— Нічого з ним не станеться.
— Як я потім стрічатимусь з людьми? — не вгамовувалась Ольга Петрівна.
— Мені здається, що ти перебільшуєш. Адже, зрештою, Михайло не пішов грабувати.
— Завжди ти його захищаєш, а не знаєш, чим це може скінчитися.
Леся помовчала хвилину, затим відповіла:
— Річ у тім, мамо, що ти не розумієш Михадлових захоплень. Або ж не хочеш їх визнавати. — Леся зняла з вішалки легеньке осіннє пальтечко, поспіхом накинула його на плечі. — Я теж туди. Удвох нам буде безпечніше. — І вже м'якше од порога додала: —Не думай тільки про нас зле, мамочко. Ось піду й приведу твого неслухнянця.
— Тобі не можна виходити. — Ольга Петрівна з докором глянула на дочку.
— Надворі не холодно. Я хутко.
Вечоріло. Ботанічний сад, де Леся любила відпочивати в затінку в'язів та каштанів, потемнів.
Швидко, наскільки дозволяла їй хвора нога, Леся вийшла на Володимирську вулицю і, помітивши біля парадного входу в університет групу молоді, прискорила крок.
На східцях стояли кілька жандармів. Вони вправно орудували кулаками, розштовхуючи та відкидаючи тих, що проривалися до дверей.
Леєю побачили здалеку. Із гурту назустріч їй вибігла Шура.
— Чому ти тут? — запитала стурбовано. — Щось сталося?
— Ні. А що тут у вас?
Підійшли Михайло і Славинський. Пан Максим був на диво збуджений, зовсім не схожий на того, яким бачила його Леся годину-дві тому. Зачіска розкуйовджена, кілька пасем довгого, намащеного рициновою олією волосся кумедно стирчало з-під кашкета.
— Що ж далі? — поцікавилась Леся. — По-моєму, зараз варто розійтися.
— Як? — не розуміючи, глянув на сестру Михайло.
— Удати, що ми розійшлися, — спокійно пояснила, — а коли все втихомириться, пробратися в приміщення з чорного ходу.
— Ай справді! Леся має рацію! — підтримала Шура. — Бо інакше нічогісінько не доб'ємося. Викличуть ще один загін жандармів.
— Гаразд, — погодився і Михайло. — Треба порадитися з товаришами. Ви тут зачекайте. — Він наблизився до гурту, відкликав Зюму, Нестора, ще кількох юнаків і вони запально почали один одному щось доводити, зиркаючи в той бік, де стояла Леся.
Через деякий час молодь почала розходитися. Жандарми, схрестивши на грудях руки, переможно посміхалися.
— Учинили так, як ти радиш, — сказав Михайло. — Але як тепер пройти?
Вони завернули за ріг Володимирської, потім, ніби прогулюючись, у сад.
— Ось вам хід. Уже темно, ніхто вас тут не помітить. А там самі знаєте, що робити.
Леся і Шура повернули назад. Вони довгенько походжали, прислухаючись до найменшого шерхоту за високим парканом. Але ніщо не порушувало спокою цього затишного куточка. Тільки пошелестував вітер в осінньому листі та на стрімких осокоринах галасливо вмощувались на нічліг галки.
А хлопців не було й не було. Чи не сталося, бува, чого? Зупинилися біля входу до саду. Та коли терпець їм, здавалося, увірвався, почулися приглушені голоси, і юнаки один за одним перемахнули через паркан.
...Другого дня в університеті коїлось щось неймовірне: заняття на багатьох факультетах було зірвано, студенти групами снували коридорами; викладачі хоч би й хотіли поскаржитись, так нікому: ректор, довідавшись, що двері його кабінету вимащені дьогтем, раптово захворів.
Порядкували жандарми. Сам шеф — генерал Новицький — завітав на місце події і, ходили чутки, досить різко висловився про університетське начальство. З наказу Новицького одразу ж почалося слідство: в кількох кабінетах засіли слідчі і почали викликати на допит. Це ще більше вплинуло на студентів: аби уникнути неприємної зустрічі, багато взагалі пішли додому. Як не билися "охоронці" порядку, дізнатися прізвищ сміливців їм не вдалося. Одні справді їх не знали, а ті, хто й догадувався, не наважувалися накликати на себе гнів товаришів, твердили, що були на той час удома, в театрі або ж просто — і це вони можуть довести — прогулювалися на Володимирській.
Досвідчений у таких справах Новицький наказав припинити слідство до слушного часу.
— Почекаємо, ніщо з нічого не виникало і безслідно не зникало, — спокійно мовив він. — Час своє покаже.
III
З Колодяжного надійшов лист, у якому Петро Антонович скаржився на здоров'я, на те, що всі його покинули. Леся взагалі близько брала до серця будь-чию скаргу, тим паче вразили її батькові слова.
— Бідний татусь. Чи не поїхати нам до нього? — питалася матері.
— Мабуть, доведеться.
— А чому — мабуть? — Лесю аж образив надто спокійний, як їй здалося, материн тон. — їхати — і все!
— Коли ти вже так наполягаєш, поїдемо, — погодилася Ольга Петрівна.
Недовгі збори, кільканадцять годин дороги, і ось він — завжди людний ковельський вокзал.
— Татусю, — першою кинулась Леся до батька. — Як ти змінився, тату!
А Петро Антонович справді змарнів, якось ніби поменшав, ще дужче посивів.
— Служба, дочко...
Вона розуміє. Все розуміє. І од чого ота сивина, ота постійна втома на батьковому обличчі. Нелегко йому, бідному, ой як нелегко! Сама вона, самі її поїздки чого варті!
— Та ти не журися, Лесю, — веселіше заговорив Петро Антонович, помітивши доччин смуток. — Якось воно буде. Не змелеться, то скрутиться...
Петро Антонович замовк.
Кароль теж був цього разу не в гуморі, мовчки підганяв коней, щоб швидше встигнути додому, бо вже воно й сутеніть починає.
— От і Кароль наш зажурився, — мовив зрештою Петро Антонович. — А вже веселішої од нього людини треба пошукати. Життя своє бере.
— А що з вами, Каролю? — запитала Ольга Пет рівна.
— Ет! — махнув той рукою і ще дужче погнав коней.
— Брат його до Сибіру збирається, на поселення, — мовив Петро Антонович.
— Куди саме?
— А туди, де обіцяють землі кожному без міри.
— Щось вельми щедро.
— Іншого виходу, Ольго Петрівно, немає, — обізвався Кароль, — хоч тутки гинь, хоч що хоч. А чоловік же собі не ворог. Не було б у нього надій, то й життя, мабуть, нічого не було б варте.
— І багато збираються їхати? — знову спитала Ольга Петрівна.
— Та поки що одиниці. Ждуть, що вони напишуть звідтіля, а тоді, мовляв, буде видно.
Такими нерадісними новинами зустрічало Лесю Ко-лодяжне. Восени, коли вона повернулася з Одеси, якось не так впадала в очі убогість, а тепер — мовби нічого іншого, крім злиднів, тут і немає. У дворі, де колись, за першого їхнього приїзду, привітався до них старий поліщук, було безлюдно. Під плотом лежав брудний, ніби догнивав, останній сніг. Не видно було навіть дітвори... Од того безлюддя, од тієї тиші робилось моторошно. Тільки біля Варчиного двору стояло закутане в якесь лахміття дитинча. Леся довго придивлялась до дівчинки, ніяк не могла її пізнати.
— Та то ж Яринка, меншенька Варчина сестричка, — підказала їй мати.
Справді, але яке ж воно бліде, аж світиться.
— А де ж Варка? — Леся зіскочила з візка, подала Яринці гостинця і не могла дочекатися, поки дівчинка збереться з думками та відповість.
— Слаба лежить, — зрештою обізвалася та.
— А що з нею?
Дівчинка подивилася з-під насуплених брів на Лесю, перевела погляд на гостинчик, що його крутила в руці, не наважуючись їсти, і вже потім, ніби переконавшись, що Варчине здоров'я таки хвилює панночку, мовила:
— Або я знаю. Живіт, каже, болить. Мати їй і цитварне насіння давали, і чорниці...
— Ну, гаразд, — заспокоїлась і заспішила додому Леся, бо візок вже давно був у дворі. — На тобі ще гостинців, даси Варці і скажеш, що я до неї прийду.
Дівчинка слухала, не рухаючись із місця. Та як тільки Леся трохи відійшла, прожогом кинулась у двір.
...От і домівка. Господи, як тут звично, затишно. Скільки вже їздила-переїздила та перебачила всього, а кращого місця не виділа. Бо таки й нема кращого. Хоч і не забруковані тут вулиці, не побачиш увечері ліхтарів, а все одно манить сюди, тягне якась невидима сила, супроти якої не встояти.
Леся поклала книжку, підкрутила лампу, що почала була пригасати. Стомлена дорогою, спала мати, певне, заснув і батько.
Леся встала, відчинила кватирку, і ніч свіжим струменем дихнула в обличчя. Яка вона приємна, ця весняна прохолода! Пити б її, настояну на південних вітрах, на весняних відталинах, на сумному журавлиному курликанні, пити до сп'яніння...
Ой чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині.
Звідки це? Ага, то ж її власне, написане кілька років тому. Так-так. Тоді вона, правда, пізніше, теж повернулась із Києва. Саме розвивались садки.
...Ніч обгорнула біленькі хати, Немов діточок маленьких мати, Вітрець весняний тихенько дише" Немов діток тих до сну колише-Згадувала власні рядки, і вони здавалися їй якимись чужими, далекими од її сьогоднішніх почуттів. Справ-ді-бо, де ті біленькі хати? Чи й були вони тут коли-небудь? Чи то не витвір її бурхливої фантазії, потроєної безмежною любов'ю до цього краю?
Прислухалась: ні пісень, ні співів... Тільки пугач віщував комусь смуток та собака жалібно скавчав на другім кінці села. А поза тим — глушина, туга і туга... Навіть гай, що чорнів удалині, — Леся більше вгадува ла його, ніж бачила, — навіть він здавався німим.
Тож чи про біленькі хатки має вона співати? Ні! Слова палкого, огнистого слова шукатиме, щоб розтопити цей лід, збудити цю домовину, незрозуміле чому названу життям. Вона, коли б оте слово, гукнула б на весь світ, спрямувала б свої громи на глибокі темниці, де за кованими замками, за товстелезними гратами закута правда людська, вона розбила б мури, і хай тоді ясна-голосна розляглася б у рідному краї пісня, хай квітла б у ньому нова весна-Леся взяла олівець і на звороті конверта, що лежав на столику, поспішно записала кілька рядків, подумала і додала:
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму!..
Закінчивши писати, довго переглядала папери, листи, ніби вишукувала в них того палкого, огнистого слова.
Варка справді заслабла. Коли Леся другого дня зайшла одвідати її, дівчина лежала на полу, закутана в якесь лахміття — чи то драний кожух, чи просто витерту до дірок шкуру. В хаті було важке повітря. Косачівна аж похитнулась — так сильно вдарив їй у ніс той сморід.
— Заходьте, заходьте, панночко, — приязно запрошувала Федоська. Вона висмикнула з-під фартуха ганчірку, змахнула на лаві коло столу. — Сідайте отутечки... Варка вчора хотіла піти, та я розраєла. Куди їй? Ледь на ногах стоїть — так вимучила її та клєта хороба.
Леся підійшла до полу, де, зачувши її голос, ворушилася Варка.
— Це ти, Лесю? — кволо обізвалася.