Але ж є потреба свободи. Хто хоче бути в'язнем? Кожен прагне вирватися з неволі...
— О нерозумність! — склав сухі руки перед собою в'язень.— Хто може втримати нас у неволі? Ми самі собі наглядачі й власна в'язниця. Не стіни тримають нас у полоні, а несвідомий дух і незнання...
Кого нагадує йому старий в'язень? Хто ще так спокійно сприймав фатальну долю? Соат... Далекий ніжний друг. Знову ти подаєш свій голос з небуття через іншу подобу.
Задзвеніли вгорі ключі. Заскреготіли двері. В жовтому прямокутнику з'явилися наглядачі. Вони вштовхнули до в'язниці тонку жіночу постать. Вона стогнала, чіплялась за ноги своїх катів, плакала:
— Змилуйтесь!.. Не треба... Я ні в чому не винна... Змилуйтесь!..
— Одчепись! Геть! — кричав наглядач, штовхаючи її ногами.
Старий в'язень кинувся до дверей, впав на коліна, схопив наглядача за руку, скрикнув:
— О, не треба бити нещасну жінку, брате! Вона — то ж ти, любий мій брате! А ти — це ж я! Невже не відчуваєш, як болить її тіло, її серце? О ніжний мій, нещасний брате, хто так огрубив тебе?
— Геть, безумний! — з острахом вигукнув наглядач, вириваючись. Він вискочив з в'язниці. Гримнули двері. Забрязкотів замок. Все стихло. Лише чути було схлипування жінки. Старий в'язень підвів її, допоміг зійти вниз, поклав у ніші. Вайвасвата чув, як він шепотів:
— Терпи, сестро. Все мине, моя бідна, моя хороша... Засни... Вспокійся. Не треба плакати...
Вайвасвата дивувався. Що за незбагненна свідомість? Ката свого називає братом. Може, божевільний? Може, в нього справді вселився злий дух? Та ні ж. Він ласкавий і тихий. Розважливий. І відчувається, що то для нього не гра, не хвороба свідомості...
Старий в'язень, тим часом, заспокоївши дівчину, повернувся до Вайвасвати, сказав:
— Страждає, нерозумна... Бо не відчуває нічого поза собою. Лише біль тіла, страх смерті. О незнання! О сліпота!..
Він згори вниз жалісливо дивився на Вайвасвату, потім сплеснув руками.
— Коли ж, коли збагнуть люди, що нема ні ката, ні жертви. Є одне, нероздільне! А ми, мов тіні, мов листя осіннє за вітром, метаємось у житті, шукаючи смислу, рвучи єдину нить, що зв'язує все...
— Не можу збагнути,— вперто мовив Вайвасвата.— Я сам багато думав над смислом життя, шукав істину. Люблю слухати мудрих... Та твої слова не вкладаються в серце моє. Поясни, прошу тебе...
— Ходи сюди, брате. В моїй ніші помістимось удвох... Вайвасвата підвівся з холодного каменя, пробрався за
старим в'язнем до ніші. Приліг на солом'яній підстилці. В'язень сів навпроти, підібгавши під себе ноги. Натхненно сказав:
— У тебе ясні очі. Ти несеш в собі божественний вогонь шукання. Тобі я й розповім про своє знання. Як воно зародилося, як опанувало мене. Мій брате, ти не пожалкуєш за тим, що зустрів мене...
ГІРЛЯНДА СЕРЦЯ
— Мій любий брате... Ти згадуєш свої дитячі дні? Коли ще люди не передали тобі своїх звичаїв і думок, коли ти ще не сформував себе, як воїна чи рибалку, жерця чи моряка... Коли ти не дивився на себе, як на Щось окреме від світу... Ти пригадуєш?
— Пам'ятаю,— сумно озвався Вайвасвата.— Я бігав До моря... Ми жили тоді над морем... І я дивився на хвилі, слухав пісню прибою. Заплющував очі... І мені здавалося, що я в тій пісні... Дивився вечорами на зірки... І здавалося мені, що зірки в мені, що я обнімаю їх своїм серцем, пливу в небі... і забуваю про тіло, про час...
— Так, так, брате,— радо підхопив старий в'язень.— Ти добре сказав. Тоді збагнеш, про що я буду мовити. В дитинстві ми ще не створили в'язниці для духа. Вона лиш будується, мурується кожним словом, кожною звичкою. Ми ставимо перші стовпи для стін. І розум наш крізь діри в стіні, крізь відкриту стелю споглядає проблиски світу. А потім — день за днем, рік за роком закриваються всі отвори, глухі стіни одділяють нас від єдиного моря життя... Залишаються лише вікна, двері... Очі, вуха, ніс... Добре ще, коли ті вікна прозорі, коли господар хатини виглядає через них. А в багатьох людей ті вікна запилені й запльовані, а то й зовсім затулені... Еге, я не вигадую... І ти, мій брате, не заперечиш мені!..
Я теж виростав, як всі. Щоденна праця на нужденному полі, турбота про їжу, про вбрання й житло відбирала все, все. Не було коли думати, мріяти, шукати чогось іншого. Пішли діти, їх було багато. Я приходив з поля знесилений, розбитий. Падав на постіль і засинав... Навіть снів не бачив. Інколи марилося мені дитинство, мерехтіли зірки на ясно-блакитному небі, дивні люди з веселими лицями, з крилами полум'яними... А потім усе забувалося...
Та життя послало мені лихо. Нечуване лихо. Одного разу навесні я сіяв пшеницю. Сходило сонце, парувала тепла земля. Було ясно, сонячно, радісно. Раптом сколихнулося все навколо. Я впав. Заревли злякано буйволи, побігли... На обрії піднялися клуби диму. В тій стороні було моє поселення. Я побіг додому, серце передчувало нещастя. На шляху трапилося кілька широких тріщин. Вони сягали в глиб землі, з них валував дим. В селі стояв лемент, чулося голосіння. Половина людей і хат зникла. Ти розумієш, брате? Просто ніби й не було. Тисячі людей разом з притулками поглинула прірва. Моя жінка, мої восьмеро дітей провалилися в димуючу яму...
Я покинув село, пішов у світ. Що мені ще залишилось? Все життя трудився, мріяв, щоб виростити діток, навчити їх добру, побачити онуків, утішитись, може, щастям їх... Еге! Мов роса ранкова, випарувалося моє щастя.
Я бродив шляхами Атлантіса без дум, без потреби, мов сновида... Їв, що давали добрі люди, спав разом з бродячими псами в канавах над шляхом і йшов, ішов, щоб заглушити біль серця, щоб забутися...
А потім, згодом, вспокоївшись трохи, задумався... Так, так! Те, що сталося зі мною,— страшно! Таке й пережити важко! І навіть не ясно, навіщо переживати таке? Чи не краще просто кинутися вслід за дітками й жінкою в прірву? Та я залишився жити... залишився і, кажу, навіть вспокоївся...
Одного разу я сидів, спочиваючи, під старою сосною, край дороги. Навколо не було нікого. Тиша, степ, квітучі трави. Ліси на обрії. І впав мій погляд на мертвого хом'яка, що лежав у траві. Він уже засмердівся. На ньому сиділа велика зелена муха, пожираючи падло. Потім вона знялася і закружляла над травою, над квітами. І не бачила, що на листочках заснована павутина. Раз! І заплуталася муха в міцні тенета. Забилася, залементувала, закрутилася! Та куди там! Мисливець надійно готував свою пастку. Він вискочив з засідки, кинувся до мухи, жваво обплутав її і почав їсти. Павук був спочатку невеликий. Потім нассався, роздувся, заблищав. Скінчивши сніданок, заспокоївся і став спочивати. Аж ось мимо пройшов якийсь чоловік. Він не звертав уваги ні на мене, ні на павука. Він просто наступив на нього й роздушив.
І тут зненацька щось ніби осяялося в мені. Я збагнув, наскільки все химерне в цьому світі й непостійне. Мені здалося, що я володів землею, мав сім'ю. Саме здалося. То був сой. То був обман. Хом'якові здавалося, що він господар своєї нори, муха вважала, що вона володіє хом'яком, павук радів, що здобув поживу, хоч і сам одразу ж сконав під ногою перехожого. Хто скаже, чи скоро, чи не скоро те саме станеться й з перехожим? Хто скаже? І я почав думати. Ось я живу серед різних речей і тварин, серед дерев і людей. Я стрижу вівцю, щоб зробити собі вбрання, я беру молоко від корови, я здираю шкіру з неї, щоб пошити взуття, я рубаю дерево, щоб побудувати притулок. Ой леле! Безконечне пожирання, обкрадання! Хто скаже, яка міра муки вівці, коли я її вбиваю? Хто скаже, що відчуває дерево, коли його ріжуть? Хто скаже про відчуття корови, коли її на старості ріжуть для м'яса, для шкіри? Мій брате! Де міра моєї муки й муки квітки, тварини і навіть речей? Ти гадаєш, Що речі мертві? Еге! То наша нерозумність каже так.
Вони живі, вони відчувають і страждають, радіють і сумують...
І я подивився на себе в минулому, я подивився на людей. Вони бажають підкорити собі все, що поза ними. Ти збагни — підкорити! Поза ними так багато! Тварини, люди, речі, земля, зірки, небо, духи, поза ними все, все, все!
І я подумав: усе минає. Все вмирає. Народжується. Гине. І навіть найвищі володарі зникають. І пил затрушує їхні могили. І навіть найбільші царства, про які розповідають легенди, не лишили знаку. Як же можна оволодіти тим, що поза нами, коли воно зникає, як зникаємо й ми?
Я став шукати мудрих людей. Ходив по селищах, по великих містах. Заглядав до гірських притулків, де ховалися від людського ока самітники. Питав, вишукував. Наді мною сміялися, мене проганяли. Мене звали божевільним. Мене били камінням. Дехто розраював. Деякі самітники запевняли, що нема смислу в цьому світі, що треба не шукати зв'язку речей і явищ, а кинути все й рятувати безсмертний дух свій. Що цей світ треба проклясти й вирватися з нього.
— Не можу проклясти цього світу,— сказав я самітникові.— Бо краса живе в ньому. Краса в квітах, сонці, в дітях, у жертві заради ближніх, в тиші світанковій, в довірливості тварин, у кожному подиху нового дня, нової весни. Ні, не можу проклясти цього світу! Та й що означає рятувати свій дух? Як рятувати? Від кого? Моя любов жила в цьому світі, тут я трудився, страждав. Тут я мушу знайти й смисл мого духа, і його рятунок...
Я пішов далі. Розпитував, шукав, сумував, що ніхто не збагне моїх дум. Та одного разу на дорозі мені стрівся старезний дід. Я розповів йому про свої пошуки. Він не сперечався зі мною. А одразу сказав:
— Те, що ти хочеш, можливе. Але то страшне знання.
І прекрасне.
— Дай мені його,— попрохав я.
— Воно в тобі,— сказав старий мудрець.— Все залежить від тебе. Ти, як і всі, метаєшся серед речей і істот світу, штовхаєшся між ними, породжуючи ілюзію окремості. Відмежуйся од всього, вспокійся. Хай ніщо минуле не тривожить тебе. Хай зникне сучасне, майбутнє. Стань, як чистий гірський кристал, здатний пропустити ясний промінь сонця. Відкрий себе хвилі Єдиного Життя, краплями якого ми є. І тоді збагнеш те, що шукаєш. Більше нічого не скажу. Іди й шукай...
Я послухав його, хоч ще не все розумів. Я вибрав собі криївку серед лісу, став там жити. Я забув про свої нещастя. Забув про людей. Намагався заглибитися в себе, здобути відчуття спокою, повного відокремлення від особистого...
Довго я знемагав від даремних зусиль, навіть почав думати, що старий мудрець сказав мені неможливе.