Що ж приборкає їхню течію, що зупинить їх бурхливий натиск, чим подолати ті потоки? — вигукнув палко проповідник.
Юрба завмерла. Чути було жадібний подих сотень людей. Гаутама поправив на плечі жовтогарячу накидку і простягнув до слухачів долоню, ніби віддавав їм у цьому щирому жесті всі рішення загадок життя.
— Які б потоки не клекотіли по світу, — відповів він на своє власне запитання, — розум зупинить їх, мудрість приборкає, пізнання подолає їх. О браття! Ваш розум у дрімоті, серце спить, почуття никають у лабіринті страху! Браміни лякають вас примарами богів, щоб висмоктати ваші сили, щоб змусити вас крутити до нескінченності прокляте колесо земної ілюзії. На небі — безжальні боги, на землі — жорстокі жерці! Куди подітися бідній, нещасній людині, закованій страхом і нерозумністю? Куди, я вас запитую?
— Куди, о Гаутама? — зітхнули ряди слухачів.
— Розірвіть павутину дрімоти! — владно сказав Гаутама і рубонув рукою повітря. — Встаньте, встаньте! Не спіть! Навіщо вам проклятий сон немічного існування, просякнутий отрутою страждання, рабства, недугів, суму? Повстаньте, повстаньте! Будуйте життя, що поведе вас до миру й спокою! Інакше Мара — володар смерті — скористається вашою безпечністю і, принадивши брехливими обіцянками, заволодіє вами, підкорить своїй силі! Ви вільні, о браття! Ви вільні! Людина — то полум’яний потік, що тече в нескінченність Нірвани, у велику спів’єдність світу. Чому ж ви зупинилися в безсилому чеканні, мріючи, щоб герой, аватара[33] чи дева визволив вас із самоствореної в’язниці? Ви вільні — я запевняю вас! Повстаньте самі на себе! Прокиньтеся!
— Проклятий бунтарю! — пролунало з крайніх рядів, і голови слухачів дружно повернулися в той бік. Там стояв поважний чолов’яга з брамінським шнурком на плечі, оголений до пояса; він простягнув руку до Гаутами і кричав: — Ти кличеш у порожнечу! Ти руйнуєш наші старовинні традиції, заповідані нам Ману й Рамою![34] А що даєш на заміну?
— Волю! — загримів Гаутама. — Волю, звільнення від ваших тиранів, земних і небесних!
— Для кого? — лютував брамін. — Для всіх? Для мене — двічінародженого[35] браміна — і для нікчемного шудри, який порпається в землі, в нечистотах? Чи, може, й для парії або чандали,[36] що спалює трупи? Що скажеш ти, бунтівний проповіднику?
— Глянь вгору, пихатий браміне, — докірливо сказав Гаутама. — Глянь на ясне сонце. Чи дорівняєшся ти до нього блиском, могутністю, теплом? Воно цілує своїм променем твоє сите тіло й тіло парії, воно зрощує смачні плоди для дітей твоїх і дітей шудри. Послухай, браміне! Чи не йдеш ти на ринок для купівлі овочів, що вирощені шудрою? Чи не береш ти до рук гроші, що, може, тільки що лежали в гамані парії? Браміне, соромся! Всі ми діти однієї матері — оцієї таємничої безмірності світу, що оточує нас. Яка ж мати поділить рідних дітей на касти, щоб піднести одних, а інших зганьбити, принизити? Воістину, важко знайти таку матір! Так чому ж ви вірите, о браття, дурним і підступним казочкам про священних ріші, котрі нібито звеліли жити так, як ви живете донині, поклоняючись небесним ідолам та їхнім жерцям? Відкиньте страх і прагніть до єдиної цінності Буття — до океану Нірвани, океану свободи! Ви жадаєте влади, насолод, багатства? О нещасні! Ви маєте лише тіні влади, багатства, насолоди, а потім володар смерті поглинає вас. Зруйнуйте привид смерті, відкиньте примарні жадання і прагніть лише вічного, нетлінного — миру та любові!
Почувши таку одповідь Гаутами нахабному брамінові, юрба заревла від захоплення. Брамін щось хотів сказати, вимахував руками, але в шумі й галасі не можна було розібрати жодного слова. Гаутама тим часом вибрався з кільця слухачів і помандрував битим шляхом у оточенні кількох відданих учнів. Піфагор рушив за ним, тримаючись оддалік. Його зачарував цей сильний, певний себе і своїх поглядів чоловік. Саме цього ще не вистачало еллінові, хоч він і пройшов важкі, нестерпно втомлюючі шляхи життя.
"Треба зустрітися з ним, — подумав Піфагор. — Він саме той, кого я шукав…"
Вони познайомилися ввечері. Піфагор коротко розповів, хто він, звідки. Гаутама з-під примружених повік уважно й серйозно дивився на чужинця, ніби волів проникнути в потаємність його душі. Потім простягнув руки, щиро обняв елліна, посадив біля себе.
— Анандо, — покликав він свого учня, який порався біля вогнища, — запропонуй нашому брату з далеких країв поїсти…
— Не треба! — рішуче підвів руку Піфагор. — Не треба, учителю! Я звик довгими днями обходитися без їжі, тим більше тепер, коли хочу мати з тобою рішучу розмову, не варто обтяжувати духовне сприйняття наповненим шлунком. Я все життя шукаю правди, хочу сягнути Істини буття. Поглянь на мене — я дивий. Та не можу похвалитися спокоєм і мудрістю. Я чув твої слова, ти сильний, впевнений. Хочу дістати від тебе іскру нового розуміння. Може, це відкриє мені якийсь новий обрій?..
— Добре, — просто відповів Гаутама. — Хай мої учні посидять біля вогню, а ми з тобою пройдемося оцією лісовою стежечкою. Глянь — над нами лише зорі, довкола нас — ліс. Ніхто не заважатиме, ніхто не переб’є щирої розмови. Ходімо, брате!
Вони повагом ішли вузенькою доріжкою поміж товстезними стовбурами дерев. Під ногами скрипіли дрібні камінці, тихо гомоніли хащі розмаїтим відлунням. Піфагорові здавалося, що він знає дивного учителя здавна, що вони вже колись зустрічалися. Хотілося мовчати і йти, йти з ним поруч у нескінченну далину. І те мовчання могло стати повнозвучнішим, ніж безліч розмов, що їх вів еллін з тисячами людей.
— Я почув про тебе ще в горах, учителю, — сказав Піфагор, поглядаючи на суворий профіль Гаутами. — Прочани передають легенди, буцімто ти, народившись, одразу заявив про свою виключність, що прийшли до твоєї колиски великі ріші, щоб поклонитися грядущому втіленню бога на землі…
— Знаю, — махнув рукою Гаутама, скорбно усміхнувшись. — Одне й те саме скрізь. Люди творять для себе богів, ідолів. Пусте, мій брате. Ти вчений і збагнеш, що закони земної сфери непорушні. Кожна людина тут народжується, як і всі інші, нерозумним, безпомічним дитям. Якби я був богом, котрий прийшов з небесного світу, — скажи мені відверто, по-дружньому, — хіба мав би я право навчати людей, говорити до них, розкривати нікчемність їхнього стану? О ні, лише людина, яка страждала й любила, сумнівалася й змагалася з земними лихами та нещастями, має право сказати людям своє слово любові чи осуду. Богам тут робити нічого!
— Називають тебе Благословенним, — озвався Піфагор, — вказують на якісь особливі знаки неба, на твою місію…
— Хто бере на себе місію, той і несе її, — суворо відповів Гаутама. — Місію ніхто не накладає на людину, ніби вантаж на слона. А благословення я маю, — лагідно засміявся він. — Гори Гімалайські пречисті мене благословили… зоря світанкова, яку я так люблю зустрічати, сонце вогнелике, спокійні зірки з безмірного неба… А ще пісні покійної матінки, її казки про великих героїв, котрі не жаліють себе в ім’я вселюдського блага. Таке моє благословення, мій друже…
— Я щасливий, — щиро сказав Піфагор, зупинившись на галяві поміж колонадою титанічних евкаліптів. Гаутама теж зупинився, повернув обличчя до елліна, в промінні місяця видно було глибоку задуму на його крутому чолі.
— Чим ти щасливий, брате з далекого краю?
— Тим, що зустрів людину, а не бога. З богами важко розмовляти…
— Це правда, — розвеселився Гаутама, — це ти сказав дуже слушно. Більше того, я тобі заперечу: з ними неможливо розмовляти! Бо нема спільної основи для єднання. Два шляхи — або підкоритися їм, стати вірним рабом і слугою, або відкинути їх. Я віддаю перевагу другому шляху…
— Я чув, як ти говорив до народу, — зітхнув Піфагор. — Ти кликав до свободи, ти відкривав необхідність повної волі для духу людського. Я не все збагнув. Поясни мені, о учителю, своє вчення, розкажи, як ти прийшов до таких висновків…
— Гаразд, — кивнув Гаутама, — я розповім. Це не легенда, а проста й неприкрашена реальність. Я народився в Капілавасту, біля підніжжя Гімалаїв. Це невеличке князівство, де був володарем мій батько. Мене виховали у розкоші, у повній відірваності від життя. Я знав лише гульбища, полювання, насолоду споживання, військові походи… і не розумів, точніше, не замислювався над тим, звідки плинуть ті можливості насолоди, хто їх створює та приносить мені.
— Я знаю про це з легенди, яку складають про тебе, — сказав еллін. — А потім ти побачив у саду жебрака — гидкого, у виразках та струпах…
— Ні, ні! — заперечив Гаутама, — я задумався про життя набагато раніше. Ще в юні дні я ходив з батьком у походи супроти ворожих племен. Після одного жорстокого бою, в якому ми перемогли, наші воїни полягали спочити. Я дивився на них, відсторонених від реального світу, від перемоги, від свого князя, від мене, їхнього царевича. Для них найважливіше було одне-єдине: заснути, спочити, забути все, що тільки що відбулося. І тут же, поряд з ними, лежали закляклі трупи повержених вояків подоланого племені. Я тоді болісно думав: "Над ким же мій батько і я владарюємо? Мертві бійці — вже нам не підвладні, вони сміються над переможцями… І ці, що заснули, теж вийшли з кола наших повелінь. Ким же ми володіємо? Воістину, лише снами, лише марою своєї уяви…" Довгі дні ця пекуча думка не покидала мене, ятрила свідомість, отруювала насолоду життя… Трохи пізніше в горах, на полюванні, я й мої товариші знайшли на гірській стежині труп юнака, то був мій ровесник, син сусіднього князя. Певно, його розтерзав тигр або барс. Обличчя трупа було спотворене, на ньому сиділо з десяток гав-трупоїдів. Я досі не можу забути того видіння. Я жахнувся тоді, покинув полювання і повернувся додому. То неправда, як оповідають у легенді, що я запитував, чи всі люди мають умерти? Не міг же я бути таким непробудно-дурненьким. Я прекрасно знав, що всі люди смертні, тим більше, що бачив безліч полеглих у бою воїнів, але таке розуміння для мене було загальником, порожньою абстракцією, котра не хвилювала, не набувала болісної конкретності. А тепер — ніби блискавиця вдарила в мозок! Я уявив себе на місці того юнака, адже це був мій товариш, ми дружили. Яка різниця — він загинув чи я? Адже це міг бути я? З того дня я вже не мав спокою! Я ходив на майдани міст, зустрічався з прочанами, розмовляв з селянами, пастухами, садху, лісорубами, князями, брамінами.