– А ви?"
Я переклав.
"Я – ні, – сказав Антонич. – Або вже забув".
Той, хто пояснював, сів до нас – міцний сивий чоловік в окулярах і картатому, цілком сучасному піджаку. Якщо вірити Трушу, то цей, виходить, теж шпигун, тільки підглядає за світом людей, видаючи себе за одного з них.
"Мене звати Кирило Мефодійович", – відрекомендувався мені, сідаючи, бо решта його, здається, і так знали. Лахудра сказала, що їй тре’ витерти очі, і зникла.
"Бачите, пане Антоничу, коли вірний побратим Гільгамеша помер, то цей герой ніяк не міг повірити в його смерть, а коли, нарешті, повірив, то злякався смерті". І спитав мене: "Ви теж боїтеся?"
Прийшов звідкись і починає мені казати, чого я боюсь. Я відповів:
"У нього вуха на другий день, після смерті, стали чорні..."
Всі замовкли і трохи так посиділи.
"Я вам допоможу, – встав Кирило Мефодійович. – Ходімо зі мною".
Я запитально глянув на Труша – можна довіряти цьому пану? Труш кивнув – нічого, мовляв, чувак свій, іди, не бійся.
І я пішов.
Кирило Мефодійович відкрив якісь дверцята у вхідному коридорчику, і ми почали спускатися сходами – вниз-вниз-вниз.
"Куди ви мене ведете? – спитав я картату спину. – В пекло?"
"Не нервуйте так, юначе, – лунко озвався він. – До пекла ви ще встигнете і без мене. А зараз ми просто знайдемо одного нелюда, який добре розбирається в житті і в смерті. От ви й запитаєте в нього все, що захочете!"
Ми пройшли підземеллям із дерев'яною стелею – то, напевне, була підлога тої самої кав'ярні, бо дуже вже дошки скрипіли і прогиналися – зверху ж ними ходили все мерці, герої або пам’ятники. За тим підземеллям знов були дверцята у вузенький цегляний коридор.
Зі стелі крапало. Під ногами хлюпало. Я спитав:
"Це каналізація?"
Він, не обертаючись, відповів:
"Ні. Це древні підземні ходи. Вони з’єднують між собою всі будинки у Львові. Просто ніхто цього не знає".
"А навіщо?"
"Навіщо? Не знаю. Така традиція, Ці ходи рились при закладці будь-якого будинку Львова, із самого початку міста. Від часів короля Данила".
"Досі не завалилися?"
"Не всі. Нелюди ними постійно користуються. Особливо вдень".
Я собі уявив, як удень, коли ти, наприклад, ідеш собі до університету на пари, і сонечко тобі світить, і голуби літають і клюють коржика, і туристи фотографуються на тлі статуї Діани – десь там у нетрях міста бродять нелюди по своїх нелюдських справах. Аж здригнувся.
З мокрого ходу ми заходили до підвалів якихось будинків, з підвалів – до тунелів. У підвалах пахло котами, в тунелях – по-різному. Часом нам зустрічались якісь нелюди, деякі підсвічували собі ліхтариками, деякі пробирались потемки, перед деякими йшов слуга і ніс гасову лампу або чадний смолоскип, із якого крапало.
Нарешті вийшли тими переходами у великий зал, де склепіння було – гігантським куполом, по якому світились лампи. Іноді – рядами, іноді – просто так. Дуже високо. Під ногами там шастало. Стін видно не було.
"Прийшли", – сказав Крило Мефодійович.
"Що це таке?"
"Ми під землею, там, де колись було кладовище. Там, нагорі, у звичайному світі – нові вулиці. А під землею – бач – лишилися кості".
Я придивився і побачив, що світяться, справді, не лампи, а кості. Кістяки. Вони лежали в різних позах – скорчені, розкинуті, перевернуті, тільки жоден не по-людськи, не так, як кладуть у труну.
Кістяки світились.
Я хотів запитати, чи вони живі, бо ворушилися. Я задивився на них і не помітив, звідки взявся той карлик.
Невеликий такий чоловік, із бородою, в гострій середньовічній шапці, як то чарівників малюють у дитячих книжках, він ішов до нас, припадаючи на праву ногу, а руки мав занадто великі.
"То до мене?" – махнув своєю ручищею у мій бік, і я від здивування низько йому вклонився.
Карлик лупнув на мене очима, як я кланяюсь, подумав, напевне: "Прийшов якийсь у спортивній куртці – і кланяється". Очі в нього були недобрі.
"Пане Боїме, – сказав Кирило Мефодійович. – Цей юнак – людина... Представтесь, юначе!".
"Олег". – згадав я Лахудрині поради і наголосив на "о". Цей пан Боїм явно або поляк, або якийсь давній українець. Нема чого його дратувати.
"Пане Боїме, – сказав нелюд, що мене привів, застібаючи свій картатий піджак, – я поважаю ваше рішення, після знищення кладовища, ніколи не балакати з людьми, але в цьому випадку тільки ви можете нам допомогти. Цей юнак випадково став причетний до товариства шумерських богів, – пан Боїм здригнувся, – і в результаті – він не може сам вибратися зі свого відчаю. Ви мене розумієте?"
Пан Боїм гмукнув, мовляв, розумію, що ж тут незрозумілого.
"Він пережив смерть близького друга. Прошу вас – можете не балакати. Просто дайте йому відповіді".
Поки Кирило Мефодійович говорив, я трохи вже звик до темряви і побачив: те, що шастає під ногами, – це миші, але не сірі, а різнобарвні і кам'яні.
Такі цікаві мишки – блискучі і дуже прудкі. Що вони їдять, цікаво?
"Добре, пане Карле, – сказав Боїм. – Я відповім йому на три питання. Хто його виведе?"
"Виведе Труш".
"Скажете, щоб чекав біля Ванькі".
"Дякую, друже".
Боїм уклонився, а Кирило Мефодійович уже десь зник у темряві, навіть не махнувши рукою мені на прощання, навіть нічого не сказавши. Лишив мене тут із цим Боїмом. Слово якесь знайоме... Каплиця так називається – чи якась вулиця? І чого він говорив "пане Карле"?
"Питай свої три питання", – непривітно мовив мені він.
Що ж мені в нього спитати такого?
"Питай, тільки добре подумай, бо я відповім на те питання, яке ти задаси, я не стану думати, що ти там мав на увазі. І швидко, бо в мене немає часу – я, бач, доглядач цього кладовища, мені ще ворон сьогодні годувати".
"Ворон? – подумав я. – Яких іще ворон? Які ж тут ворони, якщо миші кам'яні?"
"І, якщо я їх не погодую, то ті ворони нападуть на кості, а кості моїх покійників дуже слабкі і не можуть боронитися, коли ворони голодні. Ясно? І не топчись – дивись собі під ноги, бо ще наступиш на мишу. А будуть кусати – мовчи і не дригайся. Вони багато крові не вип'ють".
Від таких заявок мені стало зовсім нецікаво його будь-що питати, хіба – де тут двері?
"Чого помер мій товариш?" – сказав я.
"Чого? Того, що його ножем зарізали. Кров'ю стік твій друг, нікого в переході в той час не трапилось, а якби й трапилось – то толку мало би було, бо той зек-душогуб стояв і пантрував його, аж поки помер. Вже як переконався, що мертвий – тоді пішов".
Я аж охнув від такого цинізму. Та, в принципі, це ж доглядач кладовища, що йому смерть?
"Та я знаю, від чого він помер! Я ж не те питаю! Я питаю – чого так сталося?"
"Чого? Просто сталося – не треба було лізти до порядних дівок, у яких, до того ж, батько – прокурор. Поліз – і має собі смерть. Чи то сама під поїзд кинулась, чи то ні, не розбереш, але знайшли в неї на столі, в кімнаті, лист – писала йому, як ненавидить, і винуватила його у всіх бідах своїх. Ну а батько її – прокурор, і сам розумієш – єдина доня. А тут виявляється ще, що вагітна вона була, що, може ж, і руки на себе наклала. Коли її мати голосила – то аж мені трохи теє було, хоч я вже і наслухався. А батько не голосив, у батька інше – мститися захотів. Ну от і помстився. Довго йому хіба треба, щоб знайти душогуба, йому – прокурору? От і все. Не треба вже було твоєму другу ходити ночами одному, якщо знав, що таке діло на його совісті".
Тут мені здалося, що серце в мені стало холодне і порожнє. Голова запаморочилась, я лапнув себе по грудях – там сиділа велика, важка, холодна миша і пила з мене кров.
"Не рухай мишку! – крикнув пан Боїм. – Давай питай останнє, що маєш питати, і йди вже".
Я вже вірив, що цей пан Боїм, доглядач неіснуючого кладовища, знає все на світі. Тільки відповідає він, зараза, на ті питання, які я ставлю, ніби зовсім не розуміє, що я маю на увазі.
Як би це точніше сказати, щоб і не нахабно – і щоб він не відкрутився? А в принципі, яка різниця: зухвало-не зухвало...
"Як мені не померти? Що зробити, щоб не померти самому? Щоб не померти так, як він... тобто – не як він, а взагалі, щоб не померти? Щоб самому керувати, коли йти, а не щоб це вирішував випадок... – він дивився на мене мовчки, видно, вийшло все-таки нахабно. – Ну... десь так..."
Тоді карлик обережно зняв із мене ситу мишу і тримав її у великих руках.
"Як жити, поки хочеться? А просто. Чуєш – шумить? Це тече наша підземна річка Полтва. Зараз на годинку-другу вода в ній стане така, що все, що нею помиєш, ніколи не зноситься, не щезне, не пропаде, не вмре. І от якраз зараз у тій річці виросте водорість. Така вона буде невелика, схожа на квітку. За годинку-другу та водорість зів'яне і піде на дно. Добудь її собі, висуши, розітри, випий із нею чай – і ніколи не помреш, аж поки сам не захочеш".
І пішов.
Ворон своїх годувати, напевне.
Я обернувся на шум води підземної річки, обережненько ступав, щоб не подавити кам’яних мишей. Кістяки мені підсвічували, повертали за мною зубасті, окасті кості голів. Річка знайшлася швидко – вона пінилася, текла під землею, під склепінням, але мала вузькі кам'яні береги, і по берегах її росла якась така пружна біла трава.
Я полапав пальцем піну.
Піна, як жива, полізла вгору по руці.
Ой, ну її.
Піду краще по берегу, подивлюсь, що там далі.
Водорість… так усе просто – випив чайку, і вже нічого тобі не страшно, і ніякий зек-бомж... і ніяка труна...
Так усе просто!
Тільки де ж вона?
І я таки нахилився, до річки, а пружна біла трава схопила мене за руки, за одежу, за лікті: трава була не трава, а тонкі пальці, білі, худі, гнучкі, як гумові.
Аж пересмикнувся весь од відрази, встав і йшов, поки трава по вузьких берегах не закінчилася зовсім. Не стало її.
Та й берег помінявся – перетворився на вузький прохід у цьому тунелі. Цегляний, мощений, мокрий, жаби сиділи по ньому і скакали в річку, як я підходив.
А у воді було безліч якоїсь живності, і то були не жаби і не риби, а щось таке слизьке, довге, схоже на червів, але з людськими головами.
"Ви хто?" – спитав у червів, нахилившись до самої води, вимочивши коліна в твань із цегляного берега.
Черви не відповіли, або я не почув – бо вони ніби роззявляли і закривали роти, мовби щось казали. Голови в них були зморщені, мокрі, сиві довгі патли крутились, як водорості, гругом голів.
По склепінню, над головою в мене, вже давно не було кістяків, але тьмяне світло все-таки струмувало звідкись.
Потім зрозумів, що то світилася вода.
І навіть не вода, а щось із-під води, щось по дну.