Ні, цих двох молодят вона не знає.
— Ви не помилилися? До кого ви!
— До вас, Варваро Федорівно, до вас ми...
І зашарілися обидва. Особливо — хлопець.
Варя уже все зрозуміла. Дивиться на молодят — які ж вони, ну просто очей не відведеш... Як у пісні...
Нарешті дівчина трохи оговталася, несміливо підвела очі:
— Просили батько і мати...
— І ми просимо! — підхопив хлопець.
Варя засміялася:
— Хороші ви мої... Не до весілля мені зараз...
У молодих — де й ділась розгубленість.
— Та ви ж у нас!..
— Та ми ж вас...
Дівчина виявилася особливо рішучою:
— Ні, ні, і слухати не хочемо! Без вас і за стіл не сядемо!
Посміялися всі втрьох, провела Варя молодят і — знову за роботу. Підсунула до великого бака, що зветься танком, бідон, накрила його білим капроновим цідильником, повернула коліщатко крана. З чорної пластмасової трубки товстим пружним струменем вдарило у дзвінке дно біле-біле молоко... Ось уже й повний. Далі другий бідон, третій... п'ятий, сьомий... А влітку їх буває і шістнадцять, і двадцять...
Закінчила роботу, зібралася, вийшла на вулицю, стала, поглянула на сонечко, на сяючу голубінь, зітхнула: леле, яка краса... Який світ високий... А недавно, он у тій хаті, довелося вгамовувати п'яничку. Залив очі та ще й комизиться, дружину "вчити" надумав.
Сім'я... сім'ї... Скільки їх вона зміцнила, а то й просто врятувала за всі роки свого депутатства...
Прямуючи додому, зайшла до доярки, яка теж зверталася до неї по допомогу: донька тяжко хворіє. Розпитала, записала до блокнота, чим може допомогти. Погортала записник: післязавтра — до Харкова: пленум. З обкому зайде до тресту — треба поговорити про новий молоковоз. Їхній уже зовсім старий, часто ламається. А молоко — воно довго стояти не може. Молоко — це молоко.
4
Молоко — це молоко...
Онучка Тетянка обережно, двома ручками, бере склянку і, поглядаючи на маму й татка, ковточок за ковточком п'є.
Варя дивиться, дивиться...
Яке це щастя, що на всьому величезному обширі від Ужгорода до Владивостока кожна дитина у кожній родині може отак, як Тетяночка, взяти у білі пухкі рученята білу і теплу склянку...
Споконвіку у казках і в піснях, у найзадушевніших розмовах по усіх землях, па усіх наріччях однаково свято й велично звучать слова, що означають одне — хліб.
А молоко?
Не було б його — не було б і дитинства, не було б і людства. Воістину правий був поет, що закликав дякувати за молоко "від імені всіх людських немовлят".
Онучка поїла, і Варя пообідала. Сьогодні у них за столом було аж шестеро, крім Варі, мами, Тетянки, сина з жінкою, посьорбала нашвидку ще й Олександра Андріївна, дружина брата Миколи.
По обіді вона й Варя зібралися до лікарні. І, звичайно ж, готуючи для Миколи передачу, перш за все налили у пляшку молока.
Вийшли, ідуть вулицею як дві сестри. Обидві засмучені, Варя особливо. Олександра ще сяк-так тримається, підбадьорює. Мужності їй не позичати... Під час війни в Нижньому Тагілі закінчила ремісниче і — в армію. Всю війну — на фронті: ремонтувала "Катюші". Двадцять сім років проробила на заводі імені Малишева у ливарнім цеху...
Ідуть, тихо розмовляють, незчулися, як і прийшли.
Перед дверима спинилися — гарно на вулиці, ще тільки самий початок березня, а вже справжня весна...
Бач, які сосонки перед лікарнею — це ж, мабуть, із тих паросточків, що Варя виплекала тоді, ще в лісорозсаднику...
Сонечко, сліпуча голубінь, запахи відталої землі...
Ні, не віриться, що серед такої краси в такий сяючий день хтось може хворіти, мучитися, страждати.
А завтра ж свято у Варі...
Яке там свято, коли з Миколою отаке. Не стане вона завтра святкувати.
В лікарняному коридорі — тьмяне світло і запахи ліків.
В палаті теж чомусь тьмяно, обличчя у брата — немов сонцем осяяне:
— Легше мені... Дивно — наче кімната світлішою стала... А вчора ж здавалось — темна, аж чорна...
Варя з полегкістю зітхає, їй теж починає здаватися, що у тьмавій палаті стає світліше.
Завтра все ж таки відзначить свій день — своє свято.
Все буде добре.
5
Все буде добре...
Прийшла на ферму, а там — теж наче аж світліше стало: гості з Харкова... Просто проти корівника — автобус і ціла горба дітлахів — дитячий садок заводу імені Малишева.
Ось зайшла до корівника. "Дівчата" Варині, зачувши її голос, захвилювалися, і одна — вона стояла найближче до дітлахів — спритно (видно, це вона робила не вперте) зняла рогом ланцюжок і підтюпцем сама подалася до доїльного залу. Бігла та ще й скоса поглядала на свою господиню: чого ж ти стоїш, мовляв, іди, час уже...
Діти дружно засміялися.
Запрацював тандем, молокопровід виповнився перламутровим сяйвом...
Кожну корову, видоївши, Варя ще й перевіряє, додоює руками.
Нарешті — ось вона — остання корова. Поки Варя зливала молоко в бідони, дітлахи кудись зникли, вона ще навіть подумала: невже поїхали, не попрощавшись, та дуже скоро все з'ясувалося. Гості вирішили дати концерт.
В корівнику, у широкому проході вишикувалися, вихователька, як заправський диригент, змахнула руками, і дзвінкі чисті голосочки високо-високо вивели пісню.
Пісня була, мабуть, нова, принаймні Варя її ніколи не чула: про ту дорогу, яку кожен обирає для себе раз у житті...
Діти співали ще і ще, декламували вірші. Чисто-чисто дзвеніли їхні голоси. А Варі раптом стало сумно.
Вона собі обрала дорогу. І обрала, і йде, нікуди не збочуючи, не рік, і не десять — усе життя. Але хто, хто замінить її?
З цими думками і підсаджувала па високі автобусні сходинки майбутніх інженерів майбутніх ферм...
Провела гостей, забігла додому, нашвидку упоралася по хаті, па подвір'ї і знову почала збиратися — сьогодні їй виступати у школі.
Не встигла й одягтися, а з вулиці уже сигналить машина — директор прислав: школа далеко, аж на Удянці. Задзвонив телефон: Емма, доярка з їхнього ж радгоспу. Так, каже, хочеться по душах поговорити... Домовилися, що поговорять увечері.
Емма... Емма Михайлівна Рибка.
Машина мчить і мчить. Варя відкинулася на спинку сидіння, думає про подругу. Почала Емма пізніше од Варі, вчилася у неї, зараз доїть сто шістдесят корів. У змаганні, бувало, випереджала, та під кінець року все одно завжди перемагала Варя. Емму Варя поважає — гарна вона і людина і доярка хороша...
Аж ось і школа. Попросила водія зачекати: після виступу треба не запізнитися на вечірнє доїння.
У залі — повно. Дев'яті класи, десяті... Варя вийшла до трибуни, уважно оглянула аудиторію.
Зараз вона їм розповідатиме про свій шлях, про древнє своє й почесне ремесло.
Зараз, зараз вона почне... І раптом так схотілося вийти з-за трибуни, підійти до краю сцени і просто спитати: "Хто хоче піти працювати на ферму? Хто хоче — підніміть руки..."
А що, як справді спитати?
Мало, дуже мало молоді у радгоспі...
Розповідала Варя довго, слухали її уважно, багато задавали питань. На всі ті питання Варя відповідала, а свого — свого гіркого, наболілого питання — так і не задала...
А ввечері, повернувшись додому після доїння, ще довго сиділа над своїми записами. Довго ще горів вогник у Вариному вікні. Останнім на усьому кутку він погасне.
ПІСНЯ НЕ ОСТАННЯ
Ось він і настав, день свята.
Повернулася після вранішнього доїння, скинула робочий одяг, урочисто, неквапно дістала з гардероба празникового жакета з усіма нагородами.
Аж золоті зайчики забігали по стінах... Онука аж рученятами сплеснула:
— Ой-ой-йой!
Син з невісткою були вже на роботі. Мати насилу-насилу підвелася, глянула — і наче сонечком освітилося її обличчя:
— Яка ти у мене гарна, доню...
Варя підійшла до календаря, неквапно зірвала листочок, сіла при вікні.
Не рік і не два — тридцять три роки тому, березневого ранку, вперше в житті збираючись на роботу в колгосп, зірвала календарного листочка з такою ж цифрою...
— Варю, — це знову матуся. — Ти б хоч сьогодні побула вдома... Такий день...
— Я ненадовго, мамо...
Встала, напнула святкову хусточку, осіннє пальтечко накинула:
— Я, мамо, ще з тобою побуду. Після другого доїння аж до вечора будемо удвох святкувати.
На вулиці сонячно, навіть погода святкова.
Сяє, голубіє ліс... Піти? А що? Сьогодні її свято...
Ні, спершу до Демидова. Обіцяла...
Вийшла на головну вулицю — широка вона тепер, заасфальтована. Росте селище. Будиночки — один від одного кращий. Над кожним — телевізійна антена. У дворах — гаражі. Заможно люди живуть...
Технікум будується, клуб на п'ятсот місць... А поки що діє старий, маленький. І школа біля нього — аж у кількох будиночках. Недовго вже так буде — у цьому році почнеться будівництво нової школи.
Вулиця Івана Підкопая, далі — Романа Левицького...
А ось і контора їхнього радгоспу.
У кабінеті директора побачила худенького жвавого дідуся — стоїть біля столу, папери якісь подає Демидову.
Іван Володимирович Вент.
Це про нього розповідав директор школи на уроці іще тоді, до війни. Він колишній боєць Першої Кінної, один з небагатьох комунарів, що дожили до наших днів...
Варя мимоволі замилувалася старим. Скільки це йому? Скоро вісімдесятиріччя святкуватиме, а на вигляд — років шістдесят, не більше. Сухенький, рухливий, в очах стільки доброзичливості, людяності, так і сяють ті очі...
Нарешті Демидов звільнився. Зібравши підписані папери, Іван Володимирович вийшов з кабінету.
Микола Васильович виходить з-за письмового столу, сідає поруч із Варею. Варя знає, про що буде розмова. В радгоспі їхньому побудована державна зрошувальна система вартістю в шість мільйонів, самої техніки радгосп отримав на шістсот тисяч. На освоєння ж усього цього — жодної копійки. А освоєння — це значить будівництво гуртожитку, лазні, майстерні...
Гуртожиток особливо потрібний, головна біда їхня — мало людей. А буде житло — будуть і люди. Про все це і йшлося в їхній розмові з директором. А ще про те, що настала пора діяти...
І ось Варя знову в лісі.
Снігу — наче і не було. Озерце — повне. Вода чиста-чиста. Голубіша од неба...
Варя сідає на бережку, схиляється, дивиться на себе.
Ось вона яка, мати дорослого сина. Ось вона яка... В чистому свічаді лісового озерця і її обличчя, і нагороди...
Рідне її лісове озерце...
Варя дістає хусточку: чи то голубінь засліплює, чи запаморочливий лісовий вітерець тому виною, та в очах туманиться...
Варя дивиться, дивиться... І непомітно, як це і завжди бува, напливає, починається диво.