— А ми сюди як потрапили? Бачиш, що воно робиться.
— Де ж Собака? — лише й перепитує Вася.
18.00-18.15 18.15-18.45
18.45-19.10
— Може, його задавило чим-небудь?
— Може. Трамваєм. Або струмом убило.
— Яким струмом?
— Електричним.
— Краще вже хай трамваєм.
19.30
— В мене ще, здається, драп лишився.
— Що ж ти мовчиш?
Забув, — каже Вася і справді знаходить у джинсах рештки трави. Все, бабки закінчились, трава закінчується, колообіг води в природі, інакше не скажеш. — Колообіг води в природі, — каже мені Вася і забиває папіросу.
19.30-21.30
Навіть згадати нічого. Сидимо, мовчимо, на чомусь зосереджуємось і раптом помічаємо всі ці речі навколо себе, розумієте, стару кухню, скажімо, хтось тут мабуть жив і до нього, мене такі речі завжди вставляли — просто ті місця, де жив я, як правило, були не набагато старші за мене, їх могли будувати на моїх очах, а тут якісь меблі, гора брудного посуду, він живе, як тварина, зовсім не прибирає за собою, якби він був маніяком, його би вирахували за рештками трупів у його баняках на кухні, я ось думаю — чому таке приміщення не дали мені, я б тримав його в чистоті і затишку, не пускав би сюди жодних дебілів, і сам би сюди не приходив для чистота експерименту, зачинив би двері, запломбував замок і пішли всі в задницю — окремо взята квартира зразкового побуту, коли я стану повноцінним представником цього йобаного суспільства, я почну скуповувати нерухомість, відремонтовувати її, приводити у людський вигляд і запломбовувати, порядок має бути внутрішній, не нарочитий, квартири, це як нирки — їх потрібно відчищати від різного гівна, інакше не встигатимеш трупи прибирати, в нього пахне кавою і кетчупом, солодкий запах кетчупу, запах нормального життя і регулярного харчування, терпіти не можу, кетчуп затікає мені під шкіру, я нюхаю свої нігті — вони пахнуть кетчупом — кетчупом і розчинною кавою, медом і кетчупом, всі ці баняки і кухлики, великі тарілки, перемазані яєчнею, і виделки з загуслим шоколадом — все це пахне кетчупом, мене починає нудити, і я кажу Васі пішли звідси, куди? говорить він, куди ми підемо? вечір надворі, нам ще рано, нам потрібно перечекати тут, а потім уже поїдемо, давай перечекаємо в цього підара, кетчуп, — кажу я, що? не чує Вася, кетчуп — кричу я йому, і він киває головою, ніби хоче сказати ага, кетчуп-кетчуп, аякже — кетчуп, пішли в іншу кімнату, кажу я, тут багато посуду, він не опирається, і ми виходимо в коридор і потрапляємо до вітальні, вітальня в нього теж завалена різним антикварним гівном, чорт, мене це завжди дратує, в сенсі коли я бачу, що до мене, виявляється, теж хтось жив, і на відміну від мене жив справжнім життям, їв сніданки, займався сексом, може, навіть любив когось, ходив на ринки і в магазини, купував не те, що зміг, а те, що хотів, кетчуп, мав роботу, спілкувався з різними людьми, носив одяг, який йому подобався, їздив у відпустку, у нього була справжня відпустка, їздив на пікніки, вмів готувати, смачно готував різні штуки і навіть не їв їх, кетчуп, кетчуп, коли хворів, лікувався не лише водкою, а мав якісь ліки, домашню аптечку, знайомих лікарів, в обідню перерву міг зайти до ресторану, причому не для того, щоби випити, а щоби перекусити, мав улюблені страви, улюблені, блядь, спеції, кетчуп, кетчуп, кетчуп, а де в пей час був я? чому гут не було мене, серед всіх їхніх шаф і диванів, политих кетчупом і цитриновим соком, чому мене ніхто не всиновив, скажімо, тоді, як я кілька діб жив на автовокзалі і спав на дерев'яних кріслах, або коли я кілька діб харчувався кип'ятком, зрештою, чому мене зараз ніхто не всиновлює, чому мене цей підар всиновити не може? я був би сином підарського полку, мені вже 19, я вже достатньо самостійний, я не потребую постійної уваги, мені не треба міняти підгузники і мене не потрібно годувати кашею — так, якийсь мінімальний харч, тепла вода, туалетний папір, порнофільми по відео, тьолки на кухні, конопля на балконі, але навіть це не головне, головне, щоби була батьківська увага, нормальна і постійна батьківська увага, справжня батьківська увага, як по телевізору.
Ми знаходимо прикольну радіолу, в мене така була в дитинстві — на чотирьох високих ніжках, в дерев'яному футлярі, зі скляним екраном, на якому червоним написано назви всіх піднебесних міст, які мені в моєму дитинстві снились і які могли мене почути, — Прага, Варшава, Белград, Східний Берлін, на такій прикольній радіолі можна було слухати вініл і радіо, в дитинстві я слухав подряпаний вініл, але в цього підара вінілу немає, є щоправда якийсь занюханий совковий бітлз, ну, але що ми з Васею — лохи, бітлз слухати, та ще в такому примарному стані, коли речі розсіюються, а запахи навпаки — склеюються, і розібратись у всьому цьому просто неможливо, ми починаємо крутити радіо, прикольна радіола печально похрипує, і враз ми чуємо потойбічний голос:
Доброго вечора, шановні радіослухачі. Хай злагода прийде до ваших затишних осель.
— Хто прийде? — питається Вася.
— Злагода, — кажу. — До осель.
— А, — каже Вася.
Сьогодні з вами цього чудесного вечора,
— Ага, — говорить Вася, — чудесний вечір: дощ цілий день хуячить.
як завжди по суботах о 22.00 молодіжна програма "Музична толока" і я — ЇЇ ведучий хрррррррр хрррррррр, — говорить радіола від себе. — Сьогоднішній випуск нашої програми буде цілком присвячений творчості популярно! ірландської музичної групи, відомої не лише у нас, але і в інших країнах Європи — ансамблю "Депеш Мод". Свої питання, а також думки ви можете висловити за телефоном хррррр хррррррр хрррррррррр — говорить ведучий.
— Яка прикольна програма, — говорю я.
— Да, — каже Вася, — краще, ніж бітлз.
I доки ви будете ставити свої питання, звучить інструментальна композиція Степана галябарди "Лист до мами".
Композиція справді починає звучати, і нас негайно від цього розвозить, цей Степан Галябарда вкладає в свою йоніку стільки галюциногену, настільки все це стрьомно звучить, що тебе не може не розвезти, їх на радіо, мабуть, за цим принципом і на роботу беруть, так щоби вони врубали і народ охуївав на п'ятій секунді їхніх музичних композицій, так, щоби він — цей неймовірний і нереальний Степан Галябарда — лише торкався своїми пухкими волохатими пальчиками пластмасових клавіш йоніки — і бац — тебе перемикало і ти перетворювався на знаряддя господнього промислу і вже не відповзав від радіоприймача, аж поки не передадуть прогноз погоди на завтра; ми сидимо під нашою прикольною радіолою, спершись спинами на неї і привалившись один до одного, аби нас не знесло вбік, розглядаємо крісла, шафи і канапи, ти відчуваєш, говорю я, як тут пахне цитринами? відчуваю, каже Вася, цитринами і котами. Не котами, кажу, не котами — кетчупом. Котами, не погоджується він. I кетчупом, додаю я.
Це була інструментальна композиція Степана галябарди "Лист до мами", — говорить космічний радіоведучий. — Виконував автор. А наша сьогоднішня програма, нагадую, присвячена творчості відомого ірландського колективу "Депеш Мод". Основою для програми стало документальне дослідження Девіда Баскомба "Бог як різновид героїну", видане цього року на великобританських островах і люб'язно перекладене й надане нам нашою лондонською редакцією. Отже, "Депеш Мод" (лунає мелодійна заставка, підозрюю того ж таки Степана галябарди, тому що ми знову зомбуємось). Серед нашої молоді давно вже популярною є творчість цих парубків із Ольстеру. То в чому ж секрет такого успіху нікому не відомих хлопців, що виросли в самому осерді ірландських клоак? Спробуємо разом з вами, шановні радіослухачі, розібратись у цьому. Як стверджують біографи, одного сірого осіннього ранку 1962 року (Степан Галябарда додає до своєї йоніки трагічності, важко давлячи пластмасу пухкими пальчиками) в портовому Ольстері, окупованому британськими колонізаторами, в родині простого ірландського моряка і друкарки Бена та Марії Ганів несподівано народився хлопчик. Батьки досить насторожено поставились до малого, оскільки це була вже їхня п'ята дитина, попередні четверо, як стверджує містер Баскомб, померли наглою смертю в ранньому віці від тяжкої форми внутрішньокишечної інфекції, вельми поширеної в найбідніших припортових кварталах Ольстеру. Очевидно, що подібна незавидна доля чекала і на п'ятого сина Ганів — тяжкі умови підокупаційного побуту не давали його батькам підстав сподіватись на щось путяще для свого горопашного первістка. Хлопчика вирішили назвати Дейвом — на честь святого Дейва, котрий, як відомо, є патроном ірландських партизанів і певним символом невеличкого, порівняно з нашим, народу в його боротьбі з британськими колонізаторами. Зі святим Дейвом пов'язано багато народних переказів та вірувань корінного ірландського населення, зокрема, він вважається в давньому ірландському епосі богом скотарства, молочарства та просто запліднення. Ще й донині ірландські футбольні фанати, ідучи на спортивні арени і підтримуючи своїх улюбленців, дружно наспівують "Святий Дейве, витрахай сьогодні цих чортових католиків". Батько Дейва, старий вирлоокий Бен, звіддавна славився своєю прихильністю до діяльності ІРА і регулярно перераховував у кантор на рахунок армії даток зі своєї стражденної моряцької платні.
— Це вже бітлз? — перепитує Вася.
Мама Дейва працювала в портовій конторі друкаркою і, ризикуючи своїм життям та репутацією, час від часу допомагала повстанцям виправляти їхні водійські та шлюбні посвідчення. Таким чином, юний Дейв зростав у атмосфері національної свідомості та ненависті до королеви-мами, принца Чарлза, та всіх його малолітніх виблядків, у кожному разі саме так стверджує містер Баскомб. Першим емоційним потрясінням для майбутнього артиста естради став випадок, коли під час розгону традиційної для ірландських сепаратистів першотравневої демонстрації через католицькі райони Ольстеру кінні британські поліцейські зґвалтували Дейвового тата... ні, — раптом затинається ведучий, — не тата. Маму. Так — Дейвову маму. Перепрошую, шановні радіослухачі, — цю інформацію для нас перекладали наші колеги із лондонської редакції, тож можливі деякі стилістичні неточності. Отже, Дейвову маму. Прямо на очах майбутньої зірки шов-бізнесу.