І гомонить до яго Нестор: "Што, Гаврило, мало з панських комор натягав, мало крові людської випив, ще хочеться?" — "Правду гомониш, Несторе, — покірно одказує йому Латка, бо люди радили, щоб не суперечив жодному його слову, — душа людська спину не знає". — "Тади підставляй полу, вдовольню душу твою". Підгорнув Латка полу кожуха, Нестор сипонув у неї з люльки своєї — аж задзвеніло. Ледве прителепав Гаврило додому, така тяжка ноша його була, хоч і танцювало серце в грудях, що розбагатів. Зачинився йон у коморі і давай золото в кадуба висипать. Сипле, сипле, а золотим червінцям нема вичерпу. І вже кадуб наповнився по вінця, а золоті червінці із солодким дзвоном на підлогу падають і жаринами по кутках комори розкочуються. І зайнялася комора вогнем з усіх сторін, відтак вогонь на хату перекинувся. Поки люди збіглися, щоб гасити, самі головешки лишились. Гаврило, та дєток його шестеро, та жонка в чому були вискочили. Кожух і той на ньому тлів, люди стягли та в замет сніговий кинули.
І потелепав Латка знову на Вишневу гору. Нестор Семирозум так само сидів на могилі, люльку курив і місяць-повня над ним, наче спинилася ніч. Упав Гаврило в сніг, поколінкував до Нестора: "Що ти арабів зо мною?!" І засміявся Нестор холодним сміхом: "Се не я, се ти сам із собою зрабів". Туточки загула гора Вишнева, і не стало ані Нестора на могилі, ані місяця в небі, самі сніги довкуль.
Що я почув од людяк, те й повідав у Книзі днів. Ще багато всякого про Нестора й Латку гомонять, але усього не напишеш, бомаги не хопить…
Повість про Опанаса
І розмовляла Уляна з Нестором, як із живим.
І казала Уляна до Нестора: "Нащо ж бо ти, чоловіче, оце таке арабів мені, що зав'язав світ та й залишив з двома дєтками малими? Серце моє кров'ю обливається, як дивлюся на них, сиріт. А вдова — як билина при дорозі: хто їде, той і скубне. Обібрав мене Мохначів пасинок, як хотів, за довги твої. Тольки й зосталося у нас, що стріха над головою, босі й голі твої дєтки і я з ними, старці безталанні".
І одказував їй Нестор Семирозум з того світу: "Покуль ти, маладуха, при силі, не сироти дєтки мої. Не опускай ти рук і не голоси до неба, все одно ніхто тебе не почує і не зглянеться на сльози твої, бо людяк на землі — як гною, а Бог один, та й той невідь-де, бо ніхто його не чує і не баче. А спродай ти, маладуха, батьківщину. Матку ж свою возьми до себе, укупі вам легшенько буде прожить".
А Кузьма Лемеха скоро після заміжжя дочки ноги випростав.
І одказувала Уляна Нестерові, наче живому, думаючи довгими ночами, як дітям своїм малим не дать пропасти: "Негодяща вже матка моя нікуди, чи стане дєткам нашим ситніше-тепліше, як ще один старець у хату?"
Одвічав до неї Нестор з того світу: "Матка твоя вас не об'їсть, а батьківщину продаси та конячку, хоч поганеньку, купиш. Купиш ти конячку, а мажа батькова зосталася. Дак будеш у гончарів горшки куплять і по селах возитимеш — на збіжжя мінять. Бо ти замолоду з батьком покійним по світу їздила, як йон горшки міняв, і світ знаєш. А як наміняєш на горшки збіжжя, то мішок який продаси, а який мішок змелеш, та й буде дєткам нашим і матці твоїй що єсті".
Так Уляна і вчинила. Пішла вона до матері та й мовить: "А що ж, мамо, переходьте до нас жить, а розвалюху вашу продамо та конячку купимо, якось і прохарчуємося". Погодилася мати, бо вже така зробилася, що ледве раду собі дає, а щоб в економію чи до багатшеньких на поденщину, то й не здоліє. Боялася Уляна, що й покупця на материну хату не знайдеться, по самі вікна в землю вросла. Але купив її Сидір Воловик, що змалку в економії пана Журавського біля худоби ходив і жив тамочки. А купив він хату, бо з Одаркою, поповою наймичкою, надумав одружуватися. Як прийшов Сидір з Одаркою торгуватися, не повернувся в Уляни язик багато за хату править: свитка на нім чорна, як земля, та постоли стоптані, а в неї тільки й добра, що коралове, од покійної матері, намисто на шиї та кісники у косах, біда до біди — ось і пара. Але позаздрила їм Уляна, бо ще було все їхнє попереду, а її весна дівоча одцвіла навіки.
Як сторгувалися за хату, пішла Уляна до сусіди свого, Матвія Мохнача, що, як і батько його покійний, на конях знався. Хотіла, аби поміг той на базарі в Мрині конячку вибрати. А Мохнач і каже: "Нема чого тобі, Уляно, з грішми твоїми удовиними на базарі в Мрині робить, бо там самі цигани та перекупщики, таке купиш, що й до Пакуля не доведеш. А продає неплоху конячку Мартин Вовк, питав мене, чи я покупця не знаю, то се я тобі, сусідко, совітую". До Мартина Уляна не пішла, бо й порога досі не переступала, хоч на одному кутку тепер жили, і Мартин її обминав. А перестріла, як з поля вертався, стала казать. Мартин і ниньки на Уляну не дивився, убік косував, тільки буркнув, чорний з лиця: "Калі наравиться, то купляй, мені все одно кому продавать".
Як вела вона конячку з Мартинового двору, озирнулася мимохіть: дивився Мартин услід Уляні пожадливими очима. І завив молодий вовк, прип ятий у Мартиновому дворі біля стайні: вовченям приніс його Мартин із Страхолісся і ростив, як пса. І стало їй страшно, і вже конячка не в радість. Але запрягла конячку в мажу, накупила горщиків у горщечників, ще й свищиків глиняних розцяцькованих, та вбралась в хустку, подаровану колись Нестором, та рушила в світи — аж помолоділа. Стрічні дивилися на неї у всі очі, чоловіки стовпіли, мельник у Крутьках одсипав півмішка жита за двійко горняток, мохнатинський корчмар, удовець, налив шкалик горілки і все умовляв переночувати в нього, метушився довкола Уляни, поки й не від'їхала.
"Па гаршки! Па гаршки!" — гукала, як і батько колись, в'їжджаючи в села, але голосом дзвінким, призивним, висвистувала у свищики, сяяла усміхненим, як молоде сонце, лицем — скоро село ярмаркувало навколо мажі. Село за селом — світ білий, світ широкий, без краю, відкривався їй втаємничено, радісно, хмільно, як і в ту її першу, з батьком, мандрівку, коли стріла Нестора. Але видавався світ тепер наповненішим, зрілішим, а може, та наповненість і зрілість були після пережитого в ній, в Уляні, в душі її й тілі, що розквітало. Ще й до Рогощі не доїхала, а вже всі горшки виміняла, і в задку мажі, під пахучою травою, горбіли мішки із збіжжям. Усе було, як Нестор з того світу нараджував. Два мішки зерна Уляна продала, а мішок змолола, коли поверталася з мандрівки, в Крутьках. Мельник — хоч вірьовки з нього вий, навіть млинового не взяв: "У мене в млину так: що в тебе, мед? Іди наперед, а в тебе горілка? Ось тобі мірка… Але ви, Уляно, і за мед, і за горілку солодші та хмільніші. Доки на вас дивитимусь, доти й молотиму, хоч до скончанія світу…"
І сміялася Уляна, величаючись на мішках, під шерхіт жорен: влада над чоловіками п'янила. А ще сміялася, бо діти її знову ситі будуть.
Восени уже смерком вертала Уляна в Пакуль з порічних сіл через Смоляж та Радуль. Біля підніжжя Холодної гори, де колись вона стрілася з Нестором, шарпонувся кінь і заіржав тривожно. На сухім окоренку сидів з верчами через плече Мартин, ніби чекав на неї, і молодий вовк поруч. Не питаючись, забрався на передок мажі, вовк побіг слідом. Обличчя Мартинове глузливо посміхалося до Уляни. І мовив Мартин, коли проминули Холодну гору: "Чому мовчиш, чому не питаєш, одкуль я туточки узявся?" — "Дак я і без гомонки знаю", — сердито одказала. За темною смугою волоки вздовж дороги, десь у болотах дурним голосом скрикнув птах. Уляна здригнулася. "Не пужайся, сє дікий вол, — Мартин поклав руку на її плече, рука була важка, як камінь. — Знаєш чи ні, а скажу. Тебе і піджидав, чував, що ти десь у порічних селах, Сіверським шляхом вертатимеш". — "Ранєй, як був ще без своєї молодайки, не вельми піджидав…" — "Дак тади я про жисть думав, а не про бабу. Твої злидні до моїх раньших злиднів скольки не пришивай — і спідні не зшиєш. А тепера у душі моїй знову давнє до тебе проростає". — "Душу свою ти П'явкам за шмат поля продав!" — "Душу, мо', й продав, а тіло тольки твоє…" — Мартин гигикнув, присунувся ближче до Уляни. "І тіло твоє Килина за подворок купила. Важка, знову на останніх місяцях ходить, а ти чужих молодиць у присмерках підсочуєш". — "Дак Килина сьогодні є, а завтра її вовк у Страхоліссі може з'їсти, одне тольки слово твоє…" — "Вовк ти і є, людяки правдиво гомонять, і думки твої вовчі! — Уляна напнула віжки. — Злазь із мажі, село скоро, балачок зайвих мені не треба…" Мартин слухняно ковзнув на землю, а коли вона стьобнула коня віжками, прохрипів услід: "Не дуже поспішай, далеко од мене не удереш!.."
І загув вовк у осінньому смерку.
Гребла Уляна Несторка отаву за Страхоліссям, присіла під копицю спочити, їхав з лугів з повним, під рубель, возом сіна Мартин, вовк слідом біг, прип'ятий до підгейстра. Попустив Мартин коней, щоб скубли хахли край дороги, присів біля Уляни. Райкали жаби в озерці, стриміли качани лепехи, ліниво пливло над степом бабине літо, і ніде нікого, лише останні, уже перелітні, чужі, клекотні бродили по лугу. Мартин упав на неї, як на сніп, заламуючи руки, рвучи одяг, але Уляна вже була інша, аніж коли Нестор перестрів її в Страхоліссі. Метка, дужа, вона вислизнула з-під Мартина, ухопила вила, якими накладала копицю: "Тольки сунься, бугай чортів, так і штрикну!" Мартин хижо глипнув з-під кущистих, як хахли в лузі, бровищ: "Не хочеш по-доброму, так приповзеш на колінах до мене гола і боса, з Несторовими щенятами". І пішов до коней. Вовк ошкірився на Уляну, блиснув гостряками зубів. "Гаравать буду попідтинню, а твоєю підстилкою не буду!" — гукнула вслід
Уже й призабула було Уляна Мартинову погрозу. Зиму зимувала з дітьми та матір'ю — і не в холоді, і не в голоді. Там і корова розтелилася, а є молоко — ще легше прожить. Узимку, як стала дорога санна, почав їздить до Уляни корчмар із Мохнатина, удовець. Циганкуватий, балакучий, він піддобрився до дітей цукерками, до матері — настояним на горілці зіллям від болі у кістках. Як від'їздив востаннє, під Масляну, сказав Уляні: "Сватів чекай". Нічого не відповіла Уляна. А вночі питалася Нестора, як живого: "Не про себе, Несторе, думаю, мені ти світ зав'язав навіки, а про дєток наших, аби старцями попідтинню не пішли. А мені корчмар поганий і серцю моєму чужий".