повний зріст і якнайшвидше. Розриви мін, автоматні черги лунали все далі й далі десь позаду.
Коли Костя остаточно вибився із сил, Янка Адамович і Хасан Мамедханов клали свої здорові руки один одному на плечі і самі, ледве терплячи біль та хитаючись від знемоги, несли у зв'язаному плащ-наметі Івана. А він то втрачав свідомість і замовкав, то раптом отямлювався, наказував кинути його десь під кущем до приходу своїх, а самим поспішати, бо скоро світанок, почнеться бій, їх помітять — і загинуть усі...
Вони не слухали його слів. Лише озиралися назад, де згасали в небі ракети, вщухала безладна стрілянина.
Тільки вже потім, як лежали утрьох в одному госпіталі, Адамович сказав:
— Ех, Іване, дурниці ти говорив тоді... Хіба могли ми лишити тебе на смерть на порозі рідної хати?
Іван Кочубей бачив на своєму віку стільки смертей, але ледь тримав себе, щоб не показати сліз.
Тим часом Хасан, блискаючи темними очима, говорив:
— Тепер, Іване, ми нерозлучні... Кінчиться війна, поїдемо у мій Гулістан, до мене в гості. І ти сам побачиш, яке прекрасне небо над моєю рідною землею. А поле? Вийдеш восени, а на ньому — білий пух... Наче там десь високо-високо в синій далині пролетіли табуни білих лебедів і кожна птаха подарувала людям із свого легкого крила кілька пір'їн.
— Твій Гулістан далеко,— зітхнув задумливо Янка Адамович,— а до моєї Білорусії уже рукою подати. То зразу ж, хлопці, завернемо до мене в гості на Німан, у мою вьоску.
— А що таке вьоска?— зводив брови Хасан.
— Ну, хутір, сільце... По-вашому аул чи як там. У нашій вьосці всього п'ятнадцять хат. Моя — на самому березі озера. На ньому білі лілеї цвітуть. А з другого боку до хати підступає сосновий бір. А скільки в тому лісі ожини, брусниці... А квітів! Багатство! І влітку, і взимку.
— Хе...— Хасан недовірливо блискав терновими очима.— Ох, Адамович. Хвастун ти! Ну що може зима дарувати людям, крім морозу, снігу, льоду?
— Непросвіщенний ти, Мамедханов,— починав гарячкувати Адамович.— От поїдеш до мене й побачиш, скільки лише самої журавлинки у нас на болоті. А збирають її, як морозець ударить, вода кригою пойметься. Візьмеш у рота ягідку, роздавиш її, і вже не треба тобі ні води, ні квасу. Все замінить журавлинка.
— Ну що ж,— стогнав Іван Кочубей,— спасибі вам, хлопці, що я не там, не під тим кущем, у яру. Бо справді мати могла зустріти мене мертвого. А скінчиться війна, обов'язково поїдемо і до тебе, Янка, і до тебе, Хасан... Неодмінно!
...Микола Петрович так розповідав про все, мовби й зараз воно стояло в нього перед очима і ніби чув він голоси своїх друзів — Івана Кочубея, Янки Адамовича та Хасана Мамедханова.
Онисим запитав:
— Так хіба Іван Кочубей теж із нашого села?
У Миколи Петровича здригнулася якась рисочка на обличчі. Невдоволено нахмурив брови, строго глянув на хлопців. Але потім зморшки між бровами розгладилися, сказав м'яко:
— Він десь тут недалеко... жив...
— Жив? — перепитав Роман.— Хіба його вже немає?
Учитель ворухнув плечима:
— Чому ж, є... Тільки він, здається, виїхав кудись...
А Росина й собі:
— А де Хасан, Адамович тепер? І чи гостював у них Іван Кочубей?
Микола Петрович хмурився, та все ж мусив відповідати й на те.
Іван Кочубей після госпіталю вже не повернувся до своїх друзів у військову частину. Заклавши один рукав гімнастерки під солдатський пасок, поїхав додому і син Гулістану — Хасан. А в Янки Адамовича поранення було легше, і він ще зміг воювати. Звільняв Польщу від фашистської нечисті. Іван Кочубей провідував Хасана і переконався, що узбек правду казав йому про землю свою рідну. Справді, коли вийдеш у степ, так і здаєтся, що десь у синьому піднебессі пролетіли білі лебеді, пустивши на землю білий пух своїх легких крил. І небо там високе та чисте.
Хасан, виявляється, теж гостював у Івана Кочубея. І тоді вони удвох вирішили завітати до Янки Адамовича, поїхали в Білорусію шукати під лісом, на березі озера його вьоску. Ліс і озеро знайшли. Синє плесо водойм справді було заквітчане білими лілеями. І в лісі ожини, дикої малини хоч відрами збирай. Та од вьоски не лишилося й сліду. Спопелив її фашист. Бо в цьому краї по ворогові било кожне дерево в лісі, а на болотах — кожен кущик журавлини.
Не повернувся Янка до рідної хати. Навічно ліг спочивати у польську землю, під сірий камінь братської могили... Костя Смєхов загинув під Берліном...
Кілька хвилин мовчав Микола Петрович. Мовчали і посмутнілі школярі.
Лісівники ще щось хотіли спитати у вчителя про Івана Кочубея, але той тільки розвів руками. Він, мовляв, уже нічого більше не знає, хіба що одне.
Колись цьому юнакові після вдалого бою, де Іван не пас задніх, комбат подарував срібний портсигар. Ідучи тоді в розвідку до Білої Криниці, Кочубей поклав у нього свій орден Слави і комсомольський квиток. Як потім жалкував, що все те не здав, як належало, на схованку в частині, а взяв із собою, і воно загубилося, чи то там, на Козацькій Могилі, чи десь у яру.
Та й те не вгамувало цікавості лісівників. Навпаки — ще більше розпалило уяву. Так, може, той портсигар і тепер десь лежить затоптаний у землю, порослий травою? Чи, може, хтось із сільських людей знайшов і не знає, кому його віддати? Але ж там комсомольський квиток! І взагалі...
...Так за всіма тими розмовами й незчулися, як підійшов час знову збиратися в дорогу.
Далі маршрут пролягав відкритим степом. Ні, не зовсім відкритим, бо зеленіли на ньому лісосмуги. Деінде мріли старі козацькі могили. У синій високості пролітали якісь великі птахи з широко розпростертими крильми. А то раптом літак простеле по синьому оксамиті неба довгий сувій білого полотна.
Двома рейсами Микола Петрович одвіз до Путинця все спорядження та чимало, головним чином дівчачих, рюкзаків.
Коли сонце вже хилилося до заходу, на обрії завиднілася темна стіна. Курний шлях, порослий зобіруч споришем та лапатим подорожником, шлях, по якому час від часу проїжджали автомашини, підводив лісівників усе ближче до тої смуги. Смуга ширшала, розросталася, і врешті стало видно старий тінистий ліс.
При вході до нього забіліли чепурні будиночки з телевізійними антенами на дахах. То й був Путинець.
Скраю того невеликого селища школярі помітили кілька наметів. Від них на шлях ішов чоловік, махав руками:
— Сюди, сюди!
Та то ж дядько Лесь! От як добре він подбав про них: намети не лише нап'яті, там уже й сіна настелено, накрито брезентами.
Ну й гарно ж після далекої дороги лягти на прохолодний брезент і розкинути руки! В ногах, в усьому тілі мовби джмелі гудуть. Ху-ху! Ні, недарма Микола Петрович так муштрував їх. Без цього не один пристав би на півдорозі.
Тьотя Пріся лукаво усміхається, дивлячись на школярів, що попадали на брезент.
— То як вона, експедиція "дородон" чи як там вона у вас зветься?
— "Секвойядендрон",— поправляє її Роман.
— Та добре! — гукає Онисим.— Тільки їсти хочеться.
— А в мене все готове.
Виявляється, тьотя Пріся у великому казані наварила їм — тільки подумайте! — полтавських галушок!
Але Микола Петрович і тут не дав спокою.
— Купатися! Всім до води!
Дядько Лесь провів їх до ставка у парку.