— Дайте три пучечки.
— Уступили б трохи, тітко... Дорого, — торгується інша молодиця.
— Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше... — І вже Книшиха замакітрює голову якійсь літній дачниці. — Можна й у борщ... Смакота! Беріть, дама, не пошкодуєте. Чоловік вам ноги цілуватиме!
І знову завелася дзвінкоголосо:
— Ану — водорість! Цілюща водорість для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! їжа космонавтів! — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича. — Тридцять копійок пучок! Український женьшень! Покупці посміхатися, але брати.
Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справді водорості. Але те, що то не глобулус, і сумніву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мікроскопічна одноклітинна водорість і мати такий вигляд не міг аж ніяк.
Розказав я тоді про це Яві, подивувалися ми заповзятливості й базарному талантові Книшихи ("От людей обдурює, зміюка!"), а потім і забули. Чим тільки не торгують на тих базарах! Це ж тобі не в магазині.
А тепер я згадав. Може, й справді Книш на глобулус зазіхає.
— В усякому разі, — рішуче сказав Кукурузо, — ти собі як хочеш, а я сьогодні вночі...
Кукурузо не доказав. Раптом з плеса долинула дзвінка пісня:
Хай завжди буде сонце.
Хай завжди буде небо.
Хай завжди буде мама.
Хай завжди буду я!
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ. Несподівані Ігор, Валька та інші
Голоси були хлоп'ячі й дівчачі. Здавалося, що плавнями просто по воді й болоту крокує через очерети веселий піонерський загін. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потім рвонулися й побігли на берег — туди, звідки видно було плесо. Але нічого не побачили — заважав очерет.
Ми швидко видряпалися на стару вербу, під якою стояв курінь. Це було найвище дерево на острові. І тоді побачили: зі стружки на плесо випливали, наче лебеді, білі човни. У човнах сиділи піонери — в білих майках, у білих панамках, з червоними галстуками. В першому човні стояв на весь зріст стрункий високий юнак у білих штанях, без майки, але теж з червоним піонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Під його бронзовою шкірою випиналися могутні мускули. Здавалося, цей юнак зійшов просто з фізкультурного плаката.
Та ось пісня скінчилася і вожатий вигукнув:
— Друзі, пропоную на цьому острові зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився він до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидів на кормі.
— Тільки так! — дуже серйозно відповів хлопець. Усі чомусь засміялися.
— Тоді тримайте курс на острів, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.
— Тільки так! — повторив хлопець, і знову всі засміялися.
Але на хлопця це не справило жодного враження. Він і бровою не повів.
Один за одним човни причалювали до берега. І враз острів ніби перетворився на піонерський табір: сміх, крики, біганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у воді, хтось ловив сачком метеликів. Серед юрби ми побачили й кількох васюківських юннатів, але вони були не з нашого кутка, ми їх знати погано. Ми сиділи на дереві, не знаючи, що нам робити — показуватись чи ні. Та довго вагатися нам не довелося. Якась висока цибата дівчинка натрапила на курінь і вигукнула:
— О! Дивіться! Тут хтось живе!
Усі збіглися до неї. Підійшов і вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик.
— Ліхтарик! — пояснив він. — Механічний. З динамкою. Дає струм лише тоді, коли натискати на цю ручку.
І почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокійно засовався на гілці.
Цибата дівчинка теж шмигнула в курінь і потягла звідти рушницю.
— Погляньте, справжня, мисливська...
— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнула котрась із дівчат.
Тут Кукурузо вже не витримав:
— Ану не займай!
Усі враз підняли голови. Ховатися більше було ні до чого. Ми злізли з дерева. І одразу нас оточили піонери.
— Хто ви?
— Що ви тут робите?
— Це ваш курінь?
— І рушниця ваша?
— Ви мисливці?
— Ви тут живете?
Я розгублено подивився на Кукурузо. Він похнюпився і мовчав.
— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це наші, з Васюківки, — сказала васюківська юннатка, здається, з восьмого класу.
— Або з дому втекли, — підкинула друга (ми про неї лише знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).
— Або в індійців граються. Як "Маленькі дикуни" Сетона-Томпсона. Пам'ятаєте? — втрутилася цибата.
— Або в робінзонів... Правда ж? — сказав вожатий. Я зовсім безпорадно глянув на Кукурузо. Мій друг густо-густо почервонів. І раптом сказав:
— Ні в що ми не граємось. У нас тут діло одне... А ви хто такі?
— А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотіла гостроносенька дівчинка в окулярах.
— Приїхали сьогодні, — перебила її цибата.
— От, Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька і знову зацокотіла: — Сьогодні приїхали. Приїхали сьогодні... Почули, що у вас глобулус виводять, і ось приїхали. Наш керівник професор Дудка каже, що... Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитість! Світова знаменитість! Каже, що ваш глобулус — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — і професор, і кореспондент газети "Зірка". А ми сьогодні приїхали. Професор і кореспондент теж сьогодні приїхали б, але в професора сьогодні термінова вчена рада в Академії. Несподівана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А ваші не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: "Завтра". Ну ми розуміємо — люди стільки старалися, їм хочеться, щоб урочисто... Ми розуміємо... А у вас яке діло? Яке? Га?
Кукурузо набурмосився:
— Діло... тай усе...
— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.
— От іще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Якщо не кажуть, значить, секрет.
— Ну, гаразд, не кажіть, не кажіть, хай буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.
— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.
— Ні, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.
— Та ні, ми на якусь годинку Просто хотілося скупатися й поснідати на свіжому повітрі, біля вогнища. Дівчатка з самого Києва про це мріють. Он Оксана ніколи в житті не снідала біля вогнища, — усміхнувся вожатий.
— Вона й живої корови ніколи не бачила. Тільки на картинці, — підморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.
— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.
— Брек! Бій закінчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за діло! Виймайте харчі! Розкладаймо вогнище!
— Тільки так, — авторитетно підтвердив маленький "штурман".
Піонери одразу загаласували й побігли до човнів.
— Ти, Ігоре, займися вогнищем, — сказав вожатий хлопчині з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.
— Ходімо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. І ми втрьох пішли вглиб острова. Йшли і, як це завжди буває на початку знайомства, ніяково мовчали — не знали, про що говорити. І раптом Ігор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. І враз десь всередині в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: "Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га..." І потім щось заспівало жіночим голосом по-ненашому... Ми стали і вирячились на Ігоря, мов барани. Що за таке?..
Він засміявся і пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:
— Приймач! На транзисторах, напівпровідниках. Це я тільки в футлярі від фотоапарата його змонтував. Бо іншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.
Он воно що! То це транзисторний радіоприймач, такий, як у діда Салимона! Як ми зразу не догадались?
— Гарна штука, — опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скільки дав?
— Що — дав?
— Заплатив скільки?
— Ніскільки. Сам зробив.
— Що-що? — Кукурузо скривився і приклав долоню до вуха, наче недочув.
Я хихикнув.
— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Ігор.
— Ага, — криво посміхнувся Кукурузо. — Ну так. Я ж і питаю: скільки дав? У нас у сільмазі "Турист" продається. Тридцять п'ять карбованців. Красивий, під перламутр. Ну, а цей, звичайно, гіршенький.
— От, дивак, не вірить. Ну, як хочеш. З кущів вийшов вожатий.
— Про що це ви, хлопці, сперечаєтесь?
— Та нічого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, сів і потім, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:
— Дядю, а у вас усі піонери отакі-го... чи лише цей?
— А що таке?
— Та нічого... Просто він каже, що цей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобіль справжній сама зробила, а отой "штурман-тількитак" — у космос літав?
— Щодо космосу та автомобіля не скажу, а от приймач він справді сам зробив. Це точно. Він у нас молодець. У радіогуртку вже третій рік. Академіком буде.
Вожатий говорив серйозно, без усяких жартів. Не вірити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмішкуваті вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.
Я теж був здивований. Мені чомусь завжди здавалося, що всі оті розумненькі зразкові школярі, які майструють діючі моделі атомних криголамів та літаків, обов'язково повинні бути хирляві, заморені, в окулярах. І обов'язково дивакуваті. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, з усього видно, тренований. Якось більше уявлявся він на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопців, ніж заглиблений у переплутані тельбухи якогось чудернацького радіоприймача.
Ми мовчали, розгублені й спантеличені.
Вожатий пильно подивився на нас і удавано сердито сказав:
— Що ж ви, братця, розпатякатися тут, а хмизу не несете? Люди ж голодні. Ану швидше!
Це зразу вивело нас із заціпеніння. Ми кинулися поспіхом (навіть надто вже поспіхом) збирати хмиз. І за хвилину вже тягли на галявину величезні оберемки. Особливо старався Кукурузо. Він тяг такий оберемище, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв'язався.
Цибата дівчинка Валька, побачивши, захоплено сказала:
— Ого-го!
І я не знаю, від чого більше був такий червоний Кукурузо: чи від напруження, чи від того "ого-го". Він узагалі чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Знайшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрішкувате! Тю! Гірша за Гребенючку у сто разів!
Усі стояли на галявині кружка і дивилися, як ловко розпалював Ігор вогнище.