Став вибирать, де крупніша, а Овсій, шмаркач, і каже йому: "Ви ж, дядьку, не вибирайте, де крупніша, а підряд беріть. Бо ображатимуться люди, що Дахновцю дав вибрать, а їм — самі перебірки". І корзину уже вибраної Яковом узяв і висипав назад на купу. "Беріть підряд, хоч ви й активіст, бо за радянської влади усі громадяни однакі права мають…" Може, що й сказонув би Яків зеленкові тому, виплодку бандитському, але прискакав верхи до кагат Нестірко, нещодавно головою колгоспним настановлений, і мусив Яків знизу картопельку, яка на нього дивиться, гребти. Як усі. Привіз у двір, висипав, Дуська як глянула, аж позеленіла з лиця: "Ти ще в почоті чи не в почоті, що таку дрібноту привіз?!" — "Скільки вже нас рідна радянська вдасть вчить, що тепер усі люди — однакі і нема лучних і хужчих, а ми усе ще із своїми пережи І ками не розстанемося ніяк!" — сказав Коршак, голосно, щоб і сусідові через вуличку чутно було, якщо він у дворі, якщо слухає. А шпичак у душі лишився і ранка від спогаду досі щеміла.
А ще скаже він на Тимоху, сина Андрія Нужди, що колись у міліції повітовій трохи служив, а відтак, підстрелений лісовиками, дуба врізав. Андрій Нужда миршавенький був, сміхотун дурноверхий, а син — у материн рід вдався, такий буйволюга виріс, кулаки — як довбні. Уже років із п'ять викошував Яків латочку лугу під Страхоліссям, соток десять, лісництву вона належала. Лісникові, як і годиться, оддячував. Корова і телиця у дворі, треба крутитися. І ніхто на ту латочку не зазіхав, знали, що — Коршакова. Аж минулого літа приїздить Яків пожежними кіньми під Страхолісся, коса на возі, а вже Тимоха покоси гребе. "Хто тобі туточки косить дозво лив?!" — кинувся Яків. А Тимоха: "Пії мій і мозолі криваві дозволили, дядьку. Бо я усю зиму по пояс у снігу ліс сокирою прополював". І не підступися: плечі — як од Пакуля до Крутьків. Коршак поїхав до Бурсима, лісника: "Ти ж, сучий сину, у мене їв і пив!.." А той очі ховає: "Тимоха зиму у лісі проробив, йому полагається, тепер із сим строго. А ти, Якове, левадку біля городу свого косиш, я ж вдаю, наче не знаю, хоч то теж земля лісництва". "Хай тепер Тимоха сибірського лісу пополе…" — мстиво подумав Яків Дахновець, жирні тички малюючи біля прізвищ Нужди та Лобоса у спискові неблагонадійних. ним складеному.
Дак се ще так, а в тридцять сьомому годі Коршак самого Михаля Громницького до списку свого вписав. Бо мало йому здалося буть заступником позаштатним, надумав йон головою сільради замість Громницького стать. Дак через теє чи ні, а Громницького "чорний ворон" підібрав одної ночі, і багатьом пакульцям йон там дорогу до Сибіру простелив, підписуючи усе, що йому слідчі підсовували. Постолики Громницькому Коршак сплів, а па голову сільради прислали чужака, із Мохнатина, бо Яків — безпартійний, хоч і заслужений перед властями. Коршак і на нього написав, і сього забрали. Прислали іншого, уже із Мрина, робив у районі по заготовках, але спився, місяць чи два проробив, Коршак і на сього політику повісив. А тут якось що перемінилося угорі трохи: уже тих, хто садив інших, причинять стали. Дак нібито Коршака у тую контору, що біля Красного мосту, викликали і кажуть: "Менше сигнальте про недоліки, а більше зосереджуйтеся на позитивних фактах. Бо у нас для Пакуля уже кадрів не вистачає — так часто мінять, а кадри, як вчить товариш Сталін, вирішують усе…" Дак ото йон перед війною трохи і присів. І вже перед німцями стелився, наче як той, хто постраждав од радянських властей. Братеника рідного — і того не пожалів, щоб до нових хазяїв піддобритися, перелицювавшись. Аж тут — сам Тимоха в село, од білих ведмедів дивом дивним повернувся живим, і старостою його, з німецької подачі, на сільському сході обирають. Туї уже нашому мудрагелю Коршаку і стало скучненько на білому світі жить, бо знав: хто-хто, а Тимоха своїх годків сибірських йому не подарує…
А десь під полудень, щойно Яків із списком упорався, наїхало до Пакуля міліції, як вороння налетіло, ще й і? псом величезним, вівчаркою, що слід чує. А з міліцією — і лікар районний, хоч уже і в Пакулі кущова лікарня була. А ще ж і сам редактор районної газети Сапон прикотив, щоб про напад на сількора бігма писать. І фотографа із скринькою на трьох високих ніжках привіз у бричці своїй. Дуська ледве встигала яєчню із старим салом на примусі смажить, а Яків почувався женихом на весіллі, купався у славі й увазі людській. Обмотаного марлевими бинтами де треба і де не треба, посадовили. Якова на ґанкові, де нічна пригода відбувалася, за його та Дусьчиними оповідками, і кореспондент фотографував — для вічності, для газети. Міліціонери із псом бродили навколо хати, по городу, по леваді, але пес сліду не брав. "У гумових чунях, певно, нападники були, — пояснював редакторові слідчий. — Або махоркою за собою посипали". А по хвилі, коли вони, посмакувавши яєчнею і перваком, курили в садку, додав: "А може, нападники на крильцях навколо хати літали, бо й слідів чужих щось не видко…"
Тим часом міліція усіх підозрюваних на майдан біля сільради зібрала, за списком, що його склав Коршак. Вишикували півколом, пішли із псом повз людей. Пес не зупинився ні біля кого. Тоді начальник міліції із слідчим зачинилися у кабінеті Громницького і Якова Дахновця покликали. І радилися вони довго, а люди мовчки, понуро стояли на майдані, під холодною осінньою мжичкою. А як вийшли начальники з кабінету, знову пса повели повз людей у шерензі. Тепер Громницький першим ступав, і де він пригальмовував ходу, міліціонер сіпав пса за повідок. Пес хрипів і шкірив зуби до тої людини…
Дак забрали, на кого Коршак загодєй посвідчив: Тимоху Нужду і Овсія Лобаса. Обоє — хлопці молоді, видні, козарлюги. Тимоха — той, правда, жонатий уже був, із животом жонка ходила. А Овсій — хлоп'я хлоп'ям ще, тольки із війська повернулося. Розказувала матка його: побачитися у тюрмі, після суду, дозволили, дак і говорить не міг, сльози його удушили, що безневинно женуть на тую Колиму: напередодні йон ліс для колгоспу перевозив, натягався колод і спав удома сном непробудним, міліція сонного брала. Дак і пропало, бідне, і до сибірів не доїхало, вурки у вагоні зарізали, за правду виступав, знайшов де правду шукать. А Тимоха — той через жонку свою передав із тюрми: "Скажи Коршаку, що я із С'ибіру повзтиму, а повернуся, щоб йому голову скрутить…" Жонка Тимохи стріла Коршака у селі і теє передала, як чоловік казав. Дак ще і її Галан попотягав, але вона уже останні тижні доношувала, дак постилався далсй хід справі давать, додавлювать молодицю.
Се я, Дахновець Яків Оверкович, по-вуличному Коршак, найправдивішу із правд одкриваю нарешті для усіх, хто її хоче почуть: ми. люди, блохи, і болсй нічого, вовтузливі. кусючі блохи на тілі кудлатого пса, що від того чешеться, роздирає лапами шкіру, крутиться млинком і місця собі не знаходить у будці. А ви в газетах своїх пишете, а такі, як я, мудрагелі почитують: класові битви, соціальні революції, світові війни. А я осьдечки снопик полину гіркого над шляхом наламав, у псовій будці ним вистелив, ще й потерушкою із сухого полинового квіту пса обсипав. І вже блохи пропали, уже їх як не було, і мій кудлай не чешеться, сам себе кігтями не шкребе, не скручується вужакою, не ськає безкінечно і за хвоста себе не смиче, а служить достойно господареві своєму. Дак і опісля сеї війни, що супе із Заходу, від нас, людяк невгамовних, бліх земних, так само земля очиститься, зітхне з полегкістю, міста і села наші травою та лісом заростуть і там, де найвищі, найгрізніші начальники наші щоки надимали, в кабінетах та на трибунах, там мавпочки, макаки звуться, як ото у цирках тих (актив районний якось збирали і в мандрівний цирк водили, для ідейного загартування), одна одній голі сідниці показуватимуть і корчитимуть пицюри.
Дак чого ж од блохи тої нікчемної вимагать? Живу, як живеться, кусаю, як кусається, бо так мені природа веліла, а полином гірким, смердючим чиясь рука наді мною потрусить — здохну, і ніде ніщо не відлупить, і жодна зірка не здригнеться, не покотиться із холодного, нескосирного до бліх земних неба, брехня то все і опіум, як ще товариш Маркс, давно покійний, заповідав.
Та якби той сатана, диявол, чортяка рогатий, хай куцопердик якийсь безп'ятий, хоч за городами, на видноколі, як у сні, мелькнув, і то б я б інак усе у жисті робив і думав, про муки пекельні на іконах, якими нас у дєтстві бабці та матки пужали, пам'ятаючи. З церков нужники поробили, богів мальованих у грязюку втоптуємо, одне одного товчемо безжально у ступах словесних, політичних, кровицю. як олію, з людяк гвинтом державним вичавлюємо, — і що? Чи хто до нас озвався з неба голосом грізним, чи хто тюкнув на нас, як господар на курей чи скотину, що у шкоді? Ніхто. Німота. Робіть що хочете. А де ж той, про кого попи в молитвах нам виспівували, покуль їх ще до білих ведмедяк більшовики не послали: "Я, що світло формую і темність творю, чиню мир і недолю творю. Я — ГОСПОДЬ, який робить це все!"
Якщо Його нема і не було ніколи, то я — нікому не підзвітний, і живу як хочу, і творю що хочу.
Якщо Він є, то усе, що мною зроблено і що я далєй роблю, зроблено Ним, я — тільки мізинець на Його руці, одна з молотарочок земних, до приводу Його через усілякі там колінчаті вали і ребристі колеса або паси шкіряні приторочена.
То що з мене питати?!
Як фронт перекочувався через село, біда для дюдяк, та й годі: червоні уже за Невклею, на лугах Сиволозьких та в Чорному лісі, а німці — ще деся за Чортовим болотом і біля лісів Синявських, Пакуль наш — посередині. І ті, й ті пуляють одне в одного із гармат далекобійних, снаряди летять над селом, як гусаки общипані, і не знаєш, котрий із них на твою голову упаде. Дак ми, кутком нашим, в урвищі, коло Синявки рятувалися. І Коршак, бачу, із жонкою та дочкою, біля нас, хоч ранєй йон до гурту — не, нє, нє, високо себе ніс, людей цурався. А се уже й мене за родака признав, хилитися до мене став, хоч ми з ним якісь там троюродні, чортяка його знає які. Дак і пойнять його можна: німець — ось йон, на порозі, а кукса Коршака — у крові людяцькій, що не кажи, хтось та перед новими хазяями правду про нього викладе, рота людям не зашиєш.