Але ж тепер його не видно, мама жде серпика… Люба моя мамусю! Як я скучила за тобою…"
"Батько невтомний. Наче алхімік священнодійствує серед всілякої апаратури, — розкладає воду, мінера-ли, створюючи атмосферу міста".
"Усім нам довелося таки добре "погріти чуби", щоб щільними переборками відгородити наш ярус. Для цього батько розробив цілу систему кесонів — камер, тиск повітря в яких поступово спадає. Тепер ми гермети-чно закупорені, принаймні так думає тато, він не припускає, щоб селенітські будівники зробили ще десь вихід: був би протяг. Кілька разів повітря все ж таки тікало крізь переборки. Доводилося знову і знову "підганяти" їх, закладаючи кам’яними плитами. Зрештою людська наполегливість таки домоглася свого!
Микола сказав:
— Це підземелля ми, можливо, і наповнимо повітрям, а от створити атмосферу для всієї планети не вда-сться.
Батько гаряче заперечував. Взагалі, я помічаю, що в нього дуже збуджені нерви. Боюсь, що як поверне-мося на Землю, він зляже від нервового виснаження.
А Загорський стоїть на своєму:
— Природа все-таки поставила людині певні межі через які не можна переступити.
— Треба вірити в силу людського розуму, в силу науки! — збуджено вигукнув батько. — І коли вже з нас облущиться ота віковічна шкаралупа! Сам же одну "непереборну" межу переступив — перелетів з однієї планети на іншу, а про другу говорить… Немає для науки меж!
Може, воно й так, але все ж таки створення атмосфери Місяця дуже… важко уявити.
— Та це треба половину речовини Місяця перетворити на газ! — не відступав Микола. — А може, й бі-льше!
Батько доводить, що ні. Співставляє щільність мінералів і газів, "планує" атмосферу висотою не більше трьох-чотирьох кілометрів. Невже його задум здійсниться?.."
"У нас дискусії за дискусіями. Що ми не робимо — чи шукаємо селенітські поховання, чи намагаємось відкрити сліди металів, завжди якось непомітно зав’язується суперечка. Микола переконаний, що селеніти не знали металів. Батько твердить, що хоч селеніти може й не знали міді, бронзи і заліза, але метали тут, безпереч-но, є. Вони зосередилися в ядрі планети. Тільки про поховання вони й не сперечалися, зійшлися на тому, що селеніти, видно, спалювали померлих.
— А оці, що лишилися? — спитала я.
— Цих уже нікому було спалити, це останні… — пояснив батько".
"Загорський розкритикував тутешню добу, яка триває місяць.
— Які рослини витримають двотижневу ніч? А тварини?
Батько нагадав йому про кількамісячні полярні ночі на Землі, про рослин і тварин Заполяр’я.
— Життя всесильне! — захоплено проголосив він".
"Вони ходять без скафандрів! Аж тепер пригодився барометр! Показує "ясно"… Значить, атмосфера Мі-сяця вже народжується! Можна вже й розмовляти без мікрофонів, просто так. Повітря передає звук".
"Дуже неприємне враження справляє похмура постать Діка. Бродить, як примара, не скидаючи скафандра. Щось носить у собі недобре, зле. Зайняв собі окрему кімнату неподалеку від нашої зали".
"Але ж і довго тягнеться ніч. Хоч тут у нас і світло, як удень, але вона все ж якось давить на нас.
Микола добився свого: тато вивчився грати в шахи і вже "вліпив" йому один мат.
Зараз вони всі троє сплять, розкинувшись на матрацах, а я чергую. Сиджу і пишу на колінах. Різні чудернацькі думки лізуть у голову. Інколи мені здається, що все це сон… Хоча б скоріше сходило сонце і починався великий день!"
Невидимий ворог
Ольга блукала поміж колонами храму — насторожена й тривожна. І хоча цей ярус глибинного міста вже був заповнений атмосферою, вона ходила в скафандрі. Правда, кисневий балончик був у неї відключений, але на випадок потреби його можна включити негайно — досить лише повернути краник. "Тут на нас чигають не-сподіванки, — говорив Ользі батько. — Треба бути завжди насторожі". А їй хіба що? Скафандр зовсім легкий. Тут ходиш — неначе тебе на крилах носить.
За порогом храму — в широких вулицях-тунелях, в залах і на майданах сяє яскраве сонячне світло, яке ллється і ллється з чудесних прозорих куль, що акумулюють, як гадає Загорський, світлову енергію. А тут сутінки. Жевріє холодним вогнем крижана глиба в "чаші", а вгорі, на кам’яному склепінні, сяють зображення сузір’їв.
Ольга ходить, не поспішаючи, присвічує собі ліхтарем. Яскравий сніп електричного світла вихоплює то масивні підніжжя колон, то шестигранне каміння облицювання стін. Знічев’я Ольга постукує топірцем по сті-нах, колонах. Невже тут немає ніяких таємниць? Особливо цікавите Ольгу медицина — от якби знайти які-небудь селенітські ліки! Чи, може, селеніти зовсім і не хворіли?
Нараз Ольга зупинилася і помітила мерехтіння. До її слуху виразно доносився якийсь приглушений шум. Обернулася до "чаші" — крізь тріщину пробивається цівка якогось сивого газу, кидає тремтливу тінь. На якусь мить Ользі здалося, ніби заворушились зотлілі селеніти. Але то була тільки мить. "Чого тут лякатися? — подумала Ольга. — Геологічне явище. Може, колись тут був вулкан…" Струмінь газу досяг склепіння і черкнувся зір.
Минуло може хвилин п’ять чи десять, і газ перестав іти, розвіявся по храму, неначе фіміам під час бого-служіння. Побігти і розповісти про все батькові, що він скаже?
Ольга кинулася бігти. її "крок" становив не менше десяти метрів, тільки стіни миготіли! От коли б вона отак бігала на Землі! Це ж був би нечуваний, неймовірний рекорд!
Ось і їхня кают-компанія, сяюча, залита світлом простора кімната. Працює "апаратна" — безперервно поповнює і "фільтрує" атмосферу. Батько і Загорський сидять біля шахової дошки, склавши руки на колінах. Чи обмірковують ходи? Біля них лежить на матраці Мілько.
— Ви тут шахами займаєтесь, — швидко заговорила Ольга, відхиливши шолом скафандра, — а там таке сталось…
— А що там сталось? — тривожно спитав Плугар. — Чому світло погасло?
— Яке світло?
— Ну, яке… Ти ж бачиш, що ми сидимо в темряві. І партії не дограли… Спочатку трохи погасло, а потім…
Ольга ледве не скрикнула, але закусила губу і стрималась. Світло ж заливало кімнату, пронизувало усе грандіозне "підземелля", а вони… вони його не бачать!
— Чому ж ти мовчиш, Олю? — спитав батько. — Засвіти нарешті свого ліхтаря!
— Наші чомусь не працюють, — додав Загорський.
— Заспокойтесь, тату, — ледве стримуючи сльози промовила Ольга. Клубок підкочувався їй до горла. — Зараз ми все з’ясуємо.
"Вони осліпли! Вони зовсім осліпли!" думала Ольга, дивлячись на їхні обличчя. У широко відкриті очі Плугаря і Загорського било світло, але вони не реагували на нього. Та й ліхтар біля Мілька лежить увімкнутий. Він підвівся і почав навпомацки розбирати його.
— Ви розумієте, тату, — почала Ольга якомога спокійніше, — я спостерігала струмінь газу…
— Ну, а світло?
— Світло… є.
— Там є світло? — зрадів Плугар. — Чудово! Тоді давай твого ліхтаря, Михайло налагодить наші та бу-демо перебазовуватись. А може, нам удасться його повернути й сюди…
Ольга не витримала, схлипнула, закриваючи рот долонею, а тоді, наче її прорвало, заридала.
— Що з тобою? — підвівся Плугар. —Ходи до мене! — він встав і простяг руки. Крізь сльози Ольга ба-чила, що то жести сліпця. І вона заплакала ще дужче.
— Та що з вами, Олю? — підвівся й Загорський.
Вони стояли такі безпорадні, і Ольга притиснулась до батька.
— Я скажу вам відверто, — заговорила Ольга, — бо не можна гаяти й хвилини: у вас пошкоджено зір!..
— Тобто як це пошкоджено? — спитав Мілько.
— Що ти маєш на увазі? — стиснув її лікоть Плугар.
— У вас тимчасова втрата зору. Світло тут є, і скрізь є, ліхтарі діють, а ви не бачите, — випалила Ольга. — Не хвилюйтесь, це на нервовому грунті, медицина знає багато таких випадків…
Плугар, Загорський і Мілько немов остовпіли. Мовчали, тільки важко дихали. На скронях у них забли-щали краплинки поту.
— Сядьмо,— нарешті сказав Плугар.— Обміркуємо.
Збуджена, знервована Ольга приступила до збирання анамнестичних даних.
— Скажіть, як це сталося — відразу чи поступово?
— Я ж тобі вже казав, Олю, що світло згасало поступово…
— А мені здавалося,— вставив Загорський,— що були й спалахи. Пригасало-пригасало, а тоді й спалахувало на коротку мить.
— А я спав, — сказав Михайло. — Прокинувся — темно.
— Головні болі є?
— Та ніби є… — невпевнено сказав Плугар.
— А у вас, Загорський?
— Наче немає.
Він почав обмацувати свою голову, втоплюючи пальці в густу шевелюру. Ольга замислилась. А що коли це якісь незнані селенітські мікроби? А може, це світло шкідливе? Тоді чому ж на неї воно не подіяло, адже вона не менше за них дивилася на нього?
— Очі болять?
— Ні, — сказав Загорський.
— І в мене не болять, — підтвердив Плугар.
У Мілька теж не боліли.
Ольга болісно збирала думки. Ясно одне: і на батька, і на Миколу, і на Михайла діяв той самий фактор. А хіба вона не в цих же умовах? У всіх же спільне, однакове становище! А чи зовсім однакове?
Загорський протирав очі кулаками.
— Не треба, Колю, — з ніжною співчутливістю торкнулася його руки Ольга. — Це не допоможе. Тут щось інше… інше…
Погляд її знову впав на відкриту батькову голову.
"Вони ж без скафандрів!.. Так, тільки в цьому й різниця, вони без ніякого захисту, а я захищена!" Ця ду-мка мигнула, неначе блискавка.
— Скафандри! — вигукнула Ольга. — Зараз же надіньте скафандри!
Схопилася, піднесла їм скафандри.
— А що таке? Навіщо? — спитав Плугар.
— Я думаю, тату, що це… від якогось шкідливого випромінювання. Я була майже весь час у скафандрі — от мені й нічого. А ви… Одягайтесь, швидше одягайтесь!
За якусь хвилину Плугар, Загорський і Мілько одяглися. Ольга теж щільно приладнала свій шолом. Перемовлялися за допомогою рацій.
— Може це й так, — замислено промовив Плугар. — Та напевне, що так! Скинувши свої захисні костю-ми, ми підставили себе під потоки космічного проміння…
— Невже воно проникає сюди? — тривожно спитав Загорський.
— Виходить, проникає. Це зливи часточок величезних енергій, — замислено сказав професор. — До того ж на їх інтенсивність, мабуть, впливає сильне магнітне поле Землі — розганяє до великих швидкостей… Ех, яка злочинна недбалість — не захопити з собою лічильника! — скрушно промовив професор. — Він би нам відразу… А як ти гадаєш, Олю, в наших зорових центрах сталися непоправні зміни?
— Що ви, тату! Ви будете бачити, обов’язково! Причину, я думаю, ми вже усунули…
— Та ще для певності перебазуємося углиб… Головне — не втратити надію.
Плугар вирішив одразу збиратися в подорож углиб планети.