Що я вже не робив, щоб не показати нічого по собі, — але кінець-кінцем таборова поліція найшла мене безтямного на коридорі. Не те, щоб захворіння було справді поважне, але що гірше: лікарі взяли мене під докладне обслідування і рішили, що з моїм здоров'ям їхати мені в Америку — не можливо. Хібащо хтось там складе тисячу долярів за мене в поруку. Отже це значить, що, як тільки видеруся з барлогу, покидаю Бремен та повертаюся до Мюнхену. Може, так і краще. Навчився у діда Юри різьбити в дереві, то буду цим заробляти на прожиток, а то ще і студії скінчу... А про роботу в нашому розумінні журитися не треба. Від неї відірватися було мені найважче, коли від "їздив.
Жаль тільки, що не стрінемося вже ніколи з Тобою, мій Друже! Та так, видно, суджено; що ж, добровільно вибрали ми собі жорстоку долю!
Лежу і думаю... Дивно: вже третю ніч вона сниться мені, завжди такою, якою прощала мене при переїзді через Львів на Броди. Казала: збирається в дивізійні медсестри...
Роман закляв цілим Політбюром! Перша думка була: кудись іти, щось робити! Але був уже вечір, всюди замкнено!
Щоб хоч не думати про те, що боліло, взявся читати другий лист. Приневолило його задуматись прізвище надавця: Ярослав Сиваш. Хто це? І нараз перед очима вибухнув сніп іскор: були разом у булаві пластового табору у Пфронтені!
Дорогий Ромку!
Порадив нам Уповноважений, щоб просити Тебе на бунчужного нашого табору в серпні. Я й не знав, що Ти вже тут, а то не був би даремно шукав іншого так довго! Тим часом справа так запізнилася, що табір стоїть під знаком запиту, хоч зголошення напливають звідусіль, та й сама наша станиця має пластунів на добрий табір.
Я знаю, що згодишся, бо Ти "свій хлоп"! Репетка запевнена, трипетка — на бажання, а тільки з Тобою ми поставимо такий табір, що "най не кажу "! Бо знаєш: табір без бунчужного — це як пластун без їдунки: нічого не варта!
Але — до речі. Вважаю, що Твоя згода — самозрозуміла річ, проте таки прошу: пришли телеграму негайно!
До скорого побачення!
СКОБ!
Славко ("Кілок" із Пфронтену)
П. С. Робимо теж: табір юначок та "жовтодзюб'ячий ". Чи не привезеш туди кого зі своєї групи, що то така гонорна, аж її сам уповноважений ставить в обіжнику "на пострах" іншим?...
***
— Галло, доброго ранку, пані Мулледі!
— О, пан Тоу-поу-ля! — проспівав пахучий голосок.
— Чи можу говорити зі Стюартом?
— Він ще в ліжку... Хі, хі, хі... але я зараз покличу...
— Може, прошу його не трудити!
— О, мій син ніколи цього мені не простив би, якби я його не збудила, коли ви хочете говорити. Ви ж знаєте, як він дуже прив'язаний до вас!
Стюарт голосно позіхнув у слухальце.
— Здоров, старий парубче! — привітав його Роман. — Як там твої екзистенціялісти?
— Дякую! Якраз у цю хвилину не дуже цікавлюся ними: я сам ледве екзистую!
— А то чому? — їздив вчора на риболовлю... На добрий час...
— Ой, вважай, а то як поставить тебе отець Ляндоа в межову ситуацію...
— Так що ж? До п'ятниці ще час...
— До якої п'ятниці? Іспит завтра!
— Що ти кажеш? А я думав: у п'ятницю! А як ти? Щось уже вмієш?
— Та дещо...
— Слухай, чому б тобі не зайти до мене зараз; повторимо разом!
— Дуже радо. Я сьогодні і так уже не піду до праці.
— А, правда, ти працюєш...
— Отже зайду зараз. А, крім того, в мене важне діло до тебе. Не так до тебе, як до твого дядька... Ти якось згадував, що він співвласник хемічної фабрики на Південному Заході...
— Вав! Що ж тобі треба в нього?
— Хочу стати в нього на працю.
— Ти ж філософ, не хемік!
— Але вмію їздити вантажними автами. Ти розказував, що водії, які перевозять вибухові речовини до заводу, дістають неймовірні платні...
— І звичайно вилітають у повітря!
— Неважно!
— А хто ж поможе мені вчитися?
— Я завжди маю щастя.
— Ага, розумію! Ти шукаєш потрясаючих переживань!
— Вгадав! Але тільки попроси в дядька...
— Ну, добре, напишу йому позавтра, після іспиту!
— Якщо можливо, потелефонуй йому сьогодні, зараз. Я мушу мати відповідь якнайшвидше. Кошти розмови я тобі поверну.
— Забудь про це! Самозрозуміло — зараз телефоную дядькові. Він, мабуть, уже в себе у бюрі. О так, уже пів до десятої!
А коли прийдеш до мене, знатимеш уже відповідь.
— Буду дуже вдячний...
— Ну, ну, тільки приходи скоро, бо, якщо провалюся, пропаде моя подорож в Европу!
***
Ще того самого дня Роман надав дві телеграми.
Перша:
ПРИЇДУ!
БУНЧУЖНИЙ.
Друга йшла значно дальше:
Не їдь із Бремену. 1000 буде.
РОМАН.
***
— Гело, місис Дибайлиха!
Лозова пристала разом із дротяним візочком, що ним везла повно всякого краму з міста, і перегнулася через огорожу, де сусідка поливала гумовим вужем травники.
— А що нового чувати у вас?
— А що має бути чувати? Така гарячка вже тепер починається, щолиш День Поминок минув, а що то дальше буде?
— Мій старий зніс вчора зі стріху вітряк, а ще є другий, що ми його вже не вживаємо... Може, вам дати — буде для вашої Мері...
— Як так, то навіть шкода, абисте несли!
— А то чого?
— Бо я з моєю Мері посварилася!
— Жартуйте, здорові! Так за неї все дбали!
— А тепер не буду: не хоче за Волтера віддаватися!
— Не хоче?
— Вперлася, дурна дівчина! Думає, що той Терещишин її хоче. А він до тої, знаєте, що то не нашої віри. І кажу то Мері, а вона не хоче слухати. А Коцюбиха геть зажурилася, бо каже, що Волтер не до людей став. На пікнік не піде, на забаву його не витягне... Книжками обложився і світа не бачить — так дуже вподобав її собі.
— Дивіть, дивіть!
— А мені жаль Коцюбихи, то я Мері і комірне піднесла, і до холодільні та до телефону не пускаю...
— І не помагає?
— Та де там! Аво, на День Поминок їздили всі таборувати на Андрійчукову фарму, а Волтера не взяли...
— А коли так, то пропало, місис Дибайлиха!
— Ага, вам легко казати "пропало", а дівчині літ не меншає.
А той Терещишин, то не то, що від нас гроші на лозу здер...
— Але видно, що не собі їх брав, бо ще й досі в тім старокрайовім одягу ходить.
— Бороніть, бороніть! Обидвом дівкам голову закрутив і, каже Терещиха, їде тепер кудись на ціле літо...
— Ой, то небезпечно! Може, там ще третю має?
— А як же! Хто знає! А так мала б Мері два "кадиляки" та готовий фюнерал говм, як старий Коцюба помре...
— Ну, але як вам вітряка принесу, то не викинете на смітник?
— Та принесіть уже, принесіть, а то що задушиться до того всього там, нагорі... Бідна моя Мері...
Сусідки розійшлися, зажурені.
***
Отець Джансон недовірливо похитував головою:
— І ви таки рішили відмовити мені?
— На жаль...
— Я не перечу: заплата невелика, алеж дарові студії та можливості на майбутнє. Вдруге такого може не бути. А ви маєте всі дані вибитися в цій країні! Тим більше, що так мало людей цікавиться тут гуманістичними науками.
— Я це ціную, отже, але мені неможливо...
Єзуїт зморщив брови.
— І нарешті — ви мені обіцяли, що приймете працю! Семестр властиво вже закінчений, я міг би починати писати, бо влітку не викладаю, а тут...
Роман випростався, ударений несподіваною думкою:
— Отже, я міг би порадити вам, кого взяти замість мене!
— А чи він теж не відмовиться в останній хвилині?
— Я ще не говорив з ним, тож не ручусь... Але, беручи до уваги вимоги, що їх ставили ви до мене, він вам підходив би...
— Мови знає?
— Українську, російську, церковно-слов'янську. Розуміє болгарську, сербську, хорватську... Французькою та німецькою писав праці.
— Ов, а англійську?
— Знає мову Шекспіра — з книжок.
Лице напроти Романа навіть усміхнулося!
— Хто ж він такий? Студент?
— Професор історії філософії з Харкова.
— З Росії?
— Ні, з України!
Професор обтер великою хусткою піт з чола.
— Я хотів би з ним поговорити! А що він робить тепер?
— Працює в фабриці мотузків, як звичайний робітник...
***
В повітрі нечутно ворушилися сніжнобілі крила янголів, і Романові ніяк не хотілося підноситися з колін, хоч отець Боринський давно вже відійшов був від престола.
Хотілося якнайдовше пробувати в цій золототканій тиші, але часу залишилося так небагато!
При дверях церкви стрінула його пані Боринська:
— Пане Ромку, дуже просимо до нас на кавцю. Ви ж іще не снідали, то вип'єте разом з чоловіком.
Розмовляли при каві про те, що сестрицтво вже третій раз післало харчі хворим українцям у Німеччині, що молоді хористи нараз забажали ставити "Ой не ходи Грицю" і що Михайлишин перестав заглядати до "бари", а коло Гафії та Славки ходить, аж глянути любо!
Після кави отець замкнувся з Романом у канцелярії і довго про щось говорили. Борисик і Богдасик, приліпившись ушками до дверей, не могли ніяк дослухатися, про що саме. Трохи їх ті двері не штовхнули, коли розмова скінчилася! А щоб татко не підозрівав, що вони, може, підслуховували, обидва кинулися до Романа і почали його допитувати, як це так, що вони не поїдуть у табір, хоч і мають луки і читають уже по-українськи!?
— Пождіть, на другий рік, коли підростете, то й вас візьмемо! — потішав Роман і нараз, не знати чого, поцілував спершу один, а потім другий войовниче наїжений чубик.
Отець Боринський довго ще стояв на ґанку, ставив рукою у повітрі знак хреста і повторював йому вслід:
— Хай вам Бог поможе!...
***
З бідою вдалося викликати Міму з праці. Вибігла, налякана, в коридор.
— Ой, це ти?! А я думала — комусь щось злого сталося!
— Ні, злого не сталося нічого. Я тільки прийшов попрощатися...
— Слухай, я мушу зараз повертатися до роботи і не маю часу на жарти!
— Я не жартую! Хочу попрощатися з тобою, бо виїжджаю сьогодні, — сказав нахмурено.
— Куди, чого?
— Цього тобі не можу сказати. Покищо прийми це до відома...
Міма почала вже підозрівати, що він говорить поважно.
— Ну, але на який час?
— В таборі стрінемося, якщо...
— Нема ніякого "якщо"! їдемо всі! Вже навіть із Христею леди проламані!
— Ну, бачиш! От тобі адреса таборової комісії. Я вже звертався до них, щоб відтепер присилали всі дальші повідом-лення на твої руки. Крім цього, група залишається під твоєю опікою. Найважніше — підготов їх добре психічно до табору. Ну, і щодо виряду... А не забудьте взяти кожне одну букву з "України" з собою — так, як ми плянували! А цього листа передай професорові. Це — оцінка Всеволодового вірша від моєго колишнього вчителя літератури. Можеш собі його "по дорозі" теж прочитати. Оцінка дуже позитивна! А попри це прошу тебе, старайся не допустити до великих поговорів на тему мойого від'їзду...
— І ще що більше? — розскаржилася нараз Міма.