Певно, белетрист якийсь там завівся на зразок вас. Вільгельмовичу!
— Продовжуйте і не відходьте від сюжету, — попросив ти.
— Сюжет вам відомий краще, ніж мені, — пирхнув "Сашко", нестерпно довго розкурюючи нову сигарету. — 3 метою проведення наступного терористичного акту, тепер уже в зоні урядового зв’язку, ви спустилися в допоміжні приміщення "Дитячого світу". Тут жертвою вашої злочинної бездіяльності стала ще одна чудова людина, — голос "Сашка" ледь затремтів, — батько двадцяти двох дітей, багатолітній наш помічник, агент для особливо делікатних доручень "Циганський Барон".
— Це той, що втопився у гівні?
— Той самий. Президент уже підписав указ про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу посмертно, — дещо врочистішим тоном виголосив "Сашко".
— У такому разі хай ваш президент потурбується і про повернення мого авіаквитка, — злісно пожартував ти.
— А хто поверне діточкам їхнього татка? — суворо запитав "Сашко". — Ні, фон Ф., не знадобиться тобі вже авіаквиток! І не сподівайся!… Ми вміємо карати!… Ми тебе навіть у Мексиці знайшли б…
— У Мексиці, — виправив ти його.
— Що?
— За новим правописом має бути "у Мексиці"…
— Та один хрін — хоч у Мексиці, хоч у Мексиці, однаково тобі гаплик! Днями підписано особливу таємну інструкцію кажу це тобі як такому, що все одно нікому вже про це не розпатякає, — так от, таємну інструкцію про використання щурів нової генерації при розгонах несанкціонованих зборищ, а також під час надзвичайного і військового станів. Сьогодні врешті отримано дозвіл Комітету конституційного нагляду на проведення дослідницько-експериментальних робіт. Ти будеш першим, фон Ф.! Можеш пишатися. Агентам "Каїнові", "Вельзевулу" та "Жиріновському" буде оголошено подяку. Агент "Циганський Барон", як я вже сказав, буде відзначений окремо Зараз, мої хороші, зараз! — ласкаво зашелестів він, звертаючись до чогось великого й волохатого, що дедалі нетерплячіше скавучало за стіною.
— Єдине, в чому я помилився. — стомленим голосом почав ти, — це те, що повірив у можливість свободи. Однак свобода виглядає ілюзорно, як вдало відзначив в одному зі своїх віршів Андрухович!… А жаль…
Звідкілясь напливала самотня скрипка. Ті робилось дедалі більше, вона створювала якесь нелогічне й пронизливе тло, вона розпадалася на інші звуки, інші інструменти — і невдовзі то вже був оркестр, що вибухав, здається, з-над стелі, можливо, там на горі був театр, якийсь особливий підземний театр або звичайний Большой, в якому щойно розпочалася вистава. Музика робила все значно вагомішим і глибшим. Ти відчув, що треба сказати щось вічне.
— Проклинаю імперію. — вимовив ти з інтонаціями східного пророка.
— Ти?! Що служив їй вірою та правдою? — І "Сашко" сардонично зареготався, а може, й закашлявся від надто вогкої сигарети.
Величні і водночас розгнівані переливи тромбонів та валторн змусили тебе відповісти палко й сердито:
— Я не служив їй вірою та правдою! І я не винен зовсім аніскільки! Бо жоден із гріхів жахних Імперських не влізу душу, к тілу не прилип!
"Сашко", що в цю мить зірвався зі стільця і рвучко заходив по клітці, мов підстрелений лев, заатакував тебе не менш пристрасним речитативом:
— Не винен? Дуже зручно ти це вигадав! Перед самим собою тільки винен?! Мовляв, мої гріхи — мої турботи?… Це ти, що тілу зраджувати вмів? Це ти, що підписав папір про зраду?! — й головою в нього щось висвітилося. Це міг бути й німб. — А як же ті порубані, побиті і ті, котрі у вічній мерзлоті — десятки, сотні і мільйони тисяч?! Ти підписав колись — і душу вбив!…
Його слова то потопали, то виринали з бурхливого музичного моря. Партія смичкових робилась дедалі нервознішою й вимогливішою. На щастя, звідкілясь із надр композиторового задуму видерся самотній у своєму всепрощенні гобой. Це дало тобі змогу звестися духом:
— Я рятував життя — чуже, єдине, але дорожче, врешті, від отих абстрактних міліонів, сотень тисяч…
— Ти? Рятував? Життя? Чуже? — і знову він демонічно, люто засміявся, оркестр знову вдарив невблаганно, затих гобой натомість грім литаврів і барабанів перекрив усе. — Ти здатний рятувати лиш себе! Ти рятував себе завжди і всюди! Але й себе ти нині не вряту-у-у-у-єш! — останню фразу було досить вдало вписано у музичне тло і проспівано напрочуд соковитим тенором.
— Ну, що ж, — зітхнув ти, — так тому і бути. Я це життя любив — з усім паскудством, — хоч це паскудство й мучило мене. Однак не вб’єте ви мене цілком — я залишив слова, слова, слова… Слова, слова, слова… Щури безсилі — прогризти діри у моїх словах, — вони летять за вітром, як листки, — нехай летять же — хтось колись почує. Всього мене не знищить вам цілком — я в серці маюче, що не вмирає!…
Темп оркестру наростав. Це було якесь суцільне "алегро нон мольто", "престо фуріозо" чи щось подібне. "Сашко" вже не встигав за музичними фразами, рубаними й рішучими. Тож устигав тільки перепитувати:
— Ти залишив слова, слова, слова?
— Я залишив слова, слова, слова!
— Тебе всього не знищить нам цілком?
— Всього мене цілком не знищить вам!
— Ти в серці маєш те, що не вмирає?
— Я в серці маю те, що не вмирає!
Власне кажучи, цей заключний дует вийшов досить злагодженим і мелодійним. Твій зірваний захриплий фальцет вдало переплітався із солов’їним "Сашковим" тенором. Якийсь час іще лунав оркестр, завершуючи всю сцену потужною і трагічною, та все-таки, в чомусь найсуттєвішому, оптимістичною кодою. Нарешті все замовкло. 1 замість бурхливих оплесків глядацького залу ти почув чимраз агресивніше харчання й повискування з-за спини. Здавалося, що ув’язнені почвари шкребуться вже не у двері, а безпосередньо у твій светр.
— Отож-то, — кивнув головою на зачинені двері дещо засапаний "Сашко" і, діставши носовичок, повтирав з чола ріденькі краплини поту. Всього себе віддав музиці — Тепер готуйтеся, фон Ф., — покивав пальцем. — А проте, перш між перейдете у стан неперетравлених решток, маєте нагоду покращити свій гріховний баланс. Вас чекає, як кажуть німці, айне юберрашунґ!
— У умляут, — виправив ти його.
— Один хрін, — сказав "Сашко" і, взявши стільця з інвентарним номером на ніжці, вийшов із клітки.
Клітку він зачинив на ключ.
Уся ця стихійна забава зі щурами, кліткою, розпухлим коліном і оперовим чекістом здалася тобі чимось украй дурнуватим І зовсім неправдоподібним. Незважаючи на те, що задня стіна м е аж тріщала і ходором ходила від знавіснілої нетерплячки зачинених за нею чудовиськ, ти поки що не надто хотів вірити у страшну перспективу. Випите за день, вочевидь І далі робило своє. Тож ти вирішив усе-таки поспати і навіть замовив, для себе відповідній небесній канцелярії сновидіння про Венецію. Але, навіть не встигнувши доплисти водним трамвайчиком від Тронкетто до площі Св. Марка, був розбуджений чиєюсь ногою появою у твоїй клітці.
А то була Галя. Вона приклала свій палець тобі до вуст. І ти, за старою любовною звичкою, почав пестити його. І раптом відсахнувся, як від гадюки, згадавши, що вона — їхня спільниця. Але Галя випередила твої можливі докори.
— Мене викликали за службовим обов’язком. — пояснила. Я повинна зробити тобі кілька уколів…
— Навіщо, Галю?
— Для чистоти експерименту
— Для якої чистоти — моральної?
— Перестань хоч зараз, — тихо сказала, проте в голосі її не було ані краплини злості. — Знімай штани.
— Я хотів би померти з гідністю, Галино.
— Ніхто не претендує на твою гідність. Але штани треба зняти.
На ній був якийсь вельми офіційний костюм, щось на кшталт жіночої уніформи, хоча досить обтислої, з виразно коротенькою спідничкою. Трохи пахла горілкою, проте загалом трималася незле. Незважаючи навіть на дещо підпухлу вилицю.
— Розумієш, Галю, я хотів би померти без галасу і спотвореного обличчя, крім того, я не хотів би у передсмертній агонії накласти в штани…
— Отож і скидай їх, — наполегливо повторила вона.
— Ти можеш зробити так, щоб я помер красиво і з геройською піною, е-е, піснею на вустах? — запитав ти, слухняно розстібаючи перший гудзик. — І взагалі, поясни мені суть експерименту. Маю я право бодай на це? Що за дива діються у цих ваших підземеллях! Спочатку мені повідомляють, що запакують до голодних щурів Потім я дізнаюся, що мене колотимуть у дупу задля чистоти експерименту. І все це є нічим іншим, як приготуваннями відповідних структур до повсюдного запровадження військового стану!…
Вона відклала набік свою торбинку зі шприцами. І знову палець її ліг тобі на вуста.
— Мовчи, — сказала зовсім тихо.
— Не можу мовчати! — тріпнувся ти, але відчув, що інша її рука вже розстібає па тобі дальші ґудзики.
Вона була чудодійна, ця її рука. Ти аж завмер від приголомшення, а вона прийшла до тебе, як стара знайома, і досить легко потрапила куди прагнула. Це була музична, віртуозна рука. Вона робила тебе сильним. Вона давала тобі надію.
Ти швидше відчув, аніж побачив, як Галя скинула жакет і сорочку. Вона повзла по тобі, немов королева змій. Ти весь оповився її тілом, ти поринув у нього, яку хвилю, розкошуючи в запаморочливо-збудливому її сичанні, її губи мандрували тобою, наче лісом. Вони побували всюди. Але рука! Продовжувала робити свою справу, аж ти зімкнув очі, аж задихав тяжче, уривчастіше.
— Мовчи, — сичала королева змій.
Занурювалася в тебе все глибше і глибше. Пахла горілкою, пахла дощем і травою. Ти зоставався нерухомим і водночас уже плив кудись. Так, то були хвилі. Нарешті рука, ота її рука вже випірнула з глибин і, наче сліпуча птаха, перелетівши твоїми грудьми, заночувала у волоссі. Аж тоді ти згадав, що також маєш руки. І вони почали свою подорож. Це було змагання рук — твоїх, ще недолугих і таких неслухняних, та її чудотворних, теплих і щедрих. Вона допомагала тобі кожним своїм рухом, вона текла назустріч тобі, аж поки ви удвох не звільнили її від зайвого одягу.
— Я збожеволію від тебе, — прошепотів ти.
— Мовчи, — повторила вона.
Слова могли тільки нашкодити. Для них не було місця. Вони були геть недоречними. Вони нічого не означали. А слова, мусять щось означати.
Нарешті вона тихенько скрикнула. Це був ще тільки початок, але ти вже бачив пітьму, прошиту блискавицями. І тому вона робила все, аби ти витримав. Вона любила кожну найменшу частинку тебе, вона майже співала про це своїм ненастанним "мовчи, мовчи", і вже важко було здогадатися, хто ким жертвує так самовіддано приносила вона все, що могла.