Так і людська пожадливість до дармовини. Дари твої радо хапатимуть, а тебе ще й дурником виставлять... Втім, гроші твої — і твоя воля, що з ними чинити. Можеш мене послухати, дурного жида, а можеш насміятися..."
"Пане Мордку, я не забув, що це ви знайшли для мене роботу. В подяку я б хотів і вам щось офірувати".
"Милий отроче, найбільшою офірою для мене буце, якщо ти послухаєш зараз моєї ради і затямиш її на все життя. Можеш потратити свою платню одним духом, але збережи бодай один талер і надійно заший його в поясі. І другого місяця так учини, і третього. От і все, що я хотів тобі нарадити".
Тепер я засміявся з нього: "Один талер?! Навіщо? Що з ним, що без нього..."
Пулькаті, як у жаби, Мордкові очі налилися кров’ю, і крізь непорушні уста він виштовхнув язиком кругленькі тихі слова: "То не один талер, а десята частка твого заробку. Ваговита частка".
"Овва, так много важить одна монета", — вариводив я.
"То не монета, голубе, то твоя доля. День твій завтрашній".
"Казки", — відмахнувся я, пам’ятаючи, як пройда-жид водив мене за ніс у дитинстві.
"Ні, голубе, це насущність. Така ж вірна, як добрий день, як молитва. А казку, якщо хочеш, я тобі розповім. Ти нині при грошах, то веди мене в той генделик".
Завдяки моєму супутнику, в корчемці "Срібна підкова" нас стріли як панів. На масний стіл постелили конопляну церату, поклали миси з гарячими телячими тельбухами, приправленими парадичками, шкварки, квашену городину. Накраяли житнього хліба, дали кам’яну сіль з перетертими пахучими травами. В ребристі погарчики жовтого скла нам наточили густого цвайгелта. Мордко взяв питво двома довгими перстами й припросив: "Перше слово за тим, хто платить".
"Будьмо здорові й бережені Богом!", — виповів я заздоровницю, яку чув від старого Галаса.
Вино, стягуючи губи і язик, пішло вглиб, розбуркуючи серце. Мені стало весело, я вперше частував, та ще й якого чоловіка! Може, ця корчемка йому й належить, бо так догоджають його смакам. Без принуки принесли на полотнині обібрану цибулину, пан Мордко загорнув її і потовк п’ястуком, посипав сіллю, перцем, скропив оцтом і олією. Саме того разу він навчив мене їсти цибулю з хлібом як окрему страву.
"То слухай мою казанку, — мовив, смачно плямкаючи. —Вона про пастуха. Якщо тобі кортить дізнатися щось про овець, ти звернешся до пастуха, чи не правда? Маю на оці двоногих овець".
Довкола голотилися хмільні людкове, але я не чув їх. Я споживав смакоту, але й смаку її не чув, бо всім єством поглинав оповідь Мордка. І вона в’їлася мені в голову на все життя. Ось його казанка.
Жив собі молодий пастух. Тяжко жив сарака. А доки не був пастухом, то ще гірше. Він був сином мандруючого жида, що колов смерекові гонти й стелив ними дахи. їх плем’я колись прибилося в Галицьку Русь, де король Данило прихищав майстрових людей. Але набилося їх сюди стільки, що місцеві цехові братчини тіснили прийшляків-іуцеїв у відруби, в хащі. Так вони перелізли через Карпати й допалися Угорської Русі, себто нашого краю. Жона того гонтаря в дорозі дістала болесть і згоріла у вогняниці. А він із малим сином ходив від села до села, напрошуючись до роботи. На одному плечі носив сокиру й тесало, на другому
— тайстрину із заробленим хлібом. Легка плечова ноша, сердечна була важчою.
Спали вони на сінажі під голими ребрами бантин. Крили споро, аби дощ їх не прав, вночі місяць і звізди їм підсвічували. Малий рахував ті звізди, бо більше рахувати не було що. Так і навчився числити. В багатому селі гуцули поклали нову церкву, покликали гонтаря до укривку.
"Якщо перекриємо цю церкву, стягнемося на кобилку",
— втішно сказав отець. Хлопчук уже марив собі, як вони їдуть возом і дерева розступаються обіч, а піші люди знімають шапки перед кінними.
Смолиста ялиця легко кололася, гонти сліпили очі на сонці. Пересохлі дощечки дзвеніли, як струни гусел. Хлопець складав їх при стіні, ув’язував у бунти, аби легко було потягти мотузом на дах. Пахло живицею і сіркою, бо пражила немилосердна спека. Заступала субота, і вони пішли змитися в поточині, щоб проказати подячну молитву за плідну седмицю. А біда пішла за ними слідом.
Пронісся вуличкою на коні бубнар, іскра з-під копита стрілила на мотузок, ізсуканий із клоччя, а від нього гонти зайнялися, як скіпки. Та хто це чув, хто видів?! Увиділи вже як церква горіла білим смолоскипом у розпеченому небі. Приголомшені страхом, зорили з-за кущів, як довкола пекла тріпоче розтривожене село. "Де гонтар? — гуділи люті голоси. — Жид спалив християнську храмину! На вила нечестивця!" І вже бігли назломиголову хто з барткою, хто з колом, хто з каменем. Отець ухопив сина за руку й потяг за собою. Перескакуючи потік, послизнувся на камені і розтовк коліна. Так і лишився лежати, як мостик через воду, лише хрипів молитовно: "Переступай через мене і біжи в хащі. Заклинаю тебе на порятунок! Ти єдина моя насінина..."
І син перебіг його тілом. До скону свого, до посліднього свого притомку відчував він п’ятами ребра свого нещасного вітця. Того в поточині й зарубали роз’ятрені гуцули, і крівця його стекла, як пожертва, в обезхрамлене християнське село. А дітвак загубився в пущах, спав у вирвах, тьопав ягоди, скубав травицю, винишкував пташині гнізда. Аж доки не прибився, як лісне звіря, до полонинської стаї. Вівчарі його залишили — псам поміч.
Малий ходив коло овець, тягав воду і паліччя, збирав гриби і товк ягоди вівчарям на брагу. А коли ті напивалися,
— танцював коло ватри, ляскаючи долонями над головою, бо так чинили його кревники, коли сходилися на пурим. І за це він діставав двічі в день кулешу і кварту молока. Як і кожен із вівчарських псів. А інше давали няньо-ліс і мати-полонина.
Коли вийшов у стаю пан-газда, зубатий, гостроокий гуцул, дітвака приховали за колибою. Та налетіла нагла буря, гримотіло й трясло горами. Хмара, що зачепилася за тройко височезних смерек, урвалася і вергнула на землю водами. І путівець обернувся в річище, і погнав у долину глинисту каламуть, і вхопив закрайок кошари, і поніс із собою ягничок. На долі, перед знавіснілою рікою, тваринки зачепилися за прибережні корчомахи і жалісно блеяли. Вигоном носилися вівчарі, лускали пугами й затулялися руками від зливи. Пси вицірювали писки і градини цокали об їх зуби. Пан щось гойкав і бив себе п’ястуками в широкий, аж під груди, черес.
І тоді випурхнув із криївки малий вівчар, скотився дощовою лавою у видолинок. Оперезаний сиром’ятною гужовкою, наготовленою для непоступливих баранів, він прив’язав себе до вільхи і дістався до ягничок. І брав кожну на руки і сунувся з нею на тверде. І всіх переніс, котрих не встигла забрати ріка. Вівчарі влегшено витирали мокрі чола. Пси винувато щулилися. А дідич нервово набивав піпу черленого дерева. Дітвака нараз привели йому на очі. Він кинув йому на мокрі плечі свій сердак.
"Не знаю, що ти за єден, але я твій боржник. Вибирай собі найліпшу ярку. Це раз, а якщо зголосишся в мене вівчарити, матимеш рівну з усіма платню, аби мав із чим перезимувати".
"Я не маю де зимувати", — сказав хлопець.
"Тоді дістанеш і дах".
Хлопець здригнувся, він боявся цього слова — "дах".
Вівця, яку він вибрав, виявилася кітною і привела двоє ягнят. Вівчарі не раз підбивали хлопця пустити хоч одне під ніж, аби смачно кружком повечеряти. Той не давав, загороджував ягнят собою. Ватаг стриножував спокусливців, аби не накликати панське невдоволення. Під зазимок вертався вівчарик із випасу з трійцею стрижок, своїм будзиком сиру і тайстриною вовни. В панській вівчарні знайшовся і для них закут, а на сіно для своїх овечок він заробляв.
Пана Голодняка мали за найбагатшого чоловіка в підкарпатській Гуцул її. Йому належали цілі спади горового лісу, тартаки, копальня з мармуром, ропне озеро й оцетниця, його дараби приденно провадили кряжі Чорною і Білою Тисами. А отари його хто б і порахував. Був той Голодняк таки голоден на гроші. І вони стікалися в його скрині, як повеневі струмочки в низинне річище. Бо гроші таку мають вдачу — ліпитися до грошей, а вутлий і порожній гаман обминають. Вони, як вода, люблять текти руслом прямим і широким. Але ж ріка з чогось починається! Не один із заздрісників Голодняка гризся цим, спадаючи на милість долі і щасливий трапунок. Такі люди називають щасливцем і рибаря, котрий роками так пізнав повадки риби, що всупереч вітрам і течіям закидає сіті там, де вона є. Ці заздрісні люди схожі на вічно голодних і кволих псів, котрих нагодували досхочу, і вони ходять погордливо й гризуться між собою, доки в кориті щось є.
Той хлопець-приблуда не був таким. Він не сушив собі мізки журою про чужу маєтність, він ревно стежив, аби були повні корита панської худоби. Панові це подобалося, і тому повною була і його миска, і ясельця його худібки. Коли прийшла ярня пора мішання і ватаги затрембітали збір, пан Голодняк виряджав його в полонину з такими словами: "Мені не до дяки, що ти ведеш на випас і своїх овець. За ними ти будеш ходити ліпше, як за моїми. То який ти при цьому мені слуга?!"
"Що мені робити, пане?"
"Не знаю, — сказав суворий маломовний гуцул. — Ти можеш відділитися й вівчарити собі сам. А я найму другого".
"Купіть від мене овець, — несподівано попросив дітвак.
— Тоді ні ви не матимете клопоту, ні я".
Голодняк дав йому за трьох овечок десять ринських, хоча на торговиці можна бупо взяти стільки за одну. Але що, вівці жидюкові й так далися майже задаремно, а тут ще й гроші. Тоді в селище прибився його далекий родак, що гендлював худобою. Довірився йому, що йде на поляки за дешевими кіньми, а коли діло обтулиться, — дасть йому за позичені десять ринських ще стільки ж відсотків. Хлопець і дав. А поготів, коли звіз у долину сир, дочувся, що родак його махляр і конокрад, і зараз сидить у темниці в Хусті. Так звітрилися його гроші.
Зігнали з полонини отари на зимівлю, став хлопак перед паном-ґаздою.
"За чим ти прийшов?" — звідає Голодняк.
"За виплатою".
"Овва, ти багатий чоловік, що панам продає і позичає, а при цьому їсть чужий сир і вбирається в чужі лахи. І ти просиш грошей?!"
Вівчар стояв мовчки, заземливши очі. Він, як і пан його, не любив много пискувати. А пан провадив далі твердими від спокою губами: "Першу дурницю ти вчинив, коли продав мені своїх овець.