Та й плани і графіки постачання досить часто "утрясалися" біля мисливських вогнищ, в мисливсько-рибальських спецбудиночках… До речі, блискучу повістину про таке спецполювання на дикого кабана написав ще в застійні часи Петро Дідович, теж один із шістдесятників. Хоч із скороченням, але ми змогли надрукувати її в журналі "Київ",
Так ось, приліпився Анатолій Васильович до вищеньких, але не надовго. З'їли його ті, хто теж хотів прислужувати вищеньким і мати з того свою дещицю благ. Кажуть, що за соціалізму не було конкуренції. Була, та ще і яка! Конкуренція зубів, конкурс зубів. У підполковника Шевченка, до речі, цікавого, самобутнього художника, зуби виявилися не вовчі, а так собі — травоїдні. Зграя і відторгла його. Я записав тоді спогади Анатолія Васильовича, вигнанця з чиновницького раю, про декілька років його перебування, хай і в ролі обслуги, у райському саду. Страшно і нині читати ці спогади (уривок із них я й надрукував у статті "Так вернется ли их время?"). Страшні вони навіть не тим, що зблизька бачиш, як жиріла певна каста на тілі народному. Врешті-решт, як би ми не перебудовувалися, завжди знайдеться кому пити кровицю з людей. Естафету привілеїв, як ми вже бачимо, сьогодні досить вправно підхоплюють інші, молодші, демократичніші… Страшний, безберегий цинізм касти, "беспредел" демагогії і корисливості. Поки я з наївною щирістю дурня відстоював у романі "Люди на землі" моральні засади розвинутого соціалізму, під тентом того так званого соціалізму каста влаштувала елементарну дармову годівницю для себе і своїх ближніх. Ще й нагло мріяла про те, аби так само велося в майбутньому їхнім пещеним діточкам. Але, мабуть, не судилося…
За чверть століття життя написало епілог мого фейлетону "Дело о бороде". Маю на увазі широковідомі нині чернігівські події вісімдесят дев'ятого року. Зіткнення чорної "Волги" зі стрічною машиною на вулицях, як звикли писати місцеві журналісти, древнього і вічко молодого міста. Від зіткнення розчахнувся багажник "Волги" з облвиконкомівськими номерами, і виголоднілий чернігівський люд побачив у багажнику копчений окіст, якого вже не бачив багато років на вітринах навіть кооперативних крамниць. Стихійний мітинг. Чорну "Волгу" натовп котить на майдан перед обкомом партії, ще керівної, ще правлячої. По тій самій вулиці, якою їхав у свій Пакуль герой мого роману "Вовкулака" молодий вовк Андрій Шишига… Натовп вимагає зустрічі з Леонідом Палажченком. Чи згадував Палажченко "Дело о бороде", коли чернігівський люд гнав його а трибуни і — з посади? Навряд, такі люди ревізією власної душі не займаються. А мусив би згадати, бо коріння його поразки, його життєвого краху, та й політичного, — там, у тій давній історії. Народ не можна вічно мати за дурня і стояти над ним з батогом. Рано чи пізно, а він — збунтується. Нащадки більшовиків, маючи за плечима чималий досвід бурхливої політичної боротьби, мусили б про це пам'ятати. Що ж, ожиріння касти впливає і на її мозкові клітини.
При цьому Леонід Палажченко не був у Системі випадковою людиною. Можливо, у чомусь він був справжніший, чесніший од інших. Він — горів на роботі. Але методи цієї роботи були цілком у стилі так званих застійних часів. Так званих, бо ці методи характерні для всієї історії Системи. Сила і натиск — ось її методи. В основі їх — гірко знаменита тепер ленінська фраза: "Наша нравственность выводится из интересов классовой борьбы пролетариата". Багато що в нашій історії двадцятого століття може виправдати і благословити ця фраза. Власне — усе. У примарному світлі таких "моральних" засад Палажченко — без вини винуватий. Адже все, що він робив, він робив в інтересах "класової боротьби пролетаріату", як її, ту боротьбу, розумів. І Система, пожертвувавши ним, діяла в тих же інтересах. Втім, як пожертвувала? Перемістила в столицю, ще й "хлібною" посадою на додаток до пенсії забезпечила. Часи міняються, анекдот про вареники в макітрі усе ще актуальний.
12. Я знімаю галіфе
Двоє оповідань моїх проковтнула веремія років, з тих, за якими — шкодую.
(Такі детективно-літературознавчі історії мають зацікавити відвідувачів Музею живого письменника, а може, — і підштовхнути на розшуки…)
Одне звалося, здається, "Лаук". У ньому я чи не вперше вволився власній фантазії. Написане воно уже в Сретенську, у перші тижні моєї військової служби. Примірник цього оповідання мав Роман Корогодський, бо, пам'ятаю, приязно відгукувався про нього в одному з листів. Йшлося в "Лауку" про людину, яка відкрила в собі здатність не лише передбачати рахунки футбольних матчів, а й впливати на футбольну гру. Такий собі прообраз сучасного екстрасенса… Герой оповідання стає божком болільників, вони ж його і розтерзують, коли програє улюблена команда. Нинішні масові психози якимсь чином передбачені в новелетці, лише цим вона і цікава.
Друге, із втрачених, оповідання — "Штани". Це був суворий, навіть жорстокий реалізм, яким я захоплювався на початку шістдесятих років. Надруковані ці мої писання лише в наші дні. Окрім хіба що оповідання "Солодкий цвіт акацій", про голод сорок сьомого року; йому вдалося з'явитися на сторінках "Прапора" ще в шістдесят другому році. "Штани" теж були схвалені, набрані, вони мали друкуватися у львівському часописі "Жовтень". Ірина надіслала мені в Сретенськ вирізку з "Літературної України", де серед творів, які мали з'явитися у чергових номерах журналів, згадувалося і це оповідання— Але — так і не з'явилося. Цензор нібито "зняв" мої "Штани" в останню хвилину. Якось, перебуваючи у Львові, я зайшов до редакції нинішнього "Дзвону". Але — минула чверть століття, тодішній архів журналу давно був переданий у сховище. А в моєму архіві збереглася од "Штанів" лише одна штанина — декілька сторінок рукопису. Що ж, і цензора можна зрозуміти. Я й сам один час, потрапивши в казарму, не вельми прагнув, аби воно було надруковане. Це помітно з моїх армійських листів. Я не хотів нових політичних звинувачень на свою адресу в пресі, які б, безсумнівно, відбилися на моїй солдатській долі. Поштова лінія Київ — Сретенськ працювала справно. Час від часу мене викликав начальник політвідділу і діставав із шухляди чергове послання… Я мріяв, щоб про мене потроху забули в Києві. Окрім, звичайно, дружини. Я хотів мати можливість і" казармі потроху писати. Та й були ті "Штани" уже для мене — пройденим етапом. Я намагався у своїх писаннях заглибитися у людську душу, а "Штани" — це все ж швидше сатира, аніж дослідження душі.
Сюжет оповідання, в короткому переказі, був такий. Старого, заслуженого, як тоді писали, колгоспника правління преміювали штаньми. Випадок попри всю його анекдотичність не був придуманий мною. Штаньми преміювали кількома роками раніше мого батька, колгоспного колісника. Мій батько штани, звичайно, зносив, а ось герой оповідання… Про відзначення трудівника написали в районній газеті, сповістили і по сільському радіо. Потім почали згадувати про премію трохи не на кожних зборах. Врешті, колгоспник чимось не догодив на-члльству, і йому вже стали докоряти — штаньми. Завершується оповідання тим, що його герой виходить на сцену клубу, в якому відбувалися чергові збори, знімає штани і кидає в президію…
Ось така весела історія.
У чомусь ця історія була і моєю. Історія мого галіфе, уніформи моєї юнацької, отруєної ідеологічним дурманом душі.
Зовні — усе було просто і досить безглуздо. Після обласної наради робсількорів гурт місцевих журналістів пообідав у ресторані. По обіді декому заманулося "поводити козу". Узяли в сусідському гастрономі пляшку горілки, зайшли до їдальні, щоб випити. Я і тоді майже не пив і був серед товаришів найтверезішим. Ще й відмовляв хлопців, але—перемогло почуття колективізму, подався з усіма. Це вже пізніше навчився я нехтувати неписаним кодексом чоловічого товариства, чинити лише так, як вважаю за потрібне. Друзів у житті це мені не додало, навпаки ("самотній Вовка", жартує критик Григорій Сивокінь, відштовхуючись від "видавничої" назви роману — "Самотній вовк"). Зате вберегло мене від марнування часу на посиденьках журналістських і письменницьких ватаг. На жаль, дехто з моїх колег по перу (і люди — не безталанні) кращі роки свого життя просиділи за столами письменницької кав'ярні, вирішуючи пекучу проблему: хто — агент КДБ, хто — не агент… Я цей час використав для самоосвіти. Мої університети — книги.
У їдальні, до якої ми зайшли, був буфет. У буфеті була горілка. А ми—відкрили власну пляшку. Буфетниця відчула себе обійденою, почала сваритися. Хлопці відповіли кількома ущипливими словами. Буфетниця покликала міліціонера: приходити до їдальні з власною горілкою заборонялося. У супроводі міліціонера ми вийшли на вулицю. Думаю, ми з ним порозумілися б, якби не моя, м'яко кажучи, запальність. Міліціонер щось мені зауважив, а я — зауважив міліціонерові: "Розмовляйте, будь ласка, зі мною українською мовою". — "Я не знаю української, я приїхав із Сталінграда", — виправдовувався міліціонер. "То вертайтеся до себе в Сталінград або вивчіть українську мову", — ось слова, які, врешті-решт, зробили мене письменником. Не скажи я їх, досі, можливо, носив би галіфе (модернізоване, звісно, оновлене, демократизоване і т. д.), працюючи яким-небудь начальником чи підначальником. Найпарадоксальніше, що я ніколи не поділяв і не поділяю досі крайніх поглядів у болючому для усіх нас національному питанні. Виступаючи і в гірші, аніж нині, часи за національне відродження українського народу, за право на життя української мови, за суверенність України, я підкреслював і підкреслюю тепер, що на землі України усі народи, їхні культури, їхні мови мусять нормально розвиватися. Виходив і виходжу з реальності, яка склалася. У ті роки в Чернігові будувався камвольний комбінат, уже працювали перші цехи, спеціалістів на комбінат запрошували звідусіль. Одне слово, відбувалися складні демографічні процеси, які ми тільки тепер починаємо аналізувати. Провина сталінградського хлопця, який не знав української мови, — найменша. Винувата була Система, яка перемішувала народи, але не навчала їх шанувати одне одного. Ось аж тепер ми маємо плоди усього того.
Але й мою тодішню гарячкуватість у мовному питанні можна було зрозуміти: лише гуртик інтелігенції у зрусифікованому Чернігові, на спротив провінціальному обивателю, розмовляв українською.