Он, приміром, Адам Варфоломійович — він укомплектував гербарій з острівних рослин. Наташа готувала іхтіологічну колекцію — засушувала рибок та рачків, хоч насправді їх треба було спиртувати у тих розчинах, які пішли на дно разом з мотоботом.
А ми… Ну, що робили ми, матроси? А те, що велів боцман: заготовляли горіхи, ставили курені.
Я, наприклад, навчився плести гарні личаки — у них зручно ходити по гострих коралових рифах, де босоніж легко поранити ноги. Мій тезко, Василь Окань, вів щоденник — про той записник я ще розповім, — а також складав вірші. Навіть мене, Солоного, увічнив в одному з них. Так, коли я йому розповів про свою зустріч з хижою рибою муреною — вона мене ледь не вкусила, — Василь написав:
Смажена чи то варена —
Не їстівна все ж мурена.
Навіть в жилах кров холоне,
Як згада її Солоний.
"Аякже, Байрон, — подумав я, — співець моря і його — від амеб до китів — численної живності!"
— Мурену ти оспівав, — сказав я Оканю, — тепер черга за іншими мешканцями океану. Прослав кита! — порадив йому.
— Уже прославлено, — відповів Василь.
— Ким?
— Читав роман "Мобі Дік"?
— Ні.
— Прочитай. Герман Мелвілл цікаво написав про білого кита.
— Ну, гаразд, тоді оспівай спрута, — не вгавав я.
— Віктор Гюго у своїх "Трудівниках моря" зробив це краще за мене.
Відповісти йому було нічого, і я на хвильку примовк.
— Слухай, тезко, а може, напишеш, як ми шукали черепашки з перлами або про оту нашу пляшкову пошту?
Тепер уже в розмову втрутився Адам Варфоломійович.
— Дорогий колего, — звернувсь він до мене. — Ця запропонована вами тема теж трохи запізніла. Сто років тому, — пояснив він, — композитор Жорж Бізе створив відому оперу "Шукачі перлів". Ну, а якщо мова зайшла про пошту в пляшках, то й тут вашого друга обігнали. Колись французький поет Альфред де Віньї написав прекрасний вірш "Пляшка в морі".
— То нехай напише про каракатицю!
— О, каракатиця гетерогеутгіз, що межи очі переслідувачам виплюхує не чорнильну каламуть, як решта її головоногих родичів — кальмари та восьминоги, — а палаючу, сонячно-світлу хмарину! Це справді, друже, незаймана тема, і ви її можете по-своєму розробити, — піднесено закінчив Адам Варфоломійович.
— Якщо до цих пір її не освоїв наш земляк — відомий поет Микола Сом.
— Ні, — заперечила Наташа. — Сом пише тільки про кохання та про прісноводних риб.
Усі зійшлися на тому, що Оканю негайно треба оспівати каракатицю гетерогеутгіз.
Звідтоді, як ми вирушили в дорогу, минуло немало часу — сонце стояло вже над головою, був спечний полудень. Та нового місця для табору ми так і не знайшли.
— Може, зупинимось тут? — показав боцман на гранітне плато, де ми, до речі, попереднього разу варили лангустів.
— Ні, Андрійовичу, — не погодився Журавка. — По-моєму, краще пройти далі. Ви з нами тоді не були, — додав він, — а біля протоки є чудесні місця, якщо, звичайно, їх не попсувало в бурю.
Ураган і тут лишив після себе страшні сліди. На бар'єрному рифі раніше з води витикалась лише тьмяна торочка, а тепер в багатьох місцях чорніли викинуті хвилями валуни — голомозі голови негрів.
Та ось нарешті й протока: заголубіла, зблиснула крізь чагарі й стовбури потрощених дерев.
— Мальовничий пейзаж! — вихопилося в Оканя, який, так само як і боцман, уперше потрапив сюди. — Аби тільки не це безладдя, — він кинув погляд на повалені дерева, — можна б сказати: райський куточок!
Ми обігнули мис, поминули цей "чарівний" куточок і наблизились до берега, де лежала "Моана".
Ні скрині, ні піднятих з палуби дощок не побачили. Зате всюди валялись пальмові колоди, а в бухточках — пісок, цілі флотилії трісок.
— Агов! — махнув рукою Мотовило, скликаючи нас до галяви, під гущавину чагарів.
Ми підійшли.
Розгрібши вологий кораловий пісок, Анатолій стояв навколішки перед зниклою, як ми гадали, скринею. Те, що тоді, орудуючи свайкою, не зміг зробити Журавка, зробили хвилі. Скриня від удару об щось тверде сплющилась, кришка її піднялась, крізь щілину видно було, що там усередині.
Погодьтеся: в таких випадках у пригодницьких романах обов'язково з'являються загадкові карти з позначками, де заховано піратські скарби, або оповідається про знайдені коштовності та зброю… Ми побачили купу найрізноманітніших предметів, згадав я колись прочитане, квадрант, дві пари чудових пістолів, старовинний іспанський годинник, найрізноманітніших чеканок і країн монети: дублони, луїдори, піастри, гінеї.
І ще пам'ять підказала — теж хтозна-коли і де вичитане — інше: від стусана ногою щось, схоже на невелику коралову брилу, раптом викотилось на палубу. Корабельний тесляр Вільям Фіпс ударив по ньому сокирою — і кораловий нарост розколовся, а з нього випала дерев'яна коробка. Ще удар — і рясним дощем посипалися золоті монети.
… Протягом кількох місяців пірнав відважний тесля біля Багамських островів, "вивуджуючи" з морського дна тонни золота та срібних злитків. Коли ж прибув до Лондона, — один за одним пригадував я епізоди підняття із затонулого португальського галеона скарбів, — йому, Вільяму Фіпсу, влаштували тріумфальну зустріч, надали рицарський титул і призначили губернатором.
Ось так!
Ну, що ж, може, автори й не перебільшують, розповідаючи про таке, бо, як сказав Адам Варфоломійович, за даними американського географічного товариства "Скул бюллитин", у трюмах затонулих кораблів лежить одна п'ята всіх видобутих людством запасів золота й срібла. Звичайно, відомо й без того товариства, скільки-то коштовностей піднімають заповзятливі золотошукачі. Взяти хоч би приклад із затонулим фрегатом "Лютин". Не чули про такий? Ну, то послухайте.
Восени тисяча сімсот дев'яносто дев'ятого року від берегів Англії відчалив і вийшов у черговий рейс швидкохідний, захоплений колись у французів, корабель "Лютин". Менш ніж через добу, на підході до Голландії, він потрапив у шторм і на невеликій глибині потонув. Пішли на дно разом з екіпажем і незліченні скарби: золоті монети, злитки благородних металів, інші коштовності, що їх той фрегат віз до Гамбурга.
І почалося! Споряджаються одна за одною експедиції на пошуки золота. Дещо, — правда, мізерію! — підняли. А також витягли велику мідну ринду — корабельний дзвін. Його повісили в залі морського страхового товариства Ллойда — в Лондоні.
Стало традицією: щоразу, коли дізнаються про загибель того чи іншого судна, — а тоне багато! — в залі Ллойдівського товариства лунають траурні удари дзвона з "Лютина".
І ніяке золото не замінить людських жертв! А пожадливих шукачів підводних скарбів у зарубіжних краях стає більше й більше.
Та ні мене, ні моїх товаришів це примарне щастя — легка нажива — не цікавить. І тому ми не розчарувались, не знайшовши золота.
— Черепашки!? — висипавши на пісок усе, що було в скрині, здивовано мовив Мотовило.
— А на що ж ти сподівався?
— Ну, я думав…
Проте думки своєї Анатолій так і не докінчив: боцман підійшов, розгріб висипаний дріб'язок.
Ось що то було за збіжжя. Видовжені, овальної форми черепашки. Угледівши їх, Паганель від радості, як дитина, заплескав у долоні:
— Друзі, друзі, так це ж фарфорки, інакше — золоті каурі, черепашки, які трапляються дуже рідко і високо цінуються остров'янами. Їх знаходять у так званих "кишенях", тобто між підводних скель, неподалік від Філіппінських і Соломонових островів, а також у районі архіпелагу Фіджі.
— Десь поряд з нашим Туамако? — поцікавився Окань.
— Майже, — відповів Паганель. — Там фарфорки правлять за гроші, — додав він.
— Ого, так у цій скриньці цілий скарб! — глянувши на купку черепашок, вигукнув я.
— Колись, може, й був, — похмуро сказав Адам Варфоломійович. — Але час зробив своє. Хіба ви не помітили, — запитав він, підносячи до очей одну з черепашок, — золотаво-оранжева емаль на ній облущилась. А отже, фарфорка вже не має ніякої вартості.
— Далі! — нетерпляче подала голос Наталка. — Що всередині того лахміття?
Я простягнув руку, намагаючись дужче розгребти збіжжя, та Адам Варфоломійович застеріг:
— Обережніше! Так можна і пошкодити що-небудь, а це ж унікальна знахідка!
— Ось… якісь статуетки, — з-під зітлілого непотребу витяг Мотовило невисокі дерев'яні стовпці.
Їх було з десяток, вищих і зовсім присадкуватих. Невідомий умілець вирізьбив кумедні, із схрещеними на животі руками, фігурки.
— Це — великий полінезійський бог Тікі, — знаюче мовив боцман, показавши на високу статуетку. — Такі, але значно вищі, бачив я одного разу на островах Західного Самоа, в містечку Апіа.
— Авжеж, — підтримав його Паганель. — То — Тікі, і не лише він. Я бачу і бога Лоно, й Макемаке, і Таалоа.
— Цілий виводок божеств, — втрутився і я в розмову.
— Так, у полінезійській міфології їх чимало, але основних — чотири.
Адам Варфоломійович заклопотано почав розбирати решту скарбу.
Були там, щось на зразок риболовецького знаряддя, низки перламутрових гачків, довжелезний, виготовлений з бамбукових скалок гребінець, якась ритуальна, вся у візерунках, з черепашками замість очей, маска, пласка, на коротеньких ніжках, дерев'яна чаша, з якої, сказав боцман, п'ють дурманний напій кава-кава. А ще…
— Перли! — урочисто сповістив Адам Варфоломійович, поклавши на долоню купку круглобоких кульок, як горошини завбільшки.
— Схоже, що вони… — підтвердив і боцман.
— Та ні, — мовив Паганель, — сумніву немає: це перли! Погляньте лишень, — він вибрав найбільшу — чорну, що світилася зсередини якимсь потаємним, несказанно-прекрасним сяйвом. — Це рідкісна чорна перлина, що навіть на островах Туамоту — основному в Полінезії районі, де збирають перли, — трапляється рідко.
Перлини переливались, виблискували мінливо. Здавалось, на долоні палахкотять мініатюрні іскристі сонця, серед яких палало одне, найзнадливіше, — чорне.
Так ось вони які, ці коштовності, виколисані океаном і потім викрадені в нього людиною! Сонця, чарівні й прекрасні.
Ми знали, що кожна перлина коштує тисячі й тисячі. А ця, чорна, сказав Адам Варфоломійович, — десятки тисяч.
— Я читав, — подав голос Журавка, — на Таїті одного разу таку перлину, як горобине яйце, продали за триста тисяч нових французьких франків.
— А це багато? — поцікавивсь я.
— Так багато, що важко й уявити! — відповів боцман. І тут же додав: — Скільки б ці перли не коштували — значення немає! — ми з них Наталці зробимо намисто.