— Ой, хлопці!.. — зашепотів він схвильовано. — А може… може, вони як ота місіс Гапка… і… і Фішер?
Хлопці пороззявляли роти.
…Тут я змушений перервати свою розповідь і разом з вами перенестися у минуле, років на двадцять назад, коли ні вас, ні наших героїв ще не було на світі, а Липки ще не були безлюдні, як тепер… Тоді сталася тут пригода, про яку люблять розповідати на посиденьках наші гарбузянці і яку, звичайно, Марусик, Журавель і Сашко Циган прекрасно, в усіх подробицях знали змалку, бо чули безліч разів.
Але, оскільки ви її ще не чули, я дозволю собі вам переповісти.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якому йдеться про справи далекі і навіть дуже далекі як у часі, так і в просторі
…По сусідству з дідом Коцюбою жила тоді родина Бойків — Петро Васильович, його дружина Катерина Семенівна та їхня дочка Люба, вісімнадцятилітня чорноброва красуня.
Петро Васильович був знатний механізатор, передовик, портрет його висів на Дошці пошани. Катерина Семенівна, доярка, змагалася з чоловіком і частенько, бувало, красувалася на Дошці пошани поряд з ним. Люба трудової слави батьків ще не досягла, але і її портрети раз у раз з'являлися на сторінках районної газети (не стільки, правда, через показники в праці, скільки через те, що фотокореспондент був у неї закоханий).
Одне слово, сім'я Бойків була відома на всі Гарбузяни.
І от раптом, як грім серед ясного неба, облетіла Гарбузяни несподівана новина: до Петра Васильовича їде з Америки в гості сестра.
Петро Васильович ходив розгублений, Любу кореспондент перестав фотографувати, а Катерина Семенівна нищечком навіть плакала.
— Міліонерша… А… Звичайні бідні люди за океан у гості не літають. Один квиток на літак тисячу доларів коштує. Мені швейцар з "Інтуриста" говорив. Я знаю. Точно. Немає жодних сумнівів. Міліонерша!.. Я в таких справах ніколи не помиляюсь. У мене нюх! — казав Тимофій Гузь, далекий родич Степаниди Неварикаші, який приїхав на тиждень погостювати і вже третій місяць жив на її харчах.
І пішло, поповзло по селу: "Міліонерша… Міліонерша… Ач, рідна сестричка передовика — міліонерша! Акула капіталізму!.. Ай-яй-яй!"
— Та не рідна! Двоюрідна, — пояснювала Катерина Семенівна. — Та й то не дуже. їхні батьки були по батькові тільки рідні. Дід їхній Стефан сам з Львівщини. Сім'ю там мав. Але жінка молоденькою від сухот померла, сипка лишивши, Гапчиного тата… А наш Бойко вже від другої, тутешньої…
— А як же він сюди потрапив, Стефан той? Тоді я? Львівщина була, здається, за кордоном, під Австро-Угорщиною.
— А він учився у Львові, у Вищій політехнічній школі… Познайомився там з українським поміщиком Танцюрою. І той забрав його до себе управителем.
— То дід Петра Васильовича на минуточку, значить, управитель? Експлуататор трудового селянства. Хе-хе-хе! — підхихикував Гузь.
— Управителем він десь тільки рік усього й був. А тоді оженився на простій селянці-красуні, поставив тут шинок і став шинкарювати.
— Теж непогано! Мав, значить, на минуточку шматок хліба з маслом. Не голодував.
— Сам-то не голодував. А от жінка й синок, Василь, батько мого Петра, не повірите, майже голодували. Той Стефан був такий скнара, такий скупиндря, якого світ не бачив. Жінка в нього жила гірше наймички…
— Стривайте, а як же Гапка в Америку потрапила?
— Та пише: під час окупації фашисти у Германію завезли. Опинилася в американській зоні. Батьки від бомбьожки загинули, хата згоріла, вертатися, здалося, нікуди. Вийшла в Германії заміж за поляка, в якого були родичі в Америці…
— І тепер, бідненька, міліонерша… А що? Раз може собі дозволити на минуточку гайнути в гості з Америки до нас, то вже ж копійчину має. І не малу!
— Не знаю, чужих грошей не лічу…
Сам Петро Васильович на розпитування відповідав ніяково:
— Та я її усього раз у житті й бачив. Перед війною. У сороковому. Як визволили Західну, приїздили вони з дядьком Левком та тіткою Антосею у гості на два тижні. Набурмосена така була, неговірка. Яка вона зараз, і не уявляю навіть. Стільки років не озивалася. Я вже був певен, що… І раптом… "Дорогий братець! По українському радіо на закордон дізналася, що ти живий і здоровий. Дуже хотіла б тя побачити… Зустрічай… їду…" А я ще виступати не хотів, від кореспондента тікав…
— Ну й зустрічайте… Може, машину вам привезе ваша сестричка місіс Гапка… "Крайслер-Форд" або "Ягуар".. Ги-ги-
ги! — Тимофія Гузя уся ця історія надзвичайно тішила. Він цілими днями тільки про неї й говорив.
З легкої руки Тимофія Гузя усе село стало називати Бойкову сестру "місіс Гапка".
Приїзду її чекали з нетерпінням. І от нарешті…
— Ідуть! їдуть! їдуть! — несамовито закричав Циганів батько, тоді ще замурзаний шестикласник Павлушка, який сидів з самісінького ранку на верховітті здоровенного дуба, що ріс край дороги, біля Бойкових воріт.
Під'їхала довга, з відкритим верхом інтуристівська машина, і, крім місіс Гапки, чорнявої, худорлявої, зовсім не схожої на Петра Васильовича літньої жінки, вийшли ще якийсь іноземного вигляду товстун і стрункий широкоплечий молодик у сірому костюмі і сліпучо-білій сорочці з яскравим галстуком.
Вийшовши з машини, місіс Гапка якусь хвилю розгублено нишпорила очима, озираючи досить чималенький гурт, що скупчився біля Бойкових воріт, аж поки Петро Васильович сам перший не ступив до неї крок, щоб, чого доброго, сестра не переплутала і не кинулася обіймати сусіда Павлентія Кандибу або ж секретаря сільради Любомира Цимбалюка.
І тоді місіс Гапка розкрила свої обійми й хитнулася назустріч Бойкові.
— Братец! Ах, братец, я є така щаслива, що тебе віднайшла. Несамовито! Прецінь, родина, видиш, то є найголовніше в життю… О, я то добре знаю… — Вона обвела поглядом навколо, і Петро Васильович поспішив кивнути на дружину і на дочку Любу, які ніяково тупцяли позад нього.
— Сестро! — вигукнула місіс Гапка й, вивільнивши одну руку, обняла нею Катерину Семенівну. Але тут же довелося вивільнити й другу руку і зовсім залишити брата, бо треба ж було обійняти і племінницю Любу. — Небого!.. Ах, я така рада, що вас віднайшла… то є щастя!
— Прошу до хати! — сказав Петро Васильович. І новоприбулі рушили у двір.
Тимофій Гузь і собі поткнувся було за ними, але секретар сільради Любомир Цимбалюк делікатно перетнув його шлях, наступивши на ногу.
— Ах, да! — схаменувся Гузь. — Такий моумент! Не будемо заважайт!
І всі цікаві залишилися за ворітьми.
Уже в хаті місіс Гапка раптом отямилася й сказала:
— Ах, даруйте, я вас прецінь, не познайомила! То містер Фішер, — вона показала на товстуна, який ледь нахилив голову. — Мій… приятель… А то… ваш… товариш Олексієнко…
Стрункий молодик у сірому костюмі, приємно усміхаючись, всім по черзі потиснув руки. Причому Любі усміхнувся з особливою приємністю. Саме він вніс до хати дві валізи, одну більшу, другу меншу.
Містер Фішер щось коротко сказав англійською мовою товаришу Олексієнку, і той, знову-таки приємно усміхаючись, звернувся до всіх:
— Знаєте, ви тут собі по-родинному поговоріть, а ми з містером Фішером трохи проїдемося по селу, він хоче…
— Але ж… — Катерина Семенівна перезирнулася з чоловіком. — Ми зараз за стіл сідатимемо.
— Нічого-нічого, ми хвилин через двадцять повернемося. — Олексієнко якось дивно подивився на місіс Гапку. Здавалося, щось його бентежило.
Місіс Гапка теж подивилася на Олексієнка якось дивно.
Було таке враження, наче вона боїться лишатися па самоті з родичами.
І, коли містер Фішер і Олексієнко вийшли, вона одразу кинулася до меншої валізи, розкрила її і почала поквапливо витягати різні речі.
— То, братец, тобі… То, Катюшо, тобі. Вибачайте. А то, Любасю, тобі, небого. То є суконка до вінчання. Диви, яка файна, люксусова! Прецінь, у вас таких суконок до вінчання бути не може. То є правдивий американський найлон.
— Спасибі, але… — Люба відчувала велику незручність. Та й старші Бойки теж.
— То не мусиш відмовлятися. Використовуй ту шансу, що маєш тету в Америці. Прецінь, ваші дівки хіба можуть мати такі речі?!
— Чого це, у нас також є дуже гарні,— почала Люба, але тітка її перебила:
— То псу на чоботи придалися б ті ваші речі. Прецінь, у вас хіба такий життєвий стандарт, як у Штатах? Ото, диви, камізелка… А то суконка з гремпліну. То є зараз страшенно модно, — гремплін. А рівно штучні футра.
— Дякую, але…
— Но, то не дивись, що трохи руде під пахвами. Прецінь, не на пупі — під пахвами! То не буде ж пані весь час держати руки догори. Елеганска пані мусить руки держати
при собі… Видиш, то є все трохи ношене. Натурально. Прецінь, за нові речі, за нові суконки треба на митниці платити великі гроші.
Червоний як мак Петро Васильович перезирнувся з дружиною, з дочкою і, затинаючись, сказав:
— С… спасибі, сестро, спасибі… Не треба. Ходімо, я тобі… я тобі краще свою пасіку покажу…
— Ти ж не знаєш, він же в нас пасічник! — аж надто голосно вигукнула Катерина Семенівна. — Рудий Панько. Видатний бджоляр. Аякже! Це його, як у вас кажуть, хобі. Так захоплюється, що півроку опухлий ходить. Новий вид вивів. Тільки в нього на нашому кутку такі бджоли, що геть увесь мед з'їли. Ще й два пуди цукру.
— Ну, що ти балакаєш? — схилив голову набік Петро Васильович. — Що ти, вибач, тямиш у бджолярстві?
— А що то, люди добрі, за бджоли! Що, замість давати мед, увесь його до краплі з'їдають. Ще й кусаються. Не бджоли, а якісь, прости господи, голодні собаки. Тільки що не гавкають.
— Мамо! — докірливо вигукнула Люба.
— Тобі аби навар, аби навар! Матеріалістка, — усміхнувся Петро Васильович.
— А ти ідеаліст! Утопіст! Утопиш мене в сльозах своїми бджолами.
— Ну от, береться балакати, а нічого у предметі не тямить, — обернувся до сестри Петро Васильович. — Це ж… Розумієш, у звичайної нашої бджоли хоботок шість і дві десятих міліметра, а в моєї сім і одна. На цілий міліметр! Розуміти треба! Звичайна ніколи тобі з конюшини взяток не візьме, а моя — будь ласка! Бо — хоботок!
— Дорого мені той хоботок обходиться.
Вся ця розмова відбувалася аж надто голосно. Бойки намагалися якось заглушити незручність, викликану отими ношеними дарунками.
— Ну, ви йдіть, а ми з Любою закінчимо на стіл накривати, — сказала Катерина Семенівна.
Петро Васильович водив сестру по садку, де була в нього пасіка, розповідав про бджіл, але почуття незручності, неприродності не залишало його.