Грозовий ранок

Іван Пільгук

Сторінка 21 з 33

Сергій Волконський вітав Преженковську й Котляревського. Він потис Івану Петровичу руку, промовив:

— Ви розпочинаєте корисне діло... Це початок створення української народної драми.

— Ваші слова, Сергію Григоровичу, зворушують мене. Я чую їх від прославленого в боях воїна.

— То минуле... Ми перемогли наполеонівські полчища, але вітчизна вимагає від нас нових подвигів. Мене тішить те, що своєю діяльністю тут, у Полтаві, ви готуєте грунт для великих справ. Адже в культурному відродженні кожного народу театр відігравав неабияку роль.

— Так... Радий, що ви вгадуєте мої наміри. Хочеться створити театр не для легкої розваги, не для потакання слізливим дамам, а такий, щоб у ньому полум'янів вогонь відродження!

— Ви маєте рацію. Кожен народ у своєму розвитку проходить через цей священний храм, простуючи до світла правди і благоденства. Бажаю вам успіхів і горджуся полтавцями.

Перевівши зір на картину, що висіла на стіні в залі, Волконський додав:

— Ось полотно полтавця Володимира Боровиковського. Це ж талановито намальована картина. Вона могла б змагатися з кращими експонатами європейських музеїв.

З картини поглядала сповнена тихої задумливості жінка на тлі сільського пейзажу...

Тим часом підійшов управитель канцелярії генерал-губернатора Новиков, діловито звернувся до Котляревського:

— Нам конче треба цими днями зустрітися й поговорити... Бувайте здорові... Князь дозволив подати для вас і Преженковської свої коні...

За кілька хвилин Котляревський і Преженковська сідали в розкішні губернаторські сани, оббиті ведмежим хутром. Баскі коні помчали вулицею. Іван Петрович відчував біля себе теплий подих жінки, що своїм співом під час вистави торкнулася глибоких струн у душі. Хотілося ще довго їхати, відчувати цей теплий подих і пригадувати той спів, що переносив думки в пережите минуле, воскрешав сбраз тієї, що так задушевно, без театрального позування, співала колись цю рідну, зворушливу пісню. "Віють вітри, віють буйні", — ніби виринав з минулого рідний, незабутній голос.

Швидко домчали коні до квартири Преженковської, і вона граційно вистрибнула з саней.

— До побачення! — гукнула.

Зникла, як привид, а з ним розвіялися і сердечні згадки. Дома в думках ще довго продовжував розмову з Волконським про роль театру у відродженні...

34

Зустрічі Котляревського з Новиковим переросли в задушевну дружбу. Особливо зближував їх спільний інтерес до літератури. Родич відомого просвітителя Миколи Івановича Новикова, Михайло Миколайович багато знав цікавого і повчального з діяльності видавця сатиричних журналів часів царювання Катерини II та Павла І. З його розповідей Іван Петрович дізнавався про разючі епізоди з переслідувань журналіста-сатирика та п'ятнадцятирічного його ув'язнення у Шліссельбурзькій фортеці.

У Петербурзі, до прибуття в Полтаву на посаду управителя канцелярії генерал-губернатора, Новиков зустрічався з молодими літераторами, приятелював з письменником Федором Глінкою, входив у таємне товариство "Союз порятунку" та брав участь у масонській ложі. Не раз він розмовляв з Пестелем та іншими буревісниками дворянської молоді.

Разом друзі читали нові журнали. Обох їх цікавив журнал "Украинский вестник", що почав у 1816 році виходити в Харкові.

Одного грудневого вечора 1817 року Михайло Миколайович приніс до Котляревського цілу паку журналів і газет.

Ще на порозі гукнув:

— Ура! Перемога, Іване Петровичуі

— Яка перемога?

— Є повідомлення із столиці про надання вам звання майора! Це ж перемога!

Пригадавши розумні слова дорогого Василя Капніста, Іван Петрович відповів:

— Капітанів та майорів у мундирах у нас досить. Та мало капітанів духовного життя, мало майорів гуманізму й освіти.

— Але зважте, що вам надано звання майора за виховну роботу, за працю в Будинку для виховання бідних. Та й те зважте, що це була ініціатива такої гуманної людини, як наш Рєпнін. Отже, дозвольте поздоровити вас і потиснути руку. Офіційно сам Рєпнін повідомить вас на черговому прийомі.

— Дякую, — скромно відповів Котляревський. Підійшовши до столу, Новиков розгорнув принесений журнал "Украинский вестник" і промовив ще урочистішим тоном:

— А тепер прочитайте оце!

То був відгук на виставу в Харкові "Казака-стихотворца". В ньому значилося:

"Прочитавши в оголошенні про постановку оного, я сподівався побачити щось подібне до незрівнянної малоросійської "Енеїди"; мрії мої про вдоволення підкріпились ще чутками, з якими оплесками прийнята була ця опера на петербурзькому театрі, але скільки уява моя не була зайнята на користь п'єси, все ж я ледве міг дослухати кінець. Що це за твір?"

— Що ви скажете? — запитав Новиков. Іван Петрович розвів руками. — Ви створили українську "Енеїду"...

— Тільки чотири частини. Останні дві ще продовжую писати.

— Але і в тому вигляді, що є, ваша "Енеїда" стала знаменитою. В ній ви дали змогу читачам відчути життя народу. Ви заговорили в поемі як істинний син народу...

— Я не заслужив такої похвали...

— Це не похвала... Ви порушили вікове мовчання. Подали голос, ніби з глибокого підземелля, і слово прорвалося на світ сонця. А тепер треба поширити звучання цього слова. Ви, тільки ви повинні створити українську народну драму.

— Це моя мрія. Але є багато перешкод. Та й багато службових справ, доручень генерал-губернатора. Ось зобов'язав ще й вести бібліотеку заснованого ним біблійного товариства.

— То князь виконує волю імператора, який вирішив через біблійні товариства поширювати занепалий дух божого смирення, а через військові поселення, створені за проектом Аракчеєва, здійснювати свавілля тупої воєнної диктатури... Будемо відверто говорити, як друзі. Після Вітчизняної війни наша країна вступила в період вражаючих контрастів. З одного боку, піднесення народного патріотизму, волелюбства, а з другого — наступ реакції у відвертих і найдошкульніших формах. Дворянська інтелігенція, що вся разом ішла на боротьбу за спасіння вітчизни, тепер розкололася на два табори. Як завжди в часи мракобісся і тиранії, виступали поодинокі будителі, провісники волі. Завжди їх боялися і знищували тирани. Пригадайте з римської історії тирана Тіберія, який переслідував історика Кремуція, бо вважав небезпечними людей розуму. Так і в наш час дух аракчеєвщини і дух вольності несумісні. Ростуть, підіймаються бурхливі хвилі, хоч поки що розбиваються об мури реакції. Але навіть краплини води довбають каміння! А слова поетів діють сильніше за краплини води... Послухайте ось, як пише молодий поет Пушкін. Це із вірша "Вольность", який я недавно одержав зі столиці.

Хочу воспеть свободу миру,

На тронах поразить порок.

А от ще разючіші рядки:

Тираны мира! трепещите!

А вы мужайтесь и внемлите,

Восстаньте, падшие рабы!

— Далі читайте ви, — передав вірш Івану Петровичу, а сам лише повторював з прочитаного: — "Самовластитель-ный злодей! Тебя, твой трон я ненавижу..." Сильно! Вражаюче! От що значить слово! Ви поет і це розумієте краще за мене.

Новиков розповів про столичний досвід організації масонських лож, де учасники домовлялися до спільної діяльності, до взаємосприяння.

— Я маю доручення, — повідомив він, — організувати в Полтаві відділення столичної ложі "вільних каменярів", як по традиції називають себе масони.

Іван Петрович ще в армії зустрічався з офіцерами, які брали участь у масонських ложах, слухав від них про таємні збори, наповнені містичними дійствами. Це все не відповідало життєвій, відвертій його вдачі. Тому він зауважив:

— Я не бачу великої користі від таємних сходок аристократів, що ховаються за затемненими вікнами, одягають якесь надзвичайне вбрання, виголошують якісь символічні сповіді. Правду треба шукати в житті.

— Ви не маєте повного уявлення про товариство "вільних каменярів". Головне полягає в ідеї братерської любові, рівності, взаємодопомоги, самопізнання і морального самовдосконалення...

— То з цим не треба ховатися в темних кімнатах. Краще виносити все на світ сонця.

— Справа в тому, що світ сонця занадто захмарений у наші часи. Масони проголошують сповіді без попів і єпископів, вони проти церковщини. Та, зрештою, різні можуть бути форми об'єднань, де сходяться люди, ховаючись від блюстителів державного порядку.

— Все-таки мені подібні зібрання нагадують сентиментально-моралізаторську комедію, в якій лише не вистачає зітхання дам.

— Але навіть комедія може обернутися на драму, коли в неї внести поглиблений зміст. Признаюсь вам, що наші завдання далеко ширші. Треба насамперед ближче пізнати людей, привчитись до конспірації, а потім...

Новиков утримався сказати, що під прикриттям масонської ложі в столиці було утворено політичне товариство "Союз порятунку".

— Наша масонська ложа буде відділенням столичної "Астреї". Вам доведеться в ній виконувати роль витії. Тобто проголошувати підготовлені повідомлення, зачитувати твори, що поступатимуть до нас на зразок того вірша, з яким ми познайомились сьогодні.

Іван Петрович дав згоду прибути на збори масонської ложі...

З кожною зустріччю тіснішали взаємини друзів. Новиков знайшов у особі Івана Петровича самобутню, розумну людину...

У 1818 році на посаду ад'ютанта генерал-губернатора Рєпніна прибув з Петербурга підполковник Матвій Іванович Муравйов-Апостол. Він зустрівся з Новиковим.

Ще перед від'їздом зі столиці за участю братів Мурав-йових-Апостолів було створено таємне товариство "Союз благоденства", замість раніше заснованого "Союзу порятунку". Нове товариство виразніше визначило політичну програму, прийняло статут, в якому вимагалося розповсюджувати освіту, засновувати благодійні заклади та готувати державний переворот.

Муравйов-Апостол познайомив Новикова зі статутом "Союзу благоденства", повідомив, що в товаристві намічаються два крила: одні висловлюються за конституційну монархію, а інші — за республіку.

— Республіканці беруть верх, — додав він. — Центральна управа нашої організації покладає надії на українські групи. Ми повинні тримати зв'язки з Пестелем. Цього року його призначено в Тульчин у штаб армії. В Кам'янці перебуває наш друг Сергій Волконський. Полтавська група має розгорнути діяльність спільно з іншими групами. Нам треба мати надійних впливових людей.

— Я вважаю одним з таких Котляревського — автора української "Енеїди", — вставив Новиков.

— Ваші міркування правильні.

18 19 20 21 22 23 24