Перед ним стояла розподільна дошка і телефонний апарат, який зв’язував його з різними відділами, де працювали спеціалісти — електрики, піротехніки, механіки.
Самборський кивнув інженерові і кілька хвилин мовчки спостерігав за його роботою. Інженер раз у раз переводив ручку на розподільній дошці та говорив по телефону. То він наказував посилити свердління, то припинити його й пропонував піротехнікам закладати фугаси, а потім командував: "Вибух!" Після останнього слова чувся якийсь шурхіт. Так доносився шум вибуху крізь звукофільтри шолома. Літостат поволі посувався вперед.
— Яка його швидкість? — спитав Тарас.
— Він міг би пройти до десяти кілометрів на добу, — відповів Самборський, — але складність тунельних робіт, недостача електроенергії та необхідність провадити тут роботу широким фронтом, а значить рухатися то взад, то вперед, обмежує його швидкість приблизно двома кілометрами на добу. Це один з найбільших літостатів. Кілька сот значно менших працює на будівництві самого тунелю. Там легше працювати, бо розмір тунелю не такий великий, як тут. Але й там, за браком електроенергії, неможливо цілком використати ці апарати. Тому ми й поспішаємо із спорудженням електростанції. Загалом, успіх будівництва залежить від того, як швидко ми зможемо дати потрібну кількість електроенергії. Тут наші літостати вже закінчують роботу. Днів за десять почнемо установку і монтаж п’ятдесяти турбін по двісті тисяч кіловат кожна, а через місяць зірвемо перегородку, що відокремлює Байкал від підземного русла. Тоді вода з озера рине сюди, під Байкальський хребет, і в серпні ми забезпечимо будівництво потрібною кількістю енергії.
Слухаючи ту розповідь, я заплющив очі. В моїй уяві все, що я бачив і чув, проносилося наче сон.
Ми вийшли з потужної машини і знов опинились на твердому грунті підземелля. Самборський залишив нас на робітника-монтера, що порався біля телефонних проводів, а сам пішов глянути, як відвантажують роздрібнену породу.
Тарас довго роздивлявся літостат зовні, і його увагу, мабуть, знов притяг незеличкий білий напис на стінці машини.
— Товаришу, — звернувся він до монтера, — може, ви знаєте, що значить С-16?
Монтер, перебираючи в руках ізоляційну стрічку, що нею лагодив якийсь провід, усміхаючись, відповів:
— А це перша літера прізвища конструктора машини, а цифра вказує номер конструкції.
— А хто ж конструктор?
— Хіба ви не знаєте? Він же щойно тут був.
— Самборський?
— Так.
Ми з Тарасом переглянулися.
— Будемо цінувати його скромність, — сказав я хлопцеві.
— Ой, посміюсь з нього, як повернемось до Іркутська, — заляскав долонями Тарас.
Коли інженер повернувся, ми нічого йому не сказали.
В цей час до нас під’їхала електродрезина. Нарешті шофер пробрався сюди.
Була вже перша година ночі. Щойно стала до роботи нова зміна робітників, і наш чичероне правильно зауважив, що вже час їхати спати.
Тарас пропонував ночувати в підземеллі, але Самборський не погоджувався, посилаючись на те, що тут немає тих вигід і комфорту, якими він хотів нас забезпечити на поверхні, в шахтарському будинку.
Назад їхали ще швидше, бо дрезина стала на рейки і котилася слідом за довгим поїздом з породою, що мчав із швидкістю не менш як сімдесят кілометрів на годину. Вітер обвівав нам обличчя, чорні тіні вагончиків бігли попереду. Скеляста стеля, мов прірва, перевернута догори дном, нависала над нами. З гуркотом і брязкотом проносились зустрічні поїзди порожніх вагонеток. З’являлись і враз зникали глибокі темні вибої у стінах тунелю, здаючись шляхами в таємниче підземне царство.
Тарас стомився, його голова сповзла мені на плече, і, коли дрезина зупинилась біля підіймальної кліті, хлопчина вже міцно спав.
— А знаєте, що Макаренко його забрати хоче від Аркадія Михайловича до себе на цю зиму? — сказав я Самборському. — Жалівся мені старий. Не хоче відпускати Тараса. А хлопець, здається, згоден.
— Ну? — незадоволено промовив інженер. — Цього не слід робити. Ви підтримуйте Аркадія Михайловича й допоможіть умовити Тараса.
— Ви проти? Чому?
— Я думаю, що скоро й Макаренко відмовиться. Йому буде не до цього.
— А що?
— У нього будуть великі неприємності.
— Що ж таке?
— От почуєте. Наробив він дурниць, а може, й гірше. Та незабаром самі довідаєтесь. Я поки що нічого не казатиму.
Видно, Самборський був незадоволений, що й це сказав, але з його характером тримати щось в секреті було важко, бо він таки любив поговорити.
Ми ледве розбудили Тараса, але, опинившись на поверхні, він тримався бадьоро і з великим апетитом повечеряв. Ще й насмішив мене, бо, п’ючи чай, почав приставати до Самборського з запитаннями.
— Чого ви нічого не придумаєте?
— Тобто?
— Ну, от машину яку-небудь.
— Яку машину?
— От таку, як літостат, скажімо... наприклад, С-16 або С-20. Знаю я хіба, як воно там зветься.
Інженер стрепенувся, хотів щось відповісти, але тільки підозріло глянув на мене, покрутив головою і все ж не сказав, що конструктор літостата він.
Тарасові це дуже подобалось, і щоразу, коли Самборський не дивився на нього, він лукаво мені підморгував.
Коли йшли спати, до мене звернувся черговий по Будинку шахтаря:
— Товаришу, вас розшукував наш палеонтолог . Просив, щоб ви завтра вранці нікуди не тікали, він буде у вас.
— А він уже приїхав? — спитав Самборський.
— Зараз же після того, як ви спустились в шахту.
— Хто це? — спитав я.
— Ваш старий знайомий, Догадов. Знаєте?
— Аякже. Тільки чого це він палеонтолог?
— Почав працювати з Макухою. Пригадуєте географа Макуху? Так той географ завідує у нас картографічним управлінням і, мабуть, має багатопільного часу, бо займається чим завгодно, в тому числі й палеонтологією. Догадов, як виявляється, спеціаліст у цій справі. Ентузіаст страшенний.
Мені було приємно почути про старого знайомого. І я сказав, що завтра вранці нікуди не втечу, чекатиму на нього.
Хвилин через двадцять я вже спав і бачив уві сні чудернацькі машини, що продиралися до центра землі.
8. СТАРИЙ ПРИЯТЕЛЬ
Він розбудив мене спозаранку, міцно обняв і багато шумів. Виглядав тим . самим Догадовим, що й колись, лише змінив краги на чоботи і носив окуляри. У нього було мільйон і одне запитання. Він мусив розповісти мені десять тисяч історій, що мали зацікавити журналіста.
— Тихше, — попросив я його. — Не розбудіть Тараса і Самборського.
— Пробачте, пробачте. Тільки ж, друже, я мушу через дві години вирушати на Схід, на Забайкалля. Там, в районі шахти 925, на великій глибині знайдено кістки допотопних тварин. Виняткова знахідка! Ви розумієте, що всі світові вчені оближуться, коли дізнаються.
— Я ніколи не підозрював, що ви маєте нахил до такої сухої науки.
— Ну й сказали...
— Тс-с... Тихше. Ходімо звідси.
— Ходімо, ходімо, — враз погодився він і тихенько, навшпиньках підійшов до дверей.
Захопивши свій одяг, я рушив за ним, вирішивши одягтися в коридорі.
Ми вийшли на вулицю, пройшли до їдальні, що в цей час була майже порожня, і, зайнявши з найдальшому кутку столик, попросили дати сніданок.
Я засипав Догадова запитаннями. Знаючи його страшенну цікавість до всього, був певен, що він знав тут більше за всіх. І справді, палеонтолог коротко, але докладно розповів про такі новини, про які ніхто з моїх друзів і знайомих досі нічого не говорив.
— Півредакції працює на будівництві, — повідомляв він. — Розумієте, що за веселі зустрічі на кожному кроці!
— Відкіля ви зараз?
— З чергової командировки по останки диплодока і цератозавра. Тепер, мабуть, на місяць в Забайкалля. Туди, певно, зі столиці хтось із спеціалістів приїде. Одне слово, я мисливець за допотопними тваринами. Ха-ха-ха! Але це дуже інтересно.
— Які основні тут зараз новини?
— А ви ще не знаєте? Гм... Будівництво розгорнулося з величезних масштабах, але боюсь, що з’їдять душу будівництва.
— Тобто? Неприємності у Саклатвали?
— Ні... Хіба Саклатвала душа будівництва? Всю справу веде Макаренко. Це виняткових здібностей людина. Але, як кожний геній, перебуває під ударами лютих заздрощів тих, хто його оточує. Про нього розпускають неймовірні плітки... Днями відбудеться засідання Наукової ради при начальникові будівництва. Там інженери збираються дати йому бій. Засідання вже мало відбутися, але Саклатвала відклав. Академік начебто вагається і не знає, чию сторону підтримати.
— Хто ж підтримує Макаренка?
— Трудно сказати. У робітників він користується симпатіями. У більшості інженерів до цього часу теж. Але... поговір. Велика сила поговір.
— А ви вважаєте, що Макаренко бездоганний?
— А хто розробив проект? Хто вигадав літостат? За чиїми вказівками сконструював його Самборський?.. А Самборський перший атакує Макаренка. Пригадуєте, як колись цеп інженер-енергетик афішував свою дружбу з Макаренком і все підкреслював: "Мій кращий друг". Макаренка обвинувачують з зайвих витратах і гальмуванні темпів будівництва. Ви знаєте, колись архітектори поспішали і економили... Кінчалося це тим, що будинки, споруджені ними, або самі завалювалися, або їх вітер валив.
Мій приятель так пристрасно захищав Макаренка, що мене це вразило. Я вперше чув такий виступ. Навіть такі люди, як професор Довгалюк і підполковник Шелемеха, що, безперечно, ставилися з симпатією до Ярослава, майже нічого не могли сказати в розмові зі мною на захист останнього.
— Ви просто захоплені цим інженером, — сказав я.
— Авжеж. Мені здається, що в нього якась особиста трагедія, і це штовхає його на трохи дивне ставлення до людей.
Зауваження Догадова безперечно свідчило про його спостережливість.
— Ну, яка там трагедія, — сказав я недбало.
Він пильно подивився на мене і, повертівши в руках ніж, тихо промовив:
— Пробачте, ви, може, не знаєте, але кажуть про якусь історію між ним і Лідою Шелемехою.
— Хто каже?
— Хто? Є такі.
— По-моєму, ви теж захоплюєтесь плітками.
— Ви певні?
І він подивився на мене так, що я відчув, як запалали мої вуха. Чортзна-що, дожив до таких років і не навчився як слід брехати та критися.
— Ну, а хто може підтримати Макаренка?
— Мені особисто відома лише одна людина. На Забайкаллі працює інженер Кротов.
— Кротов? Хто він такий?
— Інженер-пневматик. Керує там організацією вентиляційної системи.
— Стривайте, стривайте... Кремезний такий дядько, з великим лобом?
— Так...