Хмуренний такий йон був — нутром, душею, якщо од душі тої щось у нього ще зосталося. А лице — як гумове, до кожного запобігливо либиться.
Тут як гухнуло десь у болотах, нам і вуха позакладало. Моя жонка хреститься, далєй і каже із серцем: "І хто сюю войну прокляту придумав?!" А Коршак губи тонкі розтяг і бовкнув, як у калюжу пукнув, звиняйте: "Война потрібна: стольки людей розвелося, що землі важко…" Ну, думаю, калі б земельці на тебе, сучого сина, полегшало, мало хто б і заплакав, хіба що дитя родне, та жонка — трохи, для годиться. А все ж інтересно мені, чого се Коршак із більшовиками не дременув без оглядки, бо ж усі знають, як йон до них підлизувався, людей пакульських здаючи властям, як скотину під ніж. А я з Дахновцями через вуличку, ворота у ворота, вік прожив і багато що знав про них, тольки мовчав, бо кому що доведеш, хоч би і з тим нападом на сількора, тольки ворогів наживеш, собі ж хужей зробиш. А завжди воно так було і буде: половина світу скаче, половина — илаче, яка б власть не приходила. Дак я бачив, чув і знав: як почали вже більшовички тилові без оглядки тікать, через Пакуль багато їх їхало, на мньовський міст, бо там меншей бомбило, то й за Коршаком машина од тих хлопців, що в конторі біля Красного мосту служили і Якова Дахновця за свого мали, заїжджала. Та й біля сільських галіфетчиків, у колгоспній полуторці, йому місце знайшлося б, що там казать. А Коршак — ні з ким за Невклю не подався. Ну, одійшли ми од баб та дєтви, у рукавчик яру, по нужді, я й питаю його: "А чого бо се ти, Якове, не виїхав із совітами? Тобі ж та сім'ї твоїй і транспорт давали, не забули більшовики твоєї служби ревної. Я на твоєму місці давно б уже був деся за Уралом, а то й далєй…" А Коршак і почав язиком своїм довгим виплітать: "Знаєш, Свирпдоне, я не поїхав світ за очі, бо, згадаєш мене, німець скоро і за Уралом буде, сила у нього незмірима, уся Європа з ним, а ми людей перед війною косили, як траву, уже нема кому і воювать. А головне, через що я з більшовиками не поїхав, бо знаю, що й німцям я так само буду потрібен, як і совітам. Голову на відсіч даю, Ідо і в них буду я активістом. Ось тільки хай закінчать війну і порядок почнуть наводити. Я усе про усіх знаю, хто що й подумав, не те що сказав. І ще тобі признаюся. Німець — йон вумний, культурний, в науці весь, як ми в гівні. А я думку одну в голові своїй давно, ще від тридцять третього, голодного, року висиджую, як квочка курчат. Більшовики моєї думки не втямили б, вони ще для неї не достигли, а німець — пойме і оцінить. Більшовики — що робили? Людей убивали і в землю закопували, на харч черві. Добром розкидалися, через те їх німець і давить нігтем. А мені у тридцять третьому годі Сонька-людоїдка і Марфа Срулиха своїм передовим прикладом підказали: росточительство це все — черву людьми годувать. Бо розумніше убитими годувать тих людців, які ще властям живими потрібні. Якби я сеє до великого фюрера доніс, йон би мене підняв над багатьма і озолотив. І я — постараюся…" Дак я не знав, що й казать. Плюнув під ноги та й пішов із яру. Хіба, думаю, так буває, щоб сьогодні ти одному хазяїну служив із піною коло рота і кров'ю людяцькою на руках, а завтра — уже до іншого, ворога його, перекинувся? І невже ж культурний німець дійде до того, щоб скошеними людьми, як ми скотину травою скошеною, живих людей годувать? Се ж, думаю, і земля возопіє, як батюшка Гаймановський колись начитував. Так я уже ніколи і не дізнався, жартував Коршак зі мною чи й справді такий планець у башці своїй мудрагельній виношував, тольки не встиг із ним до верхів німецьких, чи й до самого Гітлера, дійти. Ну, за ніч стрілянина вщухла, снаряди перестали над Пакулем літать, червоні далєй побігли. А уранні городські люди ішли з Мрина, що горів уже чимало днів, і розказують: "Уже в Крутьках німці, на мотоциклах, скоро і у вас будуть". Я ж останнього бригадного волика запріг та й покотив тихцем за Студницю, я там, у видолку, трохи отави вкосив: руські чи німці на голову нашу, а корівку узимку треба чимось буде годувать, себе не підстелиш. Іду се я уже назад із сіном, уже місток переїхав, у нашу вуличку мені звертать, аж бачу: коло сільради, на майдані, столик стоїть, тканою скатертиною застелений, на столику — кошики з яблуками, яйцями, тарелі з печениною та ковбасами, четверть самогону. А біля того столика — гуртик людей пакульських, і попереду усіх — Яків та Дуська Дахновці. Яків у хромовиках, аж сяють, і прикостюмлений, Дуська — у вишивках та коралах, квітчастою хусткою, у Марфи Срулихи під голодовку за три картоплини виміняною, запнута, а в руках її — паляниця, на рушнику. Ну, я, звиняйте, трохи не уписявся. Старий Колумбет із Колумбетихою, огризки старого ще режиму, Семен Зозуля, сей у районі заготівлями відав, і за розтрату його більшовики прижучили, перед самою війною із тюрми повернувся, Костя Хвороба, йон із армії утік, у материній печі переховувався, Отанашка, хвойда добра, — сим я нікому не дивувався. Але щоб Коршак, заслужений сількор, борець із капіталістичним елементом і все такеє, так швиденько перелицювався і вже милився німця лизнуть, звиняйте!.. Усе в душі моїй перевернулося, і гидувать я став родом людяцьким. Але запитую, наче у мене тями геть нема, наче я од свого вола дурніший:
— Що се ви, сусідоньки, так нарядилися спозаранку?
А Коршак і гукає мені через увесь майдан, солодким голоском:
— Родних визволителів стрекаємо!..
І був Миколай — пастух отари, а Яків — був рільник.
І сталося по деякому часові, це вже німці зайшли і порядкували у Пакулі, що постукався Миколай серед ночі у задвіркове вікно хати Якової. Налякалися Яків та Дуська і довго боялися голос подать. Нарешті Коршак ковзнув вздовж стіни, став боком до вікнини, запитав обережно: "Хто-бо тамочки?" І долинуло із-за шибок, мокрих від дощу осіннього: "Зто брат твой родной, Николай, ранен, из плена йду". І впізнав Яків голос брата свого, большака, хоч п'ятнадцятий рік минав, як востаннє чув цей голос. І затишкував Коршак до Дуськи, у куток спальні, де ліжко: "Се братеник мій, Миколай, із полону вертається, де тольки узявся йон на голови наші, але треба одчинять". — "Дак йон же начальником великим був, енкаведистом, ти сам розказував! Німці рознюхають — усім нам капут буде!" — заголосила в подушку Дуська. "А куди ж ти дінешся, як йон ще й поранетий, таки ж братеник, своя кров…" — відгарикнувся Коршак і став одягатися.
Одчинив Яків двері на задвірок, ніч була як дьоготь, але вже сурмили по кутку молоді півники, ще німцями не спіймані. І впустив він гостя мовчки, до чулана завів, аж там уже запалив каганчика. Тільки й було на гостеві од Миколая, що очі — батькові, чорні, чіпкі, службою його треновані. Зарослий весь, у дранті солдатському, у постолах ликових, обмотках брудних, правиця вірьовкою висить, на рукаві гімнастьорки — кров засохла. Якби на вулиці братеника Яків зустрів, не впізнав би, так перемінився. "Де се ти, Миколай, був стольки годочків, що не родався, а як горе приперло, то й про братеника свого згадав?" — запитав Яків, бо уперше за багато літ обидно йому зробилося. Хоч і сам не часто за усі ці роки про брата згадував, розуміючи, що судилося їм долею на різних поверхах життя вік свій звікувать. Миколай соколом над світом літав, а йому судилося у гною бабратися. А сокіл свині — не товариш, хай і брат по крові. "Хіба ти, Якове, не знаєш, які ми роки переживали і на якій роботі я був? — хриплим, простудженим голосом озвався гість нічний. — Сколупнути мене, звідси, з Пакуля, — раз плюнуть було. І не хотів я ворогам роду нашого козирну карту давать. Не такі, як у мене, голови через закарлючку у біографії летіли". — "Ну, що було, те було, уже воно назад не вернеться, — примирливо мовив Коршак. — А теперечки скидай із себе усе лахміття сеє. вошиве, я свою одежину дам". І кинув Коршак дрантя солдатське, разом із постолами та обмотками, у грубку, в якій Дуська свиням варила, стружок пригорщами сипнув, підпалив. Воші у вогні тріщали, як патрони. І поставив Яків чугун із водою на грубку, нагрів, вніс у чулан ночви залізні. І помився Миколай у ночвах, а Яків рану йому вище ліктя березівкою промив і шматком тонкого полотна перев'язав. Куля пройшла навиліт, кістки не зачепила, але рана гноїлася, од недогляду. Дав Яків братові і всередину ковтнуть, закусити дав, що було напохваті. І заснув Миколай на дошках у чулані, братовим кожухом укрившись. Аж тоді, як стихло в домі, підвелася Дуська із ліжка — поратися. Але мовчала до Якова і Яків до неї мовчав.
І спав Миколай трохи не весь день, короткий, осінній. А все дощило і дощило, потім холодний дощ мокрим снігом зробився і повіяло морозцем з-за Невклі, з-за Чорного лісу. "У таку негодицю добрий хазяїн і пса не вижене з двору, не те що родного братеника…" — казав Яків вибачливо до набурмосеної Дуськи, але мовчала Дуська, наче мову їй одняло, лише стукала сердито чугунами і відрами. Втім, вони могли уже й не розмовляти, без слів одне одного розуміючи, уже давно водне думали. "Що ж се я родного братеника оддам німцям на розтерзання?! — опирався Коршак. — Що люди скажуть?" — "Іншого такого случая не буде, щоб перед німцями в авторитет стати, — подумки відповідала йому Дуська. — А люди, що люди, плювать на людей! Тепер кожен виживає як може, такі часи настали, не ми їх придумали. П'ятнадцять годків, покуль біля великих начальників терся, душа твоєму братенику не боліла, чи ти ще живий, чи шматок хліба маєш у сьому глухому Пакулі. А як оджирувалося йому і німець за глитавку ухопив, про брата раптом згадав і приперся, із гостинцем щедрим — мішком вошей…" І була правда страшна у словах її.
А як прокинувся Миколай, одіспавшись за всі дні і ночі в дорозі, розказував Якову: "Був я до війни у чинах не малих, на роботі, про яку і братові знати не належиться. По тонкій линві я ходив, над прірвою, бо чим ближче до верхів, тим страшніше. Ми, люди, циркачі, і тільки. Але судилося мені вижить, хоч багатьох навколо мене час топив нещадно. А як війна почалася, призначили мене начальником особливого відділу дивізії, велика шишка, ромбиків на мене навішали. Тільки ж недовго ми воювали, у болотах білоруських оточили нас німці.