З крижаних бурульок зір на стихлу, нічну землю скрапувало холодне сяєво. Раптом глухий материн кашель сколихнув вечірню тишу, слідом загучав чоловічий голос, але слів розібрати годі було.
— А осе ж застудилася, Миколайчику. Якеє там лєчення, коли в хаті і ока нема чим запорушить. Думала у Чотирусихи козиного жиру попросить, груди розтерти, аж у них і не світиться… — мати говорила голосно, майже кричала, наче до сусідки, з городу на город. — Дак я ж бо знаю, що ти — не глухий, а се у мене говірка така!
І знову мати кашляла, кашляла, кашляла. Кашель усе ближчав. Тепер у присмерках видко було дві постаті, що віддалялися одна від одної. Мати вертала до хати, а Карусь звернув у Загальний двір і вже наближався до комори. І тут мати знову загукала:
— Миколай-бо, забула тебе спитать, а мо', у вас єстяка козиний жир?!
Але Карусь уже нічого не відповів. Він зник по той бік Артемового обійстя, наче провалився у ніч. І раптом тишу розпанахав навпіл постріл із дробовика, слідом — другий. Мати уже стояла коло хвіртки, обхопивши обома руками ушулу. У Хлопчика зуб на зуба не попадав, уже не від холоду, холоду він не відчував тепер, а з тривоги за батька. Але батькова постать, у шинельці і солдатській шапці, випірнула з Артемової вулички, перетнула хутірську.
— Господи, а у мене уже й серце впало! — зойкнула матір і повисла на батькові, як щойно на ушулі. — Чи йон хоч тебе не поранив?!
— Я почув, уже коли ти про козиний жир до нього загукала. Та навтьоки, у вуличку. А йон, поліцай проклятущий, по Артемовому саду шмаляв, аби тольки вислужитися перед властями. Але я встиг трохи гороху націдити. На, сховай у хліві, під солому, хоч якийсь тиждень дитя не голодуватиме. Бо уже мені туди дороги нема, хіба що в тюрму дорога…
Мати подріботіла до хлівця, несучи перед себе клуночок з горохом. Батько зайшов за хату, кресанув кресалом. І тут побачив мене на ґанкові:
— А ти чого тут?!
— Дак я…
— Геть на піч, щоб і духом твоїм тут не пахло! Бо як дам носциком…
Але я не сердився на батька. Я уже розумів: якщо він і робить щось не так, як належало б робити радянській, щасливій, осяяній світлом великих сталінських ідей людині (так мене навчали у школі), то лише заради мене, заради дітей своїх. А діти — це наше майбутнє, так навчає товариш Сталін, наш вождь і вчитель, вустами Василя Миколайовича, по-вуличному Барана.
Хлопчик ішов до школи, як на свято. Сонячний березневий ранок стелив дорогу. Ще підморожувало, ще біла паморозь лежала на узвишшях хрускотливими полотнищами, але сніг зійшов і вже можна було після уроків грати в апуку. Він любив подавати м'яча, а потім, кинувши цурку, бігти щодуху в "поле", долаючи тугий весняний вітер, і вертати назад, під захоплені вигуки болільників, ухилившись від кинутої вслід апуки. У школі перше півріччя, поки писали палички та нолики в зошитах у косу лінійку, Хлопчик почувався кепсько, бо ненавидів каліграфію, та й не давалася вона йому. Але тепер, коли настав час арифметики і читання, Хлопчик розкошував у класі. Він складав у голові цифри швидше, аніж комірник на рахівниці, читав не згірше од учителя, а вірші із старенької, ще довоєнної читанки давно знав напам'ять. Він тяг руку на кожному уроці і клопотався єдиним: учитель дуже рідко його викликає.
З гористого, Зевченкового провулку вийшла Маня Дмитренко, однокласниця. Широка в плечах, рослява, на голову вища од Хлопчика, вона виглядала на старшокласницю. А головне, у руці її був справжній, хоч і потертий на зламах портфель, що на нього Хлопчик страшенно заздрив. Полотняна, в чорнильних плямах шанька на його плечі здалася ще незугарнішою.
— Здоров, Дроздику, — сказала вона трохи зверхньо, наче доросла до малюка. — Уроки поробив?
— А що мені їх робить? Я їх луччей од Барана знаю.
— Задавака.
— А ти ще больша задавака, своїм портфелем.
— Се мені братик привіз, із города.
"Мо', де вкрав, то й привіз…" — подумав Хлопчик, але вголос нічого не сказав. На лавочці під Артемовим двором часто балакали, що Іван Дмитренко робить не хоче, а тягне все, що погано лежить, — і в селі, і в місті. Та й мати у них така ж: нещодавно її побив сам голова колгоспу Галан, запопавши із клунком картоплі на плечах, що його Дмитренчиха несла полями із ферми. Промовчав Хлопчик, бо вчорашній вечір згадав. Але й мовчанка Хлопчика вколола Маню, про балачки сільські вона знала, і захотілося їй будь-що верх узяти:
— А у нас корівка отелилася, завтра молозиво матка спече.
Хлопчик ковтнув слинку, згадавши смак молозива, їхня Лиска цього року ходила в передойках, заганяли її на колгоспній оранці. Нарешті він знайшовся:
— А у нас уже кури несуться…
Так вони мірялися словами трохи не до самої школи, наче на палиці, перед грою в апуку, кому стояти в полі, а кому м'яча подавать. Нарешті до них прилучилася, вибігши із свого двору, Ніна Кисловець, дівчата зашушукалися поміж себе, і Хлопчик підстрибом побіг на шкільний город, де старшокласники грали в цурки. Але до гри приліпитися не вдалося, без нього там вистачало малечі, аби приносити, як пес у зубах, ударену кийком цурку, і він подався до класу.
Господи, я ніби знову і знову переступаю поріг класу. Того сонячного весняного ранку. Вони уже чекали на мене. Під'юджувані Сергієм Карусем. Ні з ким у класі я не ворогував, та й не міг ворогувати за характером своїм, незлостивим, за малістю своєю, тілесною. З кожним окремо я навіть приятелював. Але коли вони збивалися у гурт, об'єднаний якимсь, як казала моя мати, дурноголів'ям, вони ставали злими, агресивними, наче пси у підворітні. Декількома роками пізніше вони трохи не довели до самогубства дівчину, семикласницю. Хтось пустив у школі побрехеньку, ніби її бачили з хлопцем у лісі. Уже ніби і на дитину вона чекала… її підстерігали щоранку на кручі біля школи і затюкували, засміювали. Того весняного ранку їхньою жертвою був я. Щойно переступив поріг класу, вони заскандували:
— Злодій! Злодій! Злодій!
Ними диригував Сергій Карусь. Я стояв біля класної дошки, наче метелик, пришпилений до картону. Метелик ще тріпотів крильцями, але вже був мертвий. Хвилі бездумної, стихійної ненависті котилися на мене з їхніх горлянок. Я нічого не міг протиставити тій ненависті, я не міг навіть перекричати їх. Я заплакав, єдине, на що був здатен. Побачивши сльози, вони вгамувались, ніби тільки й домагалися, що тих сліз моїх гірких. Вони втішилися своєю перемогою, ні на що інше гурт не був здатен, та й не претендував на щось більше. Лише Сергію Карусю було цього замало. І він прокричав на весь клас:
— Твій батько з колгоспної комори крав, мій батько його познав!
Я думаю, що я уже мертвий, що мій рот ніколи не відкриється, але він відкрився, поза моєю волею:
— Мій батько на фронті воював з німецькими фашистами! А твій поліцаєм був, німцям с… лизав!
Я крізь сльози бачив, як збліднув Сергій, а очі його стали непроглядне злими. Але уже ніщо не могло мене зупинити, я стояв перед класом і горланив йому в лице:
— Поліцай! Поліцай! Поліцай!
Сергій Карусь шарпнувся до мене, але між нами уже стояла Маня Дмитренко. Рослява, дужа, вона не боялася навіть хлопчаків із старших класів:
— Що ви туточки, як два півні, завелися, чубитеся? Теж мені, злодії і поліцаї знайшлися! Навчіться спершу носи, хоч рукавом, витирать… Он уже вчитель іде.
І справді, у коридорі задзеленчав дзвінок. Маня взяла мене за руку, наче малого, і повела до моєї парти.
Після уроків, коли я брів через Загальний двір, з-за клуні вийшов Сергій Карусь. Я за своє життя нікого не вдарив, тоді тим більше битися не вмів. Він повалив мене на вогку, холодну землю і молотив кулаками, скільки хотів.
— Се тобі — за поліцая…
Один раз за життя мене лупив батько. Долонями по м'якому місцю, затиснувши голову між колін. Але щойно відпускав, я знову твердив своє. Так тривало, поки батько і не стомився. Я був упертий. Але тут, після Сергієвих кулаків, мовчки підвівся і подався геть. Я відчував свою провину перед Сергієм. І відчуваю її досі, хоч стільки часу спливло. Син за батька не відповідає, чітко, ще до мого народження, сформулював батько Сталін… Сергій спокутував провину батька до кінця днів своїх.
Переплакавши на ґанку комори і умивши водою з калюжі лице, я подибав додому. У хаті смачно пахло, мати напекла горохов'яників. Я сидів коло миски з горохов'яниками, а сльози знову котилися по щоках і скрапували на дошки столу…
3
Голод голодом, а весна весною. Гуси пливли з вирію ключами, ніби косарі небесні на лузі блакитному. В яркові край городу цвіла верба, котиками пухнастими, жовтоголовими. І цвіли на вербі волохаті джмелі, геть у жовтому пилкові, наче в сонці скупані. Летіли гуси, цвіла верба, гули розбуджені теплом джмелі, а діти на Загальному дворі грали в апуку. Хлопчик стояв у полі, м'яч летів наввипередки з дикими гусьми в чолопочку неба і щасливо падав йому до рук. Він упіймав м'яча в розтулені пелюстки долонь, важкуватого, але м'якого на дотик — випаленого з гуми. Впіймав і кинувся навперейми Мані Дмитренковій, що бігла полем до межового знаку, старого, майже без спиць, колеса, прикоченого з-під кузні. Вона оббігла колесо і мчала назад. У новенькій, ладній куфайчині, пошитій на неї, у довгій спідничці з картатого трофейного краму, у в'язаних сірих панчохах і лискучих, чорних ботиночках. Біла вовняна хусточка зсунулася на потилицю, з-під неї визирали змійки кіс із вплетеними в них яскраво-жовтими, наче вербові котики, стрічками. Розпашіле від бігу обличчя сміялося до нього викличне, зухвало. Хлопчик розмахнувся правицею із затисненим у долоні м'ячем, Маня шарпнулася вбік, але була зовсім близько, він міг у неї легко вцілити, але пошпурив м'яча в порожнечу, у синю вікнину неба…
І поплентався з двору, знаючи, що сьогодні йому вже ніхто не довірить ані бити цуркою по м'ячу, ані тим більше стояти у полі. Довго сидів під Артемовим в'язом, на вершині якого вже господарював, перебираючи дзьобом сухе гілля, лелека, заздро зирив здалеку на дітей, які грали на вигоні в апуку. Маня бігала, реготіла на весь Загальний двір, ніби й не було на світі Хлопчика. Ніколи. І Хлопчик пішов за хату читати на висвітленій призахідним сонцем ступі книжку, яку йому дав учитель. Книга звалася "Жар-птиця", збірка казок із малюнками.