Сонце. Дерева в ніжній зелені ранньої весни. Теплінь. Радість. Я наближаюсь до них, що сидять уже на траві, з літрівкою горілки, яку на ходу розкубрюю, сколупую сургуч. Тоді мені доручають ще хліба десь дістати. Біжу кудись убік попід парканами. Дістав і досадую, що це теперішній "німецько-український" хліб з проса, ячменю, кукурудз, качанів та каштанів. Надрізаю цілушку — аж він біленький, як здобна булка. Кладу в рот — так, надзвичайно смашна, справжня булка! їм з величезним задоволенням. Іду і смаковито їм, а зустрічні люди дуже дивуються, що в мене такий білий, ну, просто великодний хліб... Мама (мій незмінний Мартин Задека) запевняє, що це дуже добрий сон.
Напередодні виходу з лікарні мене одвідала п. М. Донцова. Приїхала з Ковеля на два-три дні в якихось редакційно-видавничих справах. Жвава й досить життєрадісна, літня вже й миловида жінка в окулярах. Говорили багато про В АПЛІТЕ і Хвильового. Д. Донцов зараз у Берліні.
19/ХІІ — 42 р.
11-та год. ранку. Вчора прийшов Жорж і перервав запис — перевозили з ним його таратайкою останні книжки з моєї старої квартири. Вже книжки всі упорав — майже два тижні носив чемоданом, скільки дозволяла мені моя виразка. Осточортіло. Лишилось тепер перевезти меблі, німці обіцяють на 21-ше машину й полонених. Так от, п. Донцова. Вона в Ковелі редаїує газету. Жаліється, що справа йде погано. Донцов незабаром має приїхати до неї на відпочинок. Коли довідалась, що я збираюсь на Львів, а звідти, мабуть, до Криниці, то дуже захопилась думкою, що слід було б на той час і Д-ву туди поїхати — він бо дуже хотів би зі мною бачитись і говорити. Але навряд чи німці туди його пустять. Розмова загалом була жвава й цікава. Сиділи вони (з нею п. Марія Ясеницька, що, власне, привела її до лікарні) годин зо дві. На прощання я просив вітати Д. Д-ва.
16/ХІІ був у Губера, подав заяву й посвідку з поліклініки. Він за цей час дістав ще одного кубика й ордена. Я привітав його. Розповів про мої справи.
— А на скільки вам треба їхати?
— Місяців два-три.
— А де ваші попередні документи, довідка від штадтскомі-саріату?
— У вас, отам унизу, у відділі видачі перепусток на від’їзд.
— Ага, добре. Я зберу всі матеріали, виясню, подзвоніть мені знову... десь через тиждень.
Отже, знову — крутанина, відтягання. Справа ж тепер цілком ясна, цілком вичерплива довідка з клініки, де поставлено вимогу перебування в санаторії, а потім операції (на Зах. Укр.). Все ясно. Однак... однак він запитує:
— Ну, а поза хворобою... як справи?
— Ніяк. У мене зараз одні-єдині справи: хвороба й лікування.
— То ви, значить, увесь час удома?
— Так.
— А скажіть, у неділю цю ви хіба не були в Андріївській церкві?
— Я? Я взагалі мало ходжу, я дуже знесилений, а то б іще до церкви ходив та там вистоював? Коли хочете знати, то з часу мого приїзду до Києва я ще ні разу в жодній церкві не був.
— Отакий ви, значить, домосід? — якось із недовірою, з незадоволенням буркнув він. — Ну, то подзвоніть мені через тиждень.
Вийшов я з відчуттям, що він з мене дуже незадоволений, бо не має з мене жодної користи. Але я певен, що він мені не вірить — все придивляється пильно, принюхується, прислухується, вважає за якусь тонку, складну й небезпечну "штучку", що її важко розкусити цілком. Ну, хай собі! Аби перепустку на Львів дав.
Учора над вечір — робітниця з пакунком від Ясеницьких (брат і сестра — ті, що з Цукротресту). Листівка з написом: "Нашому видатному письменникові Аркадієві Любченкові — галицьким звичаєм від св. Миколая". Сьогодні ж Миколи! І подарунки: всякої дієтичної їжі потрошку й туалетне мило, хлородонт, краватка. Люди прислали що тільки могли в цих виключних сьогоднішних умовах — і це дуже цінне, дуже хвилює. А найбільш зворушує сама увага. Важить навіть, як це все було запаковане — у білий папір з вирізаними візерунками та кольоровими нитками позав’язуване. Печать теплоти, щирости — по дружньому, по-родинному мило, симпатично. Свої, мовляв, близькі, рідні люди.
А за вікном ляпотить. Дощ, туманець. Отака зима. Ще й досі не було "серйозного" морозу.
20/ХІІ — 42 р.
Вчора увечері у Ясеницьких. Олеся, брата Марії Яс., нема, поїхав до Житомира. Застав двох: один зразу ж пішов (він з Рівного, приїхав у справах на день-два), другий, літній залишився. Це — місцевий інженер-економіст із Цукротресту. Розповідає, що в буд. вчених відбулись доповіді в зв’язку з річницею смерти М.С. Грушевського. Доповіді у напівтемряві. Один вогник тільки блимає. Доповідач нічого не бачить у своїх нотатках і говорить уже так, з пам’яти. А проте і доповіді відбулися, і народу зібралось чимало їх послухати — просто як в катакомбах первісні християни. Це ж справді і відданість і, без перебільшень, у цьому холоді, голоді, темряві, суворому цензурному догляді — героїзм! Німці для буд. вчених навіть світла не дали — от і маєш... ставлення! А втім, чи не характерно? — викликають М. Ясеницьку якось уточнити справи особистих документів. Запитання: ваша народність? "Українка". "Але ж послухайте... ви ж належите до шляхетського роду". "Ну, то що? Хіба українці не мають своєї шляхти?" "Скільки нам відомо: ні, її мають німці... ну, ще поляки, коли про слов’ян мова, ну, ще росіяни..." "А українці?" "А українці — селяни і робітники. Вони завжди тільки на когось працювали, а їхні нагадування про себе в історії — це ж тільки повстання рабів, то ви, значить, все ж таки... українка?" "Так!"
У середині листопада закрито й запечатано магазин Коваленка на Фундукліївській — книжки й худ. речі. Сам він, дарма що прізвище українське, був заповзятим виразником прагнень та інтересів місцевих русотяпів, що тісно коло нього почали купчитись: тут продавалась рос. емігрантська літер, й передплачувалось берлінське "Нове слово". Він частенько їздив до Берліна — про нього говорили, що він навіть фольксдойч, навіть ніби походить з прибалтійських баронів. Сам я бачив і чув, як він, білобрисий та жовтоокий, типовий західно-північний інтелігент, увивався в магазині біля нім. офіцерів і чудесно говорив нім. мовою. І от одного дня гестапо запечатало магазин, а Коваленка, всіх співробітників і тих покупців, що були на цей час у магазині, заарештувало.
Щось сталося з пресловутим Дудіним. Або виїхав кудись у довге й далеке відрядження, або репресії зазнав, бо вже тижд-нів зо два нема його в пресі, а головне: "Послед, новости" підписує як редактор Штепа (!).
Днями помер Моргілевський І.В. Який жаль, який жаль! Ще одна велика втрата в нашій укр. культурі. Шкодую, що не міг бути на похороні, — чолов’яга ж він прекрасний був! Допився-таки Іполіт Владиславович, не зважив-таки на ті тривожні гасла, що перед кількома роками почало подавати хворе серце. А ще й голодував, кажуть, дуже.
22/ХІІ — 42 р.
Вівторок. Зранку туманець, моква, потім трохи сонця. Зовсім як весна. На Дніпрі лід посинів, потемнів, аж почорнів — смугами, смугами — як бігли хвилі за вітром, так і замерзли, а тепер це дуже добре видко. Мокрий Поділ з лискучими дахами, мокрий наїжений Труханів острів, до якого через Дніпро прокладено льодом місток, величезні жовтаво-сірі плями узбережного піску і за островом піщане поле, ген-ген до Старика. Дарниця мріє в тумані, Дарницькі ліси вже самі обертаються в туманне видиво, тануть в далині. І тепер ось в цю мокву, в сірий весняний день — який же ти хороший, мій Києве! Довго не хотілося йти з Володимирської гірки. Скільки з нею у мене зв’язано!
По вулицях ситі німці поспішають з пакунками, несуть ялинки, на Хрещатику біля їхніх магазинів повно машин. Купують, готуються — передсвятковий настрій! У мене ж передсвятковий сум.
Вже нема бульвара Шевченка, а є Колупєзіх Іменем Шевченка названо Караваївську, що за большевиків звалась вул. Толсто-го. А втім, чого дивуватись? — адже з перших днів під поліцію зайнято буд. Укр. Академії Наук (проти кол. буд. Центр. Ради).
Вчора й позавчора далася гостро відчути хвороба — болі, диспепсія — мабуть, від гарбузового насіння, якого я наївся замість цигарок, — ото дурний! Починає поступово скрадатись екзема. Чорт би його брав: одне кінчається, друге починається, і нема мені виходу з цього проклятого кола.
Вчора дали 8 чол. полонених червоноармійців-козаків, і вони за день перенесли мені всі речі, крім піаніно. Пишу оце вже при своєму столі. Дав їм 150 крб., були дуже вдячні.
Сьогодні у Криштофенка — крамниця випадкових речей. Колись він робив спроби писати щось для дітей — ні, торгівець з нього куди кращий. Пробую "загнати" піаніно, мисливські чоботи, сакви. Обіцяв допомогти.
Сьогодні оф. повідомлення: німці в районі Волга — Дон (важливий, вирішальний район!) відступили.
23/ХІІ — 42 р.
Мрячка. Туман такий, що за кілька кроків не видко ні будинків, ні людей. Тепло, аж парко — вище нуля, + 4.
Дзвонив до Губерта, бо сьогодні якраз минув тиждень від останнього побачення. Це було о 9 1/2. Відповів: подзвонити об 11 1/2. Так я й зробив, навіть на 5 хв. раніше. Уже його нема, відповів якийсь інший співробітник за нього, щоб подзвонити по обіді, а саме о 2-й год. Подзвоню конче. Буду невідступний, настирливий аж до нахабства. Нервує, дратує мене це крутійство й просто — знущання. Подумаєш, яка проблема: дозволити чи ні Любченкові на пару місяців поїхати до Львова? Бояться? Очевидно, так. Принаймні, вагаються. Яка глупота! Не туди б’єш, Моріце.
Ах, які ж вони справді дурні! Ніколи я не сподівався, все думав, що в ставленні до нас, українців, це — якась політиканська хитрість, короткочасова й зумовлена вимогами світової дипломатії. Все думав я, що ось-ось настане поворот, рішуча зміна на краще, бо інакше буде пізно міняти ставлення. Але бачу, що вони й не думають його міняти. Уже давно бачу — і страшно боляче за себе і за них. Як ми помилились, в якій жахливій пастці опинились! Давно, давно вже бачу й день у день глибше переконуюсь. Мене це так вражає, що спочатку я просто не хотів самому собі у цьому признаватися. А вони? Зарозумілі, запаморочені "успіхом" переможці! Такі прекрасні вояки і такі короткозорі політики, невковиристі дипломати! Як же вони помиляються — це фатальне, фатальне!
24/ХІІ — 42 р.
Вчора таки додзвонився, хоч і не зразу — з труднощами (то довго зайнятий телефон, то раптом розмову, вже почату, перервали — треба ж конче всіляких ускладнень).