Гарантуємо, що після відвідин нашого салону ви станете стопроцентним покійником.
Наша адреса...
Номер нашого відеотелефону...
Якщо ви самі з якихось причин не зможете покінчити з собою, а бажання це зробити є, то ми підемо вам назустріч і за помірну плату пришлемо вам на поміч асистента вищої кваліфікації, котрий зробить усе, що вам потрібно.
Якщо ви з якихось причин не маєте змоги нас відвідати, можемо все необхідне надіслати вам поштою, в тому числі й дуже корисний посібник "Самогубство. Інструкція для здійснення".
Наш салон працює цілодобово, звертайтесь до нас у будь-яку годину дня і ночі. Завжди готові вас обслужити".
Судячи з поштового штемпеля, Гаррі одержав цю листівку два місяці тому, і, очевидно, тоді ж на його замовлення було вислано посібник "для здійснення".
Джо швидко зайшов у свою кімнату і, не роздягаючись, підійшов до відеотелефону, набрав номер салон-магазину "Все для самогубців". Екран засвітився, на ньому з’явився симпатичний чоловік, старанно поголений, рожевощокий — він так і пахтів здоров’ям та молодою нерозтраченою силою.
— Джордж Лі, приватний детектив, — різко відрекомендувався Джо, забувши, що ввічливість та чемність обов’язкові в ділових розмовах. — Я хотів би поговорити з містером... містером... Одне слово, з хазяїном вашого магазину, якщо його так можна назвати.
— Містер Мінк зараз відпочиває, — білозубо посміхнувся симпатичний молодик. — 3 вами говорить його особистий помічник. Я до ваших послуг. Якщо містер... е-е...
— Лі!
— Якщо містер Лі хоче скористатися нашими послугами, то ми...
— На превеликий жаль для вас, — відрізав Джо не зовсім чемно, — містер Лі в найближчі півстоліття аж ніяк не хоче стати вашим клієнтом, тому що не збирається ставати покійником. У нього ще дуже багато справ у цьому світі.
— Жаль... — щиро здивувався симпатичний молодик. — Ми одержали нові пістолети для одноразового використання, зручні й надзвичайно дешеві. Коли у вас є потреба, то ми...
— Я вельми зворушений вашою великою увагою до моєї скромної особи!
— Піклування про клієнтів — наш святий обов’язок!
— Я не радив би вам згадувати слово "святий".
— У містера Лі вельми дратівливий настрій, — ніби й не слухав його молодик. — Ми змогли б чудово, за найвищим розрядом обслужити містера Лі. Коли містер передумає, то ми можемо надіслати вам посібник "Самогубство. Інструкція для здійснення". Всього лише один долар, містере Лі. У посібнику описано 1001 спосіб, як надійно й елегантно покінчити з собою.
— Мій сусід щойно покінчив з собою, одержавши ваш посібник.
— Цікаво, цікаво, — враз ожив молодий чоловік і аж порожевів, приємно вражений. — Цей факт ми зареєструємо. Отже, наш посібник починає діяти. Приємно, вельми приємно.
— Для вас убити людину — це приємна робота?
— Ми не вбиваємо, містер Лі. Ми лише допомагаємо кваліфікованими порадами тим, хто сам бажає себе вбити. А в нашому вільному світі кожен вільний чинити з власним життям що захоче.
— Який тираж посібника?
— Сто тисяч. Але ми зараз готуємо другий, бо перший вже майже повністю розійшовся. На цей посібник, містере Лі, в країні великий попит. Він стає бестселером, містере Лі.
Джо, не знаходячи виходу своєму гніву, стис кулаки.
— Я завтра... завтра висуну проти вас, торговців смертю, звинувачення в тому, що ви сприяли загибелі Гаррі Бена.
Джентльмен на телеекрані ввічливо посміхався.
— Містере Лі, — чемно і стримано заговорив він, старанно добираючи слова, — а якби ваш сусід Гаррі Бен та, наприклад, повісився? То хіба можна було б на цій підставі віддати під суд торговця мотузками?
Джо в першу мить не знайшов, що й відповісти.
— Якщо ваш сусід, — говорив далі молодик, — покінчив із собою і вибрав безболісну смерть, ми можемо себе привітати з тим, що допомогли йому здійснити цей... е-е... драматичний вчинок. Книга-посібник видана на високому професійному рівні, написана відомим фахівцем і досягла поставленої перед нею мети.
На Джо війнуло таким могильним холодом, що він поспішно вимкнув відеоекран.
І навіть побіг у ванну вимити руки.
Ходив по кімнаті, гидливо пересмикуючи плечима й бурмочучи:
— Гендлярі!.. Гендлярі!..
Але тут він згадав, що треба повідомити Кримінальну службу про самогубство сусіда, і набрав номер. На екрані з’явився Кларнес.
— А-а, старий, — стомлено вигукнув він, проводячи долонею по обличчю. — Ну, що там у тебе?
Джо коротко розповів йому про самогубство Гаррі Бена, здійснене за посібником, виданим стотисячним тиражем.
— Факт реєструю і для огляду трупа і місця події висилаю агентів.
— І ще тобі треба додати: і розпочинаю нову справу по звинуваченню салон-магазину "Все для самогубців" у сприянні самогубцям.
Кларнес подумав і махнув рукою.
— Не буду я починати такої справи.
— Тоді я... Кларнес перебив його.
— Це безнадійно. Ти, друже, надто наївний! Ніби тільки сьогодні з’явився на білому світі.
— Але ж це торговці смертю! Я розпочну проти них справу.
Кларнес хотів було позіхнути, та в останню мить стримався.
— І тобі не раджу. Ти лише витратиш море часу, зіпсуєш собі нерви, репутацію, а можливо, й життя. Або зіпсуєш його, або, буду з тобою відвертим, і зовсім втратиш його. Торгівля, бодай і смертями, є торгівля. Бізнес. А проти бізнесу і ми, і наші закони — безсилі. Бізнес у нас священний, недоторканний і всемогутній. Торгувати в нашій країні нічим не забороняється. Зрештою, не забувай, що в нашій країні існує асоціація, мета якої — схвалювати самогубства і реабілізувати їх в очах громадськості.
— Чув про цю жахливу організацію, — буркнув Джо.
— Затям: асоціація всемогутня, і зв’язуватися з нею я тобі не раджу. Тих, хто занадто заважає їм, вона просто прибирає з дороги. Такий закон бізнесу.
— Доведеться перекваліфіковуватись, — після тривалої мовчанки озвався Джо. — Який смисл займатися слідством в країні, де за окреме убивство переслідують законом, а в тіні цього закону цілі асоціації торгують життям своїх ближніх. І це вже називається не злочин* ством, а бізнесом. Криваве гендлярство!
— Гроші не пахнуть, ти забув про цей вислів одного, здається, давньоримського імператора.
— Ні, не забув. Але... але з мене досить. Ситий по зав’язку грою в Дюпена!
Джо хотів було вимкнути екран, та інспектор його зупинив.
— Стривай, — щось узяв зі столу. — Ти знаєш, я таки дістав фотографію Едгара Стівенса, винахідника привиду.
— Ат, яке це тепер має значення, — відмахнувся Джо. — А втім... покажи, подивлюся, який у Дженні був чоловік.
— Чому — був? Він і зараз є, тільки десь переховується.
На екрані з’явилася фотографія.
Джо глянув — і кинувся вперед, ледве не стукнувшись лобом об екран. На якусь мить йому забракло слів.
— Що з тобою? — стривожився Кларнес. — Твоє кругле лице видовжилося на моєму екрані.
— Де ти дістав це фото?
— Вдалося роздобути у відділі кадрів фірми "Оптика". А що? Тебе щось вразило?
— Це точно фотографія Едгара Стівенса? — не відповідаючи на запитання, вигукнув детектив. — Я питаю: це точно фотографія Едгара Стівенса, автора голографічного винаходу?
— Так. У відділі кадрів не могли помилитися. — Кларнес помовчав. — Крім того, я показував це фото колегам з Політичної, і вони підтвердили, що це справді Едгар Стівенс, якого вони марно розшукують по країні ось уже два з чимось місяці. Він фігурує в них у чорному списку, пригадуєш страйк на підприємствах "Оптики"? Едгар входив у страйковий комітет, і взагалі, за даними Політичної служби, це один з активістів лівих сил.
— Чий він активіст, це мене не стосується, — відрізав Джо. — А на фотографії, яку ти мені показуєш, знаєш хто зображений? Гаррі Бен, мій сусід по віллі "Без житейських бур".
Кларнес недовірливо дивився на нього.
— Так, так, це Гаррі Бен, зір мене не зраджує. Той Гаррі Бен, чия мертва голова зараз лежить на підручнику "Самогубство. Інструкція для здійснення".
— Ф’юу-уть, — присвиснув Х’ю. — То виходить, що Гаррі Бен і є...
— Едгар Стівенс, який зник з вілли "Двох щасливців", коли його попередили, що він потрапив’у чорні списки Політичної служби. Але навіть з новими документами, з новим прізвищем він все одно не міг знайти роботу. І змушений був скористатися люб’язними послугами гендлярів смертю.
— Ну, ти й видав мені інформацію. — Кларнес задумливо м’яв підборіддя. — Це зовсім міняє хід справи і взагалі... ситуацію з привидом.
— Нічого це не міняє! — роздратовано вигукнув Джо. — Едгар і мертвий залишається автором винаходу!
— Але ж він уже не зможе довести своє авторство. — Кларнес все ще м’яв підборіддя. — А документів чи свідків, що саме він винайшов привид, так будемо говорити, немає.
— Але ж ми з тобою знаємо, що це його винахід! Його! — почав уже сердитись Джо. — До речі, де зараз годинник з вілли "Двох щасливців"?
— Обоє щасливці уже на тому світі, — замислено повторив Кларнес і, певно, забувши в ту мить про Джо, механічно вимкнув екран.
IV
Наступного ранку Джордж Лі збирався було відвідати патентне бюро, щоб за всіма правилами зареєструвати голографічний винахід покійного інженера Едгара Стівенса й оформити (посмертно) його авторство, як негадано прийшла відеограма про смерть батька.
Хоча Джо вже давно готував себе до сумної звістки, та все ж сталося те негадано. Старому було вже за вісімдесят, і останні десять років по смерті дружини Чарлз Лі жив самотньо на своїй фермі неподалік Міста — вирощував кукурудзу та сою, які за контрактом (як і сотні інших фермерів округи) постачав фірмі по виготовленню комбікормів для вирощування курчат-бройлерів.
Ферма старого Лі була маленька, до того ж занехаяна (після смерті дружини в старого опустилися руки) і майже не приносила прибутку. А в останнє десятиріччя свого життя старий взагалі махнув рукою на ферму, ледве зводячи кінці з кінцями, і повністю потрапив у залежність від фірми по виготовленню комбікормів. Єдиною його утіхою і пристрастю була ловля лососів (Чарлз Лі все своє життя був затятим рибалкою і зберіг те захоплення в старості). Останній лосось, який вчепився старому на гачок, виявився занадто великим і сильним. Він смикнув так, що старий, не втримавши рівноваги, посковзнувся на камені, зарослому слизьким мохом, і впав навзнак на гостре каміння...
Може, він і кликав кого на поміч, та навколо не було ні душі.
Батько пролежав усю ніч з проломленою потилицею і тільки вранці на нього набрели полювальники на лососів.