До того ж усі знали, що Кеслер ключі завжди тримав при собі. Якщо безслідно зникнуть, це викличе небажані роздуми… Як бути?
У цей час задзвонив телефон. Віллі підняв трубку.
— Слухаю.
— Пане Майєр? — Він упізнав жирний голос зондерфюрера.
— Так, це я, пане Краллерт.
— Чи не зустріли ви у дорозі Кеслера?
— Хіба він не у вас? На місці його нема.
— Ви не відповіли на запитання.
— Я не бачив пана Кеслера з самого ранку, — спокійно проказав Майєр. — На зворотному шляху нікого не зустрічав.
— Отже, і вас ніхто не бачив?
— Чому ж? Мене зупиняла польова жандармерія на КП. Це зафіксовано!
— Ви яким шляхом поверталися?
— Вздовж залізничної колії — шлях гірший, але від стань менша.
— Чудово!
— Дозвольте запитати, пане зондерфюрер.
— Прошу.
— Чому вас раптом зацікавив мій маршрут?
— Кеслер загинув! — з притиском мовив Краллерт. — Обставини неясні…
— Тобто як? — схвильовано запитав Майєр.
— Вибух на шляху.
— На шляху?..
— Так, бандитська міна або небесний дарунок "швейної машинки"[16]…
— Негайно виїжджаю на місце події!
— Так, це не зайве… Там і зустрінемося. Передусім Віллі зайшов до обер-лейтенанта Рейніке.
Без стуку. Щоб підкреслити своє хвилювання.
— Збирайтеся, Франце! — гукнув ще з порога.
— Що трапилося, Віллі? На вас лиця нема!
— Кеслера вбито!
— Як? Адже він щойно…
— Їдьмо!
— Я зараз! — заметушився Рейніке. — Одна мить! — Він уже натягав шкірянку.
— Хто поведе мотоцикл, ви чи я?
— Байдуже…
— Тоді поведу я, — сказав Майєр. — Сподіваюсь, ви за ніч накаталися.
— Це точно!
Біля місця події обабіч шляху стояли дві штабні машини зондеркоманди "Кюнсберг" і три мотоколяски з кулеметами. Солдати-мотоциклісти купчилися осторонь, палили цигарки. Офіцери трималися навколо пана Краллерта. Тільки військовий з позначками лікаря в петлицях порпався біля спотвореного вибухом трупа Кеслера.
Краллерт побачив новоприбулих і відокремився від гурту.
— Пане Майєр, — мовив він, — прошу вас на кілька слів.
— Одну хвилинку, пане зондерфюрер, — сказав Майєр, злізаючи з тряского мотоцикла, і — до Рейніке: — Обер-лейтенанте, складіть докладний звіт на ім’я оберштурмбанфюрера Хейніша. Офіцери зондеркоманди допоможуть.
— Слухаюсь! — вмить спалахнув ревний Франц.
— Я До ваших послуг, пане зондерфюрер!
— Давайте трохи відійдемо вбік від цього смороду, — запропонував Краллерт.
— Охоче, пане зондерфюрер.
Майєр розумів, що Краллерт хоче йому сказати щось таке, чого не хотів би, щоб чули інші… Він не помилився.
— Хочу з вами приватно порадитись, — одразу почав Краллерт. — Як на вашу думку, чи варто згадувати нашу ранкову зустріч? Адже покійник виїхав за моїм проханням. Спливуть і ваші свідчення проти нього. Зрозумійте мене вірно: у декого… гм… з нелояльних, скажемо так… можуть виникнути абсолютно безглузді припущення, а то й злісні інсинуації. А ви, пане Майєр, як я з приємністю переконався, людина з головою. Що скажете?
Майєр відповів з дипломатичною обережністю:
— У стародавніх римлян був непоганий на такі випадки принцип: про покійних згадувати добре або не казати нічого.
— Чудово! Розумні люди — ці стародавні греки, — похвально похитав головою Краллерт.
— Римляни…
— Байдуже хто — головне розумні: герою — похвала, нікчемі — мовчання. І нам зараз теж не варто нехтувати цим мудрим принципом…
— Цілком поділяю вашу думку, пане зондерфюрер! Тим більше, що справа втратила будь-який практичний сенс.
— Слушно!
— Пане зондерфюрер! — долинув до них схвильований голос. — Погляньте, що знайдено!
— Що там іще? — невдоволено озвався Краллерт.
— Золото! — почули вичерпне пояснення.
— Золото? — Краллерт враз прискорив кроки.
Це магічне слово потягло всіх до машини. Настав зручний момент, щоб зронити серед уламків ключі Ке-слера, і Майєр негайно ним скористався.
Але золото було не в машині. Свій скарб небіжчик носив на собі. Усі присутні, в тому числі й солдати, вже скупчилися навколо покійного, вдивляючись в безцінне намисто із давніх монет. Лікар розстебнув обгорілий мундир Кеслера, а у нього на шийному гайтані… "Ідіот!"— певно, не один подумав про недоумка-лікаря, який замість нишком поцупити цей скарб — на нього ж ніхто й не дивився! — зчинив галас: "Золото, золото!.." Тепер скарб не дістанеться нікому. Тільки й лишається, що кинути на нього останній погляд.
— Звідки ж це у нього? — з професійною жадібністю промимрив обізнаний на цінностях Краллерт.
— Здається, я знаю! — твердо мовив Майєр.
— Цікаво, — звів на нього очі Краллерт.
— Позавчора вночі у себе дома був убитий фольксдойче, перекладач місцевої газети. Він мав це намисто. Це його власність!
— Як же воно опинилося у Кеслера? Невже привласнив, не здав представникові рейхсбанку, як належить?
— Річ у тім, що під час обшуку на місці злочину намиста не було.
— Хто веде слідство?
— Уже — вів… Пан Кеслер узяв слідство на себе, хоч злочин мав чисто кримінальний характер — з метою вульгарного пограбування.
— Чому ж не втрутилася поліція?
— Пан Кеслер відкинув факт існування намиста і кваліфікував злочин як політичне вбивство, як чергову терористичну акцію місцевих бандитів.
— Пане Майєр, — поважно проказав Краллерт, — ваш коментар освітив усю справу. Висновки зробити неважко — вони на поверхні… Ви чули, панове? Погляньте на цього Кеслера, якого ми ще кілька хвилин тому так жаліли… Цей покидьок — злодюга і вбивця! Він ганебно заплямував офіцерський мундир! — Зондерфюрер вже забув про так гаряче схвалений ним староримський принцип. — Це ж до якого морального падіння треба дійти, щоб підняти руку на свого співвітчизника! І де? На фронті.
Краллерт передихнув, але ще не завершив своїх високопатріотичних сентенцій, які проголошував з явною насолодою:
— Цьому покидьку не пощастило — його спіткала смерть. Воістину, це небесна кара! Чи уявляєте ви, як вищала б і що брехала б ця свиня, якби потрапила на суд честі СС?
Офіційну версію щодо обставин загибелі слідчого Кеслера було виголошено. І досить авторитетно.
На зворотному шляху Рейніке, що гордовито віз детальний рапорт, осяяний "золотою" приключкою, сказав:
— Тепер я розумію, чому Кеслер ганяв мене до Новоазовська.
— Чому ж? — насторожився Майєр, що вкотре за день сів за кермо.
— Бо я одразу б про все догадався. — Істина ця після промови Краллерта була для Рейніке цілком очевидною. — Кому як, а Кеслерові були добре відомі мій лисячий нюх і бульдожа хватка. Зі мною не до жартів!
— Світла у тебе голова, Франце, — охоче підхопив цю несподівану розмову Майєр, бо вона давала йому змогу поставити останню крапку. — Тепер і я розумію, чому Кеслер не зареєстрував у мене привезені тобою документи, а потім спалив їх. Неприємна історійка…
— Як це так? — витріщився Рейніке. — Чому ж він спалив?
— А навіщо вони йому? Адже справу давно закрито. Усю веремію з Мюллером він підняв лише для того, щоб відвернути увагу від власного злочину. Тому й тебе відіслав…
— А й справді! — ще не дуже впевнено погодився обер-лейтенант. — Що ж тепер буде? Якщо оберштурмбанфюрер дізнається про папери…
— Від кого? Вони не зареєстровані, а це все одно, що ніяких паперів не було. Головне — не патякати зайве…
— Віллі, — прозрів Рейніке, — як друга, благаю…
— Не турбуйся — мовчатиму.
Розділ 11
ТАЄМНИЦЯ ЗАХОВАНА В СЕЙФІ
Із Берліна, міста одвіку чиновного, похмурого, графічно одноманітного, позначеного помпезним несмаком і навіть в своїх лицарсько-кайзерівських прикрасах трафаретного, оберштурмбанфюрер Хейніш повернувся теж немов закам’янілий.
Визначеність!
Ось те слово, що концентрувало в собі його розмаїті враження. І ще додаткові до нього слова: суворість, рішучість, непохитність. А це завжди відповідало його плакатним уявам про істинний арійський дух.
У Берліні до нього поставилися понад усякі сподівання.
Хейніш мав широкий доступ для загального ознайомлення до поки що секретних матеріалів. Поки що, бо незабаром вони будуть оголошені по радіо для всіх, подеколи — з подробицями. Проте, оскільки втілювати в живу практику нові настанови фюрера потрібно було вже зараз, не зволікаючи, не гаючи жодного дня (з огляду на безупинний наступ росіян), шеф СД, обергрупенфюрер Кальтенбруннер сам розпорядився, щоб прибулого ознайомили з максимумом матеріалів, що змальовували в перспективі нові орієнтири. Для розуміння. І чіткого усвідомлення нових завдань в обширах загальної політики "тисячолітнього рейху".
Ця виявлена довіра немовби піднесла Хейніша, прилучила до найвищої еліти, яка вирішує долі фронтів, народів, держав.
Кому дякувати за це? Насамперед собі. Його практичне гасло було коротке і недвозначне — "Кулі і шибениці!" Воно не зрадило його і було оцінено належним чином. Війна нищить м’якотілих навіть на тилових посадах… А його порядкування кулями і шибеницями спочатку підвищило у званні, а тепер оздобило руку есесівським перснем, ознакою належності до еліти з еліт, другою за значенням після золотого партійного значка.
Найбільше враження на Хейніша справила стенограма наради, яка відбулася у ставці фюрера "Вольфшан-це" 10 січня 1943 року.
Гітлер виголосив тригодинну промову перед прибулими до нього румунськими союзниками. Разом з Антонеску і віце-прем’єром Румунії його слухали начальник румунського генерального штабу Штефля, Ріббентроп, Кейтель, Йодль, Цейтцлер — уся вища військова і цивільна ієрархія.
Ця нарада мала насамперед пропагандистський характер, але водночас вносила в загальну політичну стратегію нові мотиви. Точніше — поновлювалися старі, оті, що, мов непотрібний мотлох, були відкинуті з пропагандистського обігу геть з початком відвертої і неприхованої боротьби за світове панування. Є точна дата і точне джерело — виступ фюрера 1 вересня 1939 року.
І тепер — крутий поворот до старого, до оманливих гачків, які в тридцяті роки ловили державних мужів Європи. "Більшовицька загроза" — ось жупел, на який тоді нанизувалися їхні вчинки і який перекраював на картах кордони. Магічна формула, яка кидала під ноги солдатів вермахту чужі території, поневолювала країни без війни. "Великонімеччина — бастіон західної цивілізації у боротьбі з червоною навалою". Це визначення Хейніш пам’ятав із старих часів.
Щоправда, кінцева мета і тепер лишалася незмінною: світове панування нордичної раси. Проте внаслідок зміни воєнної ситуації, яка остаточно поховала розрахунки генштабу на блискавичну перемогу, фюрер вважав за доцільне знову підняти на щит примару "більшовицької загрози".