І біжимо ми з Наталкою, запитуємо у тих, у сих, біжимо, не знаючи куди. Аж ось він, наш поїзд. Вскочили ми у вагон, а тамочки таке робиться! Юрмляться, давлять одне одного люди, а злодюжки — по речах. Але у мене уже нема чого красти. І ось ми нарешті рушили.
Дак зійшли ми на станції, проїхавши кілометрів із сто, як нам радили. І подалися у степ ферму шукать. А се уже Різдво, а у нас у роті — ані росинки. Коли ось іде з поля жінка якась, розпитала нас, завела до свого двору і по лепйошці нам дала. Яка ж вона була солодка, тая милостиня її! Як ми їх оплакували, тії лепйошечки, що сьогодні Різдво і се ж маємо ми сніданок такий. А тади пішли, як нам жінка показала, прийшли на ферму і наступного дня уже до роботе стали. Дак Наталку узяли на базу робить, а мене — у сад радгоспний послали. На базі ж хоч якогось жмиху з бавовни чи буряка кормового ухопиш, а в саду зимовому — що? Триста грамів борошна на день видадуть — і живи як хочеш, а не хочеш жити — помирай. Дак тоді був буряк кормовий для мене — і пряник тепер не такий смачний. Думала: діждатися б того часу, коли я кормового буряку уволю наїмся. І Йшла я у поле, мо'. думаю, як у тридцять третьому годі, мерзлу картоплину де знайду. А там поля самим ячменем засіяні, а картоплі вони не знають садити, не росте там картопелька. Бачу, скирта соломи даленіє. Піду, думаю, до тої скирти, невже ж нічого не натрушу собі? Іду, ледве ноги тягну, а попереду мене по стерні засніженій наче сонячний зайчик — стриб, стриб. А се мене уже Нестор Семирозум до тої скирти вів, а його сам Господь на таке благочинство благословив. Бо муки мої довжелезні, бо голод мій бачив. Знімаю я верхню спідницю із себе, розстеляю по землі коло скирти і потерть, що під соломою, вію. І думаю: що упаде, на моє щастя, те моє. Падає на спідницю трохи зерна, і груддя землі надає. А потерть вітер убік відносить. Навіяла я собі так із добрі пригорщі. Приходжу у барак, висипаю, що навіяла, на край столу, грудочки землі — сюди, а ячмінь — сюди, і болєй жмені ячменю навибирала. Яке ж це у мене щастя є, що я вже той ячмінь маю! Плита топиться, я теє зерно на плиті підсмажила, пляшкою на стільниці перетерла. А казанок я ще з тюрми мала, його не вкрали разом із сумкою. І зварила я тую кашу, не кашу, а той супчик. Пахне воно як! Жінки в бараці на мене дивляться і губи облизують. А се ж вони усі на базі робили, а тамочки щодня щось та дістануть. Я наготувала, поїла. Другого дня по роботі знову іду до тої скирти. І так я довгенько ходила, покуль усю потерть не перебрала, не перевіяла. Тади дивлюся, а сонячний зайчик наче далєй по степу пострибав. Пройшла я трохи далєй, а тамочки — ще скирта… І так прийшлося, що весни діждалася. Уже я бригадиром у саду роблю. Уже мені видають щодня по літерці перегону, а коли і сиру трохи перепаде. Тади персики стали дозрівать. Уже до мене люди ідуть, просять. Восени стали возить із поля помідори. Де який роздушений, я — у діжечку, вони сік пускають. Людей малярія перетрясе, до мене приходять, сочок той п'ють, легшей стає. "Сяя хохлушка щось знає…" — кажуть. А я одвічаю: "Єдине, що я знаю, добрі люди, се голод. Бо я його терпіла усю жисть свою, із дєтства свого". А про себе думаю: "У них туточки свій Бої; навіщо їм мій Бог, хай мій Бог буде зо мною, у душі моїй". І ні до кого вже з моїм Нестором Семирозумом, Книжником Божим, не признавалася, а берегла в самій собі, як вода текуча промінь сонця береже…
І пробула я там аж три годики. Уже мені виїзд дозволили. І думала я, що судилося мені самій вік вікувать. Аж тутечки йон і заявився. "Ти, каже, — Федора, а я — Федір, ось нас і пара". А йон сам із України, із Краю нашого, але малим ще з батьками-переселенцями на Волгу виїхав, на заводі у Сталінграді робив, там женився, студова і на війну пішов. А на фронті поранили його сильно, і якось що довгешю йон у госпіталі в Середній Азії лежав. Дак сестри у госпіталь і написали йому, що сім'я твоя погибла уся, від бомбйожки, у тому вже Сталінграді. Дак Федір приїхав сюди, де я, і туточки робив. Начальник і каже йому: "Як уже у тебе так із сім'єю получилося, то женися Іут". Бо йон почав із горя великого у чарку заглядать. Се вже ми познайомилися. Прийшов він якось до мене у барак, поговорили, а скоро і зійшлися. Пожили трохи, а його ж сім'я, бачу, муче. То що він робить. Бере та пише писемце, може, хто обізветься. Він написав письмо, а йому приходить ізвещеніє, що усі загинули і нікого нема на світі. Далєй одні люди, які знали його родину до війни, по Сталінграду, написали, як сеє було. Була сім'я його в окопі, а бомба усе перемішала. Бачив тольки цвітні плаття твоїх дочок, сусіда се вже пише, а від тестя твого тольки голову знайшов, а від жонки твоєї і сліду не зосталося. Дак Федір прочитав сеє, задумався — і з хати. Пішов із хати, а я думаю, де се він. Пішла до сарая, йон коло сарая. Чого се ти, кажу, ходиш, іди до хати. А нам дали хатину казенну, коли ми з Федором зійшлися, і ми сарайчик прибудували. Ти, Федоро, іди до хати, а я зараз прийду, йон мені одвічає. Але каже мені серце: щось не те у нього у голові. Тади йон теліпає до майстерні. Я — за ним. Чого ти никатимеш дворищем, іди до хати, додому іди, кажу. Зараз буду, одвічає. А сам схилився на край верстака і плаче. А я йому галакаю: "Ти сам, чоловіче, знаєш, що у війну сюю людякам зробилося, не лише у тебе горе такеє, а в половини світу воно". Почала його умовлять. Він послухався, зайшов до хати. Тут уже сів і виплакався. А йому у мислі кинулося: нащо мені такая жисть, як моє сімейство погинуло усе, і я щось собі зроблю та піду за ними. І хотів він повіситися. А я сього не допустила. Почала його умовлять, почала його просить. Він одумався, виплакався і полишив сеє усе. Тади пише родакам моїм у Пакуль: порятувала мене Федора од смерті, бо я хотів було піти за своїм сімейством слідом, дак вона не дала, дак оце і живу теперечки.
А про Господа свого і про Нестора Семирозума, який усе земне записує, на вогняному стовпі стоячи, я мовчала до Федора, бо йон після смерті сімейства ні в що сеє не вірив, серце йому кров'ю Ітекучою запеклося.
Пожили ми там. А мене ж в Україну тягне хтозна-як. Бо як вивезли мене у сороковім, у товарняку, а се уже тольки опісля війни прожила я туточки вісім рочків. Ранєй не можна було мені у ту Україну, а теперечки дозволили, дак я сімейством обзавелася. Оце вже, думаю, поїду, оце вже поїду. І два роки саму себе мучила, не могла ніяк поїхать. Як не те. то те, як не те, то те. А далєй вже сказала собі: що б воно не було, а — поїду. Його, Федора, якось що не сильно тягло в Україну, малесеньким зовсім його вивезли, а мене — мотузкою. А се уже у нас дві дочки було: Любі — четвертий годок, а Вірі — третій. Ось беру я Любу, сідаємо з нею на підводу, їдемо на станцію, а там — на поїзд. А Віру я з ним залишила. Приїхали ми в Україну, добулися Пакуля, матері вже нема, батько нікудишній, сліпий, сестра сама господарює. Дак я трохи там побула, далєй даю телеграму, що Любу залишаю у Пакулі, сама до них повертаюся, щоб потім їхать сюди уже усім разом. А Федору у голову стукнуло, що я повертаюся сама, бо вже Люби нема на світі. Страх у нього такий був — і сюю сім'ю втратити, як першу втратив. Дак йон там за Любою душу рве, а я — за Вірою, що з ним залишила. І шле йон мені блискавку, щоб я з Любою поверталася. Він за сюю дочку переживає, я — за тую. Бо ми розділили дітей і йон думає, що вже Люби нема, а я думаю, що уже Віри нема. Я за Любу — і на поїзд. Приїхали на станцію, се уже Ташкент проминувши, серед ночі, а ще кілометрів п'ять до нашої ферми. Все одно, думаю, будемо іти додому; садовлю дочку на плечі, чемодан у руку погойдалася крізь ніч. Підходимо до хати нашої, а у вікні — світиться. Люба підходить до вікна і каже: "Тату, відчини!" Вони посхоплювалися, не знають од радощів, що й — робити. — За дєтвою Федір був страшенно переживательний.
Ну, перезимували ми тую зиму, і закомандувала я в Україну їхать. Поїхали ми в Україну. Добулися до Пакуля, поселилися у батьковій хаті. Батька се уже не стало, помер батько. А Федір мені і каже: "У колгосп я не піду, я ж — робочий". А се уже у Пакулі знов цегельний завод запрацював, влаштувався йон па тому заводику, машини ремонтувать. Бо йон щодо залізяк усяких дуже ловкий був. А дощі ж такі усю осінь лили — страховиння. А грязь, а гади замело-завіяло, а де тая Муравщина, далеко ходить. Федір і каже: "Покуль ми грошиків усіх на розкидали (бо ми ж там, у Азії, усе, що набули, спродали) — купимо хатку коло причалу". Що я буду, мовляв, грязюку місить, та й тісно із сестрою у батьковім гнізді. Ну, там один чоловік, од заготконтори йон робив, спродувався, переїжджав до Мрина, ми й купили його дворище, хатина на дві кімнатки і коридор, під залізом, правда, і хлівець, і городу латка по схилу гори над Невклею. Ловке усе таке, ловке. Бо — своє. І досюль я туточки проживаю, уже сама як перст, добре, хоч дочка Віра, що у Мрині очоловічилася, провідує, не забуває, а Любка — тая десь аж у Воркуту, на шахти завіялася. А Вітя, синок, той у армії так і залишився.
Ну, се вже стало нам веселіше, бо свій куток. Скоро ми й хлопця діждалися, Вітю уже сього. А Федір страшенно хлопця хотів. Бо у нього з тою жонкою був хлопчик, але од бомби загинув. На тобі і хлопця. Тольки, кажу, не пий, бо треба про дітей думать, їх у нас теперечки троє. А за дітьми йон душу рвав, се правда. Особливо за Вірою. Якось вона у подруги заночувала, у Крутьках, із Мрина вертаючись, ми вже не знали, шо й думать, дак йон ридав, як мале дитя: "Хоч би мені слід, де вона ходила, побачити…"
Аж тут зійшов йон із поїзда жисті, і вже йому нічого не треба, а ми далєй без нього поїхали — крозь непроглядний туман часу.
А почалося усе сеє з того, що я захворіла. Прийшлося так. що мусила я лягти в лікарню пакульську, на операцію. Федір того ж дня прийшов до мене. Провідать. Я йому кажу: "Ти. Федоре, не ходи до мене часто, за дітьми дивися". Ну, се пішов йон. З порога, правда, довго на мене дивився, наче що сказать хотів, а не сказав, язик не повернувся. А ноччю йому погано зробилося. Операцію мені у вівторок зробили, а в четвер ноччю йон дєтву розбудив і каже: "Буду, дєтки, помирать".