Скарги не було, бо ті дівчата не дуже дорожили своїми сніданками. Але мої кравченківські предки обурилися, запротестували, зневажили мене і я так себе не злюбила за це, що щоб не було цієї самокари в душі, я собі суворо заборонила таке повторювати. Але пам'ять непідкупна. Нагадує.
... А за стінами горільчаного містечка і гімназії, у місті Звенигородці в цей час гуляв "красный террор" і "военный коммунізм". Це ж була весна 1918-го року. Саме оце більшовики зайняли місто і головні їх сили були китайці. Вони йшли від дому до дому і грабували поголовно все, тут же одягали на себе жіночі кофти, дамські капелюхи, циліндри й фраки, тут же убивали, діяв ревтрибунал... Поводились, як татарська орда.
А одночасно око натикалось по всіх стінах, парканах і стовпах на плякати: "Экспроприация экспроприаторов!", "Грабь награбленное!", "Вся власть советам!", "Да здравствует мировой пролетариат!" — та все російською мовою. Це ж у Києві і по всій Україні відбувалися тоді бурхливі події, а я нічого не знала, живучи в спиртовому складі, як у фортеці. А як я могла знати? Господарі були старорежимники, не цікавилися подіями, а що я почула про українських рух у Звенигородці, то пожаль, Боже! Отой поручник Шульга з хлистиком, іщо його короткозорість і церемонні манери так вдало висміювала Тоня, українець же з походження, але ніколи не перепустив через губу українського слова. Він же — автор зневажливого виразу "Жобтоблакитні ганчірки". Напевно, був білий "золотопогонник"...
Отак виглядала українська революція на моїх задвірках. Зве-нигородку для більшовиків завоювали китайці і порозвішували чужомовні плякати, а українські сини насміхалися з своєї матері і її прапора.
Якось дотягли ми той навчальний рік і треба вже добиратися додому. Але як? Революція розбурхується. Влада міняється щодня, на дорозі може якісь загони нападуть... І от маєш! Батько не приїхав сам по нас, а прислав стару шкапу й діда Самсона, щоб забрав нас та доставив до Жашкова.
Це було весною, болото саме розгасло. Ми виїхали із Звенигородки вдосвіта: дід Самсон, Ганя, я і шкапа. Десь уже в дорозі бачили, як сходить величне червоне сонце. Щоб дожити до чотирнадцятьох років і ніколи не бачити такого ґрандіозія! Які ми мізерні міщухи! Це вже мене настроїло на урочистий лад і в тій тональності незвичайности я безперервно перебувала. Ця подорож видавалася мені верхом авантурної пригоди, бо: немічний дід, нема з нами старшого когось, мені 14, а Гані 17 років, коняка не хоче йти, важко їй тягнути воза з нами, то ми долосаємо пішки за возом.
Ганя почуває себе "головою експедиції", відповідальною за нашу долю, і чогось (не знаю, чого!) страшенно дратується, сердиться, журиться, як це ми доїдемо. Та ще може хто на дорозі нападе? Тепер же скрізь гуляють загони, різні банди...
А мені — розкіш! Радісно. Повно. Я в своїй стихії після віків і еонів поневіряння серед чужого... Не знаю, може якби Ганя не взяла на себе журитися й тривожитися, то може б я цією ролею перейнялася, — не знаю. Я тільки дивувалася тоді, чого це Ганя сердита, коли така чудесна подорож.
їхали ми три дні. Більше, правда, йшли. Там на возі й ночували денебудь у селі. І чого Ганя кричить на мене? Все ж так гарно! Ну, нема чого їсти, ну, йдемо за возом, бо коняка не тягне, — то це ж розкіш! Незвичайне, тому гарне! А яку прекрасну землю ми переходимо! Хвилясті краєвиди, села потопають у садах та білому цвіті. Це — Хижинці, Моринці, Зелений Ріг, Рижанівка, Виноград, Побійна... Це ж Шевченкові місця. І якби не революція, то так би й проїхали, не помітивши, не було б ніякої пам'ятки, а так ідемо й радіємо (себто я радію). Я була щаслива! Така подорож із пригодами, з пб-пасами, з непевністю та чеканням небезпеки, — саме те, чого душа просила. Зміна краєвиду, весна, повітря пахне, гімназія і вся та клітка вже позаду... Це ж незвичайно, небуденно, пригодницько...
Була це одна з тих високодзвінних вібрацій у душі, що вже почали мене відвідувати. Я їх так любила, що ладна була всім пожертвувати, аби їх переживати. Емоція, для якої нема слів. Радість, щастя, сяйво, світлість, запах... які ще слова? У творах Достоєвського це найбільш мене зацікавило. І коли я довідалась, що це — стан, який супроводить напади епілепсії, то я навіть згоджувалась тоді стати епілептиком, аби таке переживати...
Допленталися ми із своєю шкапою і дідом Самсоном третього дня над вечір до Городищ — яв чудесному настрої обновлення, а Ганя — в лихому. Ледве ми добралися до хати Кухтів, а вже далі шкапа йти не хотіла. Тут нас зустрів Дмитро Кухта (по-вуличному Кухта, а в документах Безносюк). Він був у якихось ділових стосунках із нашим батьком, заходив до нього частенько і оце мав доручення нас зустріти.
Тоді багато людей поверталися із світів до тих гнізд, звідки вилетіли. Повернувся з Одеси і Дмитро Кухта, чи, як казали на нього, Мітька. Це був справжній одесит з трохи звернутим на бік носом, хитрувато-самовпевненою усмішкою, бо грошей повна кишеня, на руках золоті персні, золотий годинник. Модне тоді галіфе... Він у 13 років утік з дому до Києва, самовари в готелях ставив, перейшов усяку біду, змінився з сільського хлопчака на спритного парубійка, а потім занесло його в Одесу, там босякував, працював на заводі, що ще робив, не знаю, але чогось у нього одна рука була вивернута і наче висіла... Словом, плавав, як риба в океані. Аж оце як у містах розруха, вернувся до рідної хати й родини коліїв-кабанників та й почав разом із старшим братом Гудою "спекулянчити". Мітька малограмотний, але дуже спритний і в практичних справах битий та швидкий. Словом, чоловік із головою. Він із міською люб'язністю зустрів і зайнявся нами, але Ганя не спускалася із свого трону, дивилася на нього з презирством. Вона ж кінчає гімназію, двома чужими мовами володіє, думає вчитися на медичному факультеті, а він хто? Спекулянт! Неперейдена прірва відділяла її від таких молодців. Але чи гадала вона тоді, що буде далі?
До Жашкова з Городищ нас привіз уже Мітька і вдома нас зустріли, як героїв. Не було кінця-краю моїм оповідям про чудесну подорож.
Цікаво, що найяскравіше з Звенигородського періоду — оця подорож, Богачевські, спиртовий склад і танець ведмедя Каті Омельченко, а як виглядала гімназія, кляси, учителі й учениці в ній — нічого не залишилось у пам'яті.
6
В Жашкові революція була вже ближче, десь тут у цих селах довкола. Села розбирають і ділять панську землю та панські маєтки. Найближчим поміщиком був леміщанський пан Підгірський. Він ніколи й не жив у своєму маєтку, хіба, може часом улітку, бо тітка Мокрина, що її садиба була упритул до того маєтку, не раз там вслуговувала. Ніколи я цих Підгорських не бачила, тільки один раз перед революцією ішли повз нашу хату якісь дві незнайомі дівчини у дивному вбранні: з сірого домотканого свиточного матеріялу, але пошитого на міський лад. І свитка, і не свитка. То, казали, панни Підгорські, а ця одежа була, мабуть, виявом хлопоманства. Отже, їхня земля тепер уже не їхня. Позабирали леміщани. Панський дім не спалили, як по інших селах, а все звідти позабирали по селянських хатах. Потім уже розказували, що в селянських короварнях стояли піяна, трюмо, рембрандти... І в нас у той час з'явилася лякована тумбочка з мармуровим верхом та відтоді прикрашала Ганіну кімнату. Я не знаю, звідки вона, але думаю, що це подарунок тітки Мокрини із панських меблів.
В цей час щось із тиждень у Жашкові вночі було так видно, як удень. Це був відсвіт від Грандіозної пожежі у Ставищах. Там горить ґуральня. Коли кинулися ставищани розбирати спирт і горілку в тій ґуральні, то бігли, хто з чим мав: з ротом, з відрами, з горщиками, суліями, барилами... Возами приїздили, там же й напивалися і в цистернах із спиртом топилися. Аж поки не запалив хтось сірничка, спиртом напоєне повітря зайнялося, почало все горіти, цистерни вибухати, люди кинулися врозтіч... Багато там і погоріло.
Вже повернулися з війни й мої дядьки. Йосип привів статечно пару добренних коней і осів на свойому хуторі. Василь прийшов із фронту начинений червоними ідеями. Землю треба в поміщиків та багачів забрати, всі мають бути рівні. Грабуй награбоване! Майо — твайо, твайо — майо! Дід на це плювався і казав: "Більшовик!"
Повернулася й Машка Таращукова, вже тепер не "Мар'я Ґерісімовна", а Марія Гарасймівна. Змудріла, споважніла, удо-свідчена. Казали злі язики, що вона навезла багато добра. Не грабоване, ні! Це ж на фронті в містах все стоїть покинуте, відкрите. Добро те, — от хоч би й сувої мануфактури, що на неї був такий голод за війни. Злочину ніякого в тому нема, бо й так усе воно гине, горить... Бери, це вже твоє... Так чи ні, не знаю, жила Марія Гарасймівна замкнено, з підкресленням своєї вищости над оточенням.
Отож кругом революція, тільки в самому Жашкові нічого наче не змінилося, особливо увечорі. "Ніч яка, Господи, місячна зоряна, видно, хоч голки збирай", — зовсім так, як у цьому романсі, що я співала з акомпаньяментом гітари. Так само, як і минулих літ, ходив сторож поміж жидівськими крамницями й кооперацією та калаталом вистукував свої рулади. Так само співало село, кутки перегукувалися, виляск доходить до містечка. "Чорноморець" (жашківський варіянт трохи не такий, як увів до концертового вжитку Демуцький), "Ой, у полі жито, та гей, копитами збито...". Такі самі сині ночі, так само падають зорі, непритворенно цвіте й дурманить акація...
Гані ще зостався один рік до закінчення гімназії. Отже вона поїде до Звенигородки, а мені сказали: "Сиди вдома! Нема звідки!". Нема звідки обох учити, та й взагалі тепер у містах розруха. Чули, що розказують ті, які були в Києві?
Зв'язок Жашкова із Києвом не порвався, а закріпився. Можливо, дякуючи Мітьці. Це він "показав моду" їздити до Києва "спекулянчити". Він і Гуда професійно закололи кабана і повезли до Києва, а вже разом і з тим наклали на підводу муки, крупи, пшона... Там у Києві болючо цього нема, а тут у селах болючо бракує чобіт, краму, мила, навіть дурної соли. Кухти з успіхом виміняли все, що повезли до Києва, на майно киян, привезли до Жашкова, а тут усе це люди розхапали. Гроші ("лімонки" мішками і гривні) вже були тільки кольорові папірці, почав розвиватися "товарообмін", як "за царя Бомка, коли земля була тбнка".