Лісове Озеро

З дерев падають важкі краплини...

Прокидається, встає рідна Безлюдівка. І такою неприрод­ною здається в цю пору назва її: яке там безлюддя! З кож­ного подвір'я, з кожної хвіртки рушає хтось на роботу. Хто — на автобус до аеропорту (багато Вариних односель­ців працюють там), хто на якийсь харківський завод, а хто, як і Варя,— до радгоспу.

Вогні, вогні, вогні...

Вогні рідного села.

А он, попереду, не менш рідні вогні її ферми. Яка вона дорога Варі, оця велика світла споруда — сама наче по камінчику її склала...

Одчинила двері.

— Драстуйте, дівчатка!

Усі сто голів — одразу до неї. Варя іде рядами, погля­дає, чи все гаразд.

За спиною рипнули двері — ось і Олексіївна.

Олександра Олексіївна Ушко допомагає одв'язувати й прив'язувати корів під час доїння. Привіталися, погомоніли, та вже час і до роботи.

Перше ніж увімкнути тандем, Варя руками видоює ту корову, яка недавно отелилася: то дуже важливо, щоб на самому початку мале пожило на маминому молоці. Згодом, коли зміцніє, можна перевести і на те молоко, що йде від тандема.

Присіла — цеберка між колінами — дбайливо й лагідно оббирає соломинки з крутого коров'ячого боку:

— Галочко... Галочко...

Корова повертає голову, зітхає, намагається лизнути Варин лоб.

Здоїла, налила дволітровий алюмінієвий бідон, наділа на нього велику чорну гумову соску.

— Олексіївно, понеси малому гаряченького... Олексіївна хутко повернулася. Тепер можна і починати. Ожив тандем, застукотів, зачмокав. Один по одному за­повнюються станки.

Бризкають, хлюпають у сяючих трубках перші стру­мочки. Вони ширшають, і ось за мить уже трубки повні: пульсують тугі, голубуваті струмені. Іде молоко.

3

В доїльному залі тихо, прозорі труби молокопроводу вже промиті — чисті-чистісінькі, аж поблискують. Промита і вся система.

— Варю!

Озирнулася — Микола Васильович.

— Як справи, Варю? Краще братові?

Похнюпилася, мовчки похитала головою. Демидов зітхнув:

— І звідки воно береться... І чого це все на хороших людей валиться...

Помовчали. Першим заговорив директор:

— Тримайся, Варю... Хотів тут порадитися з тобою... Ну, як з членом обкому, як з депутатом, та, бачу, не до того тобі зараз...

— Я до вас, Миколо Васильовичу, завтра зайду...

— Завтра... Чи до розмов тобі буде й завтра? Завтра ж у тебе особливий день...

— Особливий, це правда, — всміхнулася. І сумовито, і світло всміхнувся. — Але то й добре, що особливий. В особливий про особливе і поговоримо...

Директор пішов. Варя гарячою водою з шланга помила апарати, борти, бетонну підлогу, щіткою почала шарувати сталеві стояки огорожі станків. Терла, налягала з усіх сил, поливала, знов терла, а у серці бриніло й бриніло: "Завт­ра — особливий... особливий день..."

Так, завтра її свято. Щороку — сама для себе (мало хто про це зна) — відзначає його. Та цей рік дуже вже тяжкий. Братові все гірше й гірше, мама і не встає майже.

Нарешті все вимито.

Неквапною ходою людини, що добре, на совість потруди­лася, іде повз станки, неквапно чистим білим рушничком витирає руки.

"Руки доярки"... Згадала і мимоволі усміхнулася: це ж так називався один з нарисів про неї. Скільки вже їх чи­тала, та той чомусь запам'ятався. Як там було: "Руки до­ярки... Чисті-чисті руки доярки... Поцілуймо ті руки..."

Варя проходить з доїльного до молочного залу, все поми­то, треба тепер розливати в бідони. Вона б і почала, та двері знадвору прочинилися, на порозі двоє: молодий хло­пець явно у святковому, найкращому своєму костюмі і дів­чина в білому платті.

— Можна?

Хто це? Пам'ять у Варі добра, варто тільки поговорити з людиною — і вже запам'ятала назавжди. Ні, цих двох мо­лодят вона не знає.

— Ви не помилилися? До кого ви!

— До вас, Варваро Федорівно, до вас ми...

І зашарілися обидва. Особливо — хлопець.

Варя уже все зрозуміла. Дивиться на молодят — які ж вони, ну просто очей не відведеш... Як у пісні...

Нарешті дівчина трохи оговталася, несміливо підвела очі:

— Просили батько і мати...

— І ми просимо! — підхопив хлопець.

Варя засміялася:

— Хороші ви мої... Не до весілля мені зараз...

У молодих — де й ділась розгубленість.

— Та ви ж у нас!..

— Та ми ж вас...

Дівчина виявилася особливо рішучою:

— Ні, ні, і слухати не хочемо! Без вас і за стіл не ся­демо!

Посміялися всі втрьох, провела Варя молодят і — знову за роботу. Підсунула до великого бака, що зветься танком, бідон, накрила його білим капроновим цідильником, повер­нула коліщатко крана. З чорної пластмасової трубки товс­тим пружним струменем вдарило у дзвінке дно біле-біле молоко... Ось уже й повний. Далі другий бідон, третій... п'ятий, сьомий... А влітку їх буває і шістнадцять, і двадцять...

Закінчила роботу, зібралася, вийшла на вулицю, стала, поглянула на сонечко, на сяючу голубінь, зітхнула: леле, яка краса... Який світ високий... А недавно, он у тій хаті, довелося вгамовувати п'яничку. Залив очі та ще й коми­зиться, дружину "вчити" надумав.

Сім'я... сім'ї... Скільки їх вона зміцнила, а то й просто врятувала за всі роки свого депутатства...

Прямуючи додому, зайшла до доярки, яка теж звертала­ся до неї по допомогу: донька тяжко хворіє. Розпитала, записала до блокнота, чим може допомогти. Погортала за­писник: післязавтра — до Харкова: пленум. З обкому за­йде до тресту — треба поговорити про новий молоковоз. Їхній уже зовсім старий, часто ламається. А молоко — воно довго стояти не може. Молоко — це молоко.

4

Молоко — це молоко...

Онучка Тетянка обережно, двома ручками, бере склянку і, поглядаючи на маму й татка, ковточок за ковточком п'є.

Варя дивиться, дивиться...

Яке це щастя, що на всьому величезному обширі від Уж­города до Владивостока кожна дитина у кожній родині мо­же отак, як Тетяночка, взяти у білі пухкі рученята білу і теплу склянку...

Споконвіку у казках і в піснях, у найзадушевніших роз­мовах по усіх землях, па усіх наріччях однаково свято й велично звучать слова, що означають одне — хліб.

А молоко?

Не було б його — не було б і дитинства, не було б і люд­ства. Воістину правий був поет, що закликав дякувати за молоко "від імені всіх людських немовлят".

Онучка поїла, і Варя пообідала. Сьогодні у них за сто­лом було аж шестеро, крім Варі, мами, Тетянки, сина з жінкою, посьорбала нашвидку ще й Олександра Андріївна, дружина брата Миколи.

По обіді вона й Варя зібралися до лікарні. І, звичайно ж, готуючи для Миколи передачу, перш за все налили у пляшку молока.

Вийшли, ідуть вулицею як дві сестри. Обидві засмучені, Варя особливо. Олександра ще сяк-так тримається, підба­дьорює. Мужності їй не позичати... Під час війни в Ниж­ньому Тагілі закінчила ремісниче і — в армію. Всю війну — на фронті: ремонтувала "Катюші". Двадцять сім років про­робила на заводі імені Малишева у ливарнім цеху...

Ідуть, тихо розмовляють, незчулися, як і прийшли.

Перед дверима спинилися — гарно на вулиці, ще тільки самий початок березня, а вже справжня весна...

Бач, які сосонки перед лікарнею — це ж, мабуть, із тих паросточків, що Варя виплекала тоді, ще в лісорозсаднику...

Сонечко, сліпуча голубінь, запахи відталої землі...

Ні, не віриться, що серед такої краси в такий сяючий день хтось може хворіти, мучитися, страждати.

А завтра ж свято у Варі...

Яке там свято, коли з Миколою отаке. Не стане вона завтра святкувати.

В лікарняному коридорі — тьмяне світло і запахи ліків.

В палаті теж чомусь тьмяно, обличчя у брата — немов сон­цем осяяне:

— Легше мені... Дивно — наче кімната світлішою стала... А вчора ж здавалось — темна, аж чорна...

Варя з полегкістю зітхає, їй теж починає здаватися, що у тьмавій палаті стає світліше.

Завтра все ж таки відзначить свій день — своє свято.

Все буде добре.

5

Все буде добре...

Прийшла на ферму, а там — теж наче аж світліше ста­ло: гості з Харкова... Просто проти корівника — автобус і ціла горба дітлахів — дитячий садок заводу імені Малише­ва.

Ось зайшла до корівника. "Дівчата" Варині, зачувши її голос, захвилювалися, і одна — вона стояла найближче до дітлахів — спритно (видно, це вона робила не вперте) зня­ла рогом ланцюжок і підтюпцем сама подалася до доїль­ного залу. Бігла та ще й скоса поглядала на свою господи­ню: чого ж ти стоїш, мовляв, іди, час уже...

Діти дружно засміялися.

Запрацював тандем, молокопровід виповнився перламут­ровим сяйвом...

Кожну корову, видоївши, Варя ще й перевіряє, додоює руками.

Нарешті — ось вона — остання корова. Поки Варя злива­ла молоко в бідони, дітлахи кудись зникли, вона ще навіть подумала: невже поїхали, не попрощавшись, та дуже скоро все з'ясувалося. Гості вирішили дати концерт.

В корівнику, у широкому проході вишикувалися, вихо­вателька, як заправський диригент, змахнула руками, і дзвін­кі чисті голосочки високо-високо вивели пісню.

Пісня була, мабуть, нова, принаймні Варя її ніколи не чу­ла: про ту дорогу, яку кожен обирає для себе раз у житті...

Діти співали ще і ще, декламували вірші. Чисто-чисто дзвеніли їхні голоси. А Варі раптом стало сумно.

Вона собі обрала дорогу. І обрала, і йде, нікуди не збо­чуючи, не рік, і не десять — усе життя. Але хто, хто замі­нить її?

З цими думками і підсаджувала па високі автобусні схо­динки майбутніх інженерів майбутніх ферм...

Провела гостей, забігла додому, нашвидку упоралася по хаті, па подвір'ї і знову почала збиратися — сьогодні їй ви­ступати у школі.

Не встигла й одягтися, а з вулиці уже сигналить машина — директор прислав: школа далеко, аж на Удянці. Задзвонив телефон: Емма, доярка з їхнього ж радгоспу. Так, каже, хочеться по душах поговорити... Домовилися, що поговорять увечері.

Емма... Емма Михайлівна Рибка.

Машина мчить і мчить. Варя відкинулася на спинку си­діння, думає про подругу. Почала Емма пізніше од Варі, вчилася у неї, зараз доїть сто шістдесят корів. У змаганні, бувало, випереджала, та під кінець року все одно завжди перемагала Варя. Емму Варя поважає — гарна вона і люди­на і доярка хороша...

Аж ось і школа. Попросила водія зачекати: після виступу треба не запізнитися на вечірнє доїння.

У залі — повно. Дев'яті класи, десяті... Варя вийшла до трибуни, уважно оглянула аудиторію.

Зараз вона їм розповідатиме про свій шлях, про древнє своє й почесне ремесло.

Зараз, зараз вона почне...