Жінка-археолог у великому брилі-сомбреро, у вилинялій кофтинці, у витертих джинсах, спираючись на древко лопатки, розповідала їм, що тут, на далекій околиці степового краю, переважно жили бідні скіфи, порівняно із царськими скіфами — саями, які там, на півдні, володіли незліченними стадами худоби й табунами коней. У цій могилі було поховано багатого скіфа, бо ж наконечники для стріл він мав не кам’яні, а металеві. А в ті часи не кожен-бо скіф міг дозволити собі таку розкіш…
І згадка про скіфську бронзову стрілу вмить повернула Адама до дійсності. Він поквапливо звівся і сів, кліпаючи повіками… Ні, він не на Землі, а на Леонії, і йому, Адамові, також доконче потрібна бронза. Адже бронза — це й справді наконечники для стріл. А наконечники — то ж полювання, їжа, то, зрештою, саме життя. Не говорячи вже про захист, бо ж невідомо ще, які тут є тварини і як вони поведуться при зустрічі з пришельцями.
Отже, потрібна бронза!..
Адам з любов’ю поглянув на самородки міді, що золотом (особливо куприт) виблискували під сонцем, і подумав, що для виплавлення бронзи ще потрібно знайти олово.
І став пригадувати, а що йому відомо з історії ливарного виробництва, технології. Незабаром перейшов до гірського потоку і, лігши на березі, ділив, малював якісь схеми…
Сонце вже високо піднялося над Великим Мідним хребтом, і Адам, спохопившись, заквапився. Час уже й додому (він посміхнувся, що подумки назвав печеру домом). Єва вже, мабуть, знудьгувалась без нього. Та й не варто лишати її саму — мало що може трапитись. Хоча планета й безпечна для біологічних організмів, але елементарна обережність не зашкодить.
Згадавши Єву, посміхнувся, потім зітхнув, замислився.
Він її кохав, кохав усі ці роки, ще з Паміру, і таїтися перед самим собою немає смислу. Кохає і зараз таку, якою вона є. І кохатиме все життя. Але чи має він моральне право на кохання? У неї загинув чоловік, вона у такому стані… Ні, доки вони на Леонії — жодного натяку про любов. Вирвати її з корінням. Зараз Єва для нього лише товариш по нещастю, товариш, якого Адам мусить врятувати будь-якою ціною.
А ось коли вони повернуться на Землю, тоді він скаже їй про свою любов. Та чи повернуться?
Зараз йому 32 роки, плюс чотирнадцять… Майже півстоліття стукне. Як для зізнання у коханні — явно пізнувато. А втім, чому пізно? Хто сказав, що пізно? Ще поет у сивій минувшині стверджував: "любви все возрасты покорны". Треба тільки вміти чекати. Терпляче чекати свого часу.
Прихопивши куртку з самородками, Адам рушив з мідного ельдорадо "додому", себто до печери. Куртка відтягувала руки, і тому часто доводилося їх міняти.
Припікало сонце, у небі кружляли орли чи інші, подібні до земних орлів, птахи. Один з них забрався високо-високо і білою цяткою ширяв у блакитній голубизні. Адам зупинився, замилувавшись літуном. Птах був дуже схожий на "Геліоса". На далекій орбіті гігантський космічний корабель землян із поверхні планети теж здавався отаким маленьким сріблясто-білим птахом у голубому піднебессі. На мить Адамові здалося, що той птах у зеніті неба і є "Геліос", який дивом уцілів, урятувався і зараз пришле за ними експедиційну ракету.
"Якщо то "Геліос", — подумав Адам, — то він полетить у напрямку північних гір, зникне за ними й через 15 хвилин з’явиться позаду, над морем і бухтою…"
Але птах, що кружляв у зеніті неба, нікуди не думав летіти й зникати за північними горами, де були спекотні безводні пустелі. Адамові стало гірко й тяжко на душі. Так тяжко, що забракло повітря і він у відчаї хапав його ротом.
Аби не піддаватися відчаю, Адам швидко рушив, намагаючись не думати про "Геліос" і трагедію. Думав про Єву. І від того йому стало трохи легше. Що б там не було, а найдорожча людина з ним. І це вже радість. Бо тільки завдяки Єві він живе й досі. У той страшний день, коли в небі Леонії анігілював "Геліос", Адам хотів покінчити з собою, кинувшись у прірву. Бо кому було потрібне його життя на безлюдній планеті? Та в останню мить згадав, що на планеті, крім нього, залишилась Єва. І зрозумів, що віднині його життя потрібне їй. Заради Єви він мусив жити, щоб зберегти її, — не просто вродливу жінку, а радість і муку своєї любові.
2
Того ранку Єва прокинулася пізно, як уже сонячні промені проникли в дальній куток печери і висвітили там золотаве кружало. Прокинулася з відчуттям, що виспалася та відпочила, як ніколи. Навіть боки не боліли від кам’яного лежака, як бувало щоранку.
Звелася, а Адама в печері нема.
Погукала: тихо. Тільки у відповідь долинув приглушений рокіт прибою та десь зовсім близько зареготав мартин.
— Весело ж тобі, — промовила вголос і посміхнулася. — А взагалі, добра в тебе робота, мартине: літати над морем і реготати. Я згодна помінятися з тобою ролями: перебирайся в печеру, чи то пак на віллу "Кам’яні пенати", а я літатиму над морем і реготатиму.
Настрій у Єви був гарний. Чи не вперше вона прокинулась на Леонії з таким настроєм. Дивно.
— Адаме-е-е?!. — погукала голосніше й, не дочекавшися відповіді, подумала, що Адам, мабуть, знову подався за самородками міді.
Невже він і справді надумав виплавити бронзу? Ну й дивак!.. Без спеціальних електроплавильних печей? Без металургійного заводу, зрештою? От фанатик! Єва посміхнулась сама до себе і подумала: Адам такий. Якщо вже щось задумає, неодмінно доб’ється. Наполегливий. Із таким не пропадеш. Навіть на безлюдній планеті. Єві просто-таки повезло, що в хвилини випробування доля послала саме його. А ось сміливості у стосунках з жінками йому явно бракує. Коли б він був хоч трохи рішучіший отам, на Памірі, на Місяці чи на Марсі… А втім, чи не однаково, який він. У Єви сьогодні гарний настрій, і це вже радість.
Вона з насолодою потяглася, відчуваючи, як у пружному молодому тілі забриніла-заграла снага, і подумала, що вона таки й справді залежалась у цій печері. Два місяці, як у добровільному ув’язненні. Справді, як каже Адам, треба ворушитися. Схопилась і підстрибом вибігла з печери.
У морі — ані хвильки. Вся його безкрая широчінь була залита не то сріблом, не то оловом. Удалині здіймалися фонтани, ось вони з’явилися зовсім близько: кити забавлялися. Адам казав, що то кити-горбачі. Єва довго спостерігала за ними і дивувалася: вилітають з води, підстрибують високо, перевертаються у польоті і, розчепіривши плавці, падають, здіймаючи бризки.
Мружачись од сонця, вдихнула на повні груди повітря, звела руки над головою і зробила кілька вправ із спецкомплексу "Для жінок, яким за двадцять п’ять". І відчула, як кров стрімко й тепло розлилася всередині, як спрагле за рухами тіло наливалося силою, ставало пругким і дужим. Їй захотілося бігати, пустувати — вперше після трагедії відчула, що вона ще молода, повна снаги, енергії. І їй ще жити й жити.
"Прилетять земляни, неодмінно прилетять, — подумала Єва. — Треба набратися терпіння і чекати. Не нидіти і не сидіти склавши руки. А обов’язково чимось зайнятись. Що трапилося, того не повернеш, а живим жити треба".
Перед стартом у Єви брали інтерв’ю.
Це було перше у її житті інтерв’ю, і вона придбала цілу пачку номерів газети з її інтерв’ю, читала і перечитувала по кілька разів, доки й не вивчила напам’ять.
Симпатичне дівча, кореспондентка молодіжної газети, задала їй кілька запитань.
І запитання, і свої відповіді Єва пам’ятає дослівно, хоча минуло відтоді дев’ять років.
ЗАПИТАННЯ: В чому, по-вашому, полягає смисл життя?
ВІДПОВІДЬ: Я ніколи над цим не задумувалася. Я людина не видатна і на героїчні вчинки, мабуть, не здатна. Просто жила і в міру своїх сил, знань та здібностей робила свою справу. Тобто була на своєму місці. А бути на своєму місці — це, як мені здається, треба перемагати буденність, інерцію, жити так і працювати так, щоб кожний день був дарунком долі.
ЗАПИТАННЯ: Що таке, по-вашому, щастя?
ВІДПОВІДЬ: Це коли ти любиш і тебе люблять. Це коли ти комусь потрібний і хтось тобі потрібний. Тоді вранці хочеться йти на роботу, а ввечері — повертатися додому.
ЗАПИТАННЯ: Як ви вибрали свою професію? Чи задоволені вибором?
ВІДПОВІДЬ: Я її не вибирала, вона мене вибрала. Для мене лікувати людей — внутрішня потреба, бажання робити іншим добро. Здоров’я — найдорожче. Щоправда, як лікар, я не дуже досвідчена, але досвід приходить з часом і в праці. Процес лікування — не просто мій професійний обов’язок, це моя особиста радість.
ЗАПИТАННЯ: Любите ризикувати чи відда’єте перевагу спокійному життю?
ВІДПОВІДЬ: Раніше здавалося, що люблю спокійне життя, а тепер, коли я стала членом екіпажу "Геліоса", який невдовзі стартує у невідомі далі, виходить, люблю ризикувати. Від думки, що попереду тебе чекає Невідоме, Риск, відчуваєш у собі енергію, отой смисл життя, про який ви питали.
ЗАПИТАННЯ: Чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?
ВІДПОВІДЬ: Ні, але все ще попереду.
ЗАПИТАННЯ: Ваша улюблена поговірка?
ВІДПОВІДЬ: Головне — здоров’я, все інше — перемелеться.
ЗАПИТАННЯ: Ваша мета?
ВІДПОВІДЬ: Відкрити (разом з екіпажем "Геліоса") нову планету для людей, а ще краще вступити в контакт із позаземним Розумом. І, звичайно ж, повернутися на рідну Землю.
ЗАПИТАННЯ: Чи є людина, на яку б ви хотіли бути схожою?
ВІДПОВІДЬ: Мені завжди хотілося бути самою собою. І не тому, що я — ідеальна, ні. У мене є свої плюси, але, на жаль, є і мінуси. Останніх, може, й забагато. Так ось я хочу бути сама собою з усіма плюсами і мінусами. А когось копіювати — для чого? Копія — найжахливіша річ.
ЗАПИТАННЯ: Що ви чекаєте від свого чоловіка?
ВІДПОВІДЬ: З чоловіком ми колеги і друзі. Від заміжжя чекаю чогось нового у своєму житті, того, чого я ще не пізнала. Дуже хочу мати дітей, але… На сімнадцять років лечу в Космос — які вже тут діти?
ЗАПИТАННЯ: Про що ви мрієте?
ВІДПОВІДЬ: Багато про що. Але — не розповім. У кожного мусить бути своя таємниця. Скажу — і вона перестане бути моєю.
Єва зупинилась.
— Про що я тоді мріяла?
Вона довго думала і, зрештою, махнула рукою.
Усі її тодішні мрії стали тепер такими дріб’язковими, несуттєвими, що й згадувати не варто. Нині у неї одна мрія: повернутися до людей.
Єва зупинилась і повторила вголос:
— Повернутися до людей. Не хочу ні слави, ні знаменитості, нічого, нічого. Лише б повернутися до людей.
Єва оглянула спортивний костюм, у якому спала і який уже не знімала більше двох місяців.