Ти б попробував сам… А в місті всякий проживе… на всьому готовому… Там і кіно й театри… І все таке…
— Оце ж і хочу спробувати! — весело йому Микола. — Мене в районі призначили зав-клубом. Тому й прийшов сюди.
— Брешеш?
— Правда. Давай ключі, давай списки самодіяльності… все, що там у тебе є.
Іван розгублено чухмарив голову.
— Як же так? А я? Куди ж я?
— Бачиш? — докірливо сказав Микола. — Доспався до того, що не знаєш, куди себе подіти. Такий бугай, запрягти — орати можна!
— У мене серце…
— Яке там серце? Лінь безпросвітна.
— Це ти правду кажеш, — винувато промимрив Іван. — Розсобачився я. А взагалі… клуб мені по душі. Якби робити по-справжньому — я б усім серцем…
Микола дружньо вдарив його по плечу, підбадьорливо всміхнувся.
— Знаєш що? Можеш залишатися в клубі. Тільки спати — забудь. У нас на меті великі справи.
— Вивернусь, Миколо, навиворіт! Працюватиму, як змій! — зрадів Іван.
— Вивертатись не треба. Давай посидимо разом, поміркуємо, що можна зробити. Добре б сьогодні зібрати хлопців і дівчат. Можна? На дев’яту-десяту годину вечора.
— Зберу. Напишемо об’яву. Побіжу по селу. Сам скажу всім, кому треба.
— Значить, домовились. Де в тебе папір, чорнило. Пиши…
НЕВДАЛИЙ ДЕБЮТ
Іван Горпинин прибіг до Миколи о восьмій вечора радісний, збуджений. Одсапуючись, сказав:
— Душ з півсотні буде. Все село оббігав.
Микола подякував йому, попросив підготувати клуб до першої зустрічі. Хвилюючись, одягався в новий костюм. Оленка допомагала йому, прасувала сорочку, зав’язувала краватку. Підбадьорювала.
— Ти не бійся, Миколко. Я знаю — ти зумієш. Розкажи їм про свої задуми, плани — і всі підуть за тобою. А я побуду тут, з дідом… щоб ти вільніше себе почував.
— Спасибі, ластівко, спасибі, горличко моя!
Він цілував дружину, тайком оглядаючись на матір, яка поралась у хаті. Мати нишком всміхалася, сяючи промінцями сумовитих добрих очей. Вибачливо обзивалась:
— Дивися, синку, лагідніше будь з людьми. Вони ж твоєї душі не знають. А міряють кожен своєю мірою. Дехто всякі чутки розпускає…
— Які, мамо?
— Е, не варто говорити. Мелють язиками, мов корова хвостом. Та ти знай своє, синку. Роби добре діло.
Микола йшов до клубу святковий, піднесений, повторюючи в пам’яті слова, які він зби-рався сказати хлопцям і дівчатам. Про народні пісенні традиції, які слід відроджувати. Про класичну музику, надбання якої треба нести в село. Про хорові колективи, які могли б, окрім народних пісень, розучувати й виконувати складні сюїти, ораторії, творити власні пісні.
Одразу після того вечора, коли дід Василь розповів леґенду про істину, Микола захо-пився ідеєю створити оперу про троянського юнака Доброслава — шукача правди життя. Вдень і вночі переслідувала його ця думка. Перед ним уже мріли, народжуючись з імли віків, казкові постаті дивів, могутніх прадідів, жерців, жорстоких кочівників, їхні походи і битви, їхні звичаї, танці й пісні. В просторі звучали арії, ніжні й запальні мелодії, дзвін мечів і жур-ливий плюскіт славутинського плину, тихий голос мужньої дівчинки Сойфулі і скажений тупіт копит.
Він цілував Оленку над річкою, а в її очах бачив блиск очей Троянки, що проводжала коханого в далекі краї за правдою, прислухався до тихого голосу дружини й чув у тім голосі смутну пісню билинної дівчини. У сні він прокидався від могутнього хору троянських дружинників, тремтів від захоплення перед видінням храму предковічної краси.
І ось тепер настане пора творити. Микола знав — буде все. І опера, й ораторії, і симфонії. Аби лише вистачило йому снаги, бажання, запалу. Аби лише юнацтво підтримало його, допомогло на цій нелегкій, але чудовій дорозі. Думка летіла далі й далі, малюючи яскраві обрії. Захоплений нею, Микола незчувся, коли прийшов до клубу. Вікна світилися, з-за дверей долинав веселий гомін. Біля клубу крутилося десятків зо два хлопчаків. Вони зацікавлено заглядали у двері, сподіваючись на виставу або кіно.
Микола з похололим серцем ввійшов до залу. На мить запала німа тиша. Він поміж ря-дами пройшов до сцени. Дві гасові лампи ледь освітлювали приміщення. Він став ближче до однієї з них, кашлянув. Хтось засміявся, пошепки, але так, щоб і в кінці залу почули, проко-ментував:
— Це він тебе викликає на вигін, Гапко…
В залі зареготали. Микола зблід, змішався, йому здалося, що присутні дивляться на нього зверхньо, іронічно. В душі спалахнуло неприязне почуття до цих смішливих, войовни-чих юнаків і дівчат, які, незвідь-чому, вороже зустрічають свого ровесника й товариша після п’яти років розлуки.
Недалеко від сцени сидів Сергій, його біла кучма підбадьорливо похитувалася, він ве-село підморгував Миколі: давай, мовляв, не бійся!..
Микола ще раз кашлянув, хрипко проголосив:
— Товариші!
З задніх рядів хтось знову закахикав, передражнюючи:
— Зараз ми вам прочитаємо лекцію на тему: "Вплив музики на урожайність цукрових буряків!"
Регіт струсонув зал. Микола зовсім розгубився — у залі веселилися, голосно перемов-лялися, лузали насіння. І це останнє чомусь найбільше роздратувало Миколу. Він не стри-мався, безконтрольна образа заклекотіла в його грудях, залила свідомість.
— Як вам не соромно? Я прийшов, щоб поговорити з вами про цікаву роботу, а ви хуліганите та насінням плюєтесь! Клуб же ваш власний, а ви його в свинарник перетворюєте!
— Чистоплюй який! — почувся ображений дівочий голос. — Вирядився паном, цяцю з города привіз то й губу уже закопилив. Бачили й не таких! Брудно тобі у нас, одвик — руш-ником дорога.
У Миколи серце впало, в грудях занило. Що це? Звідки такий потік ревнощів і недовір’я? Хіба це не ті хлопці й дівчата, з якими він ганяв обручі по вулицях, їздив на соняшничині, купався в Дніпрі і видирав пташині гнізда на лузі? Хіба не з ними ходив до школи і слухав розповіді вчителів про красивих і ясних душею людей?
Поміж рядами підвелася невисока кирпата дівчина — комсорг колгоспу. Вона затрясла маленьким кулачком, блиснула чорними оченятами.
— Ану, замовкніть! Як не соромно? Микола приїхав у село, щоб навчити нас справжній музиці, пісні, а ви на нього, як на якогось бюрократа!
— Хай не задирає носа!
— Самі вчені!
— Без нього вміємо співати!
— На біса нам його консерваторія!
— Гей, дівчата, ходімо на вигін. Заспіваємо без учених!
— Ходімо!..
Загуркотіли лавки, залопотіли спідниці дівчат, хлопці й собі потяглися до виходу, з га-мором, сміхом і свистом повалили на вулицю. Над селом полинув дзвінкий заспів:
Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий.
Чому ти, мій Дніпре, чому ти мовчиш?
Щось маю сказати, дещо й розпитати
І ласки для серця у тебе прохать…
Микола стояв непорушно, засоромлений, змішаний. Яка ганьба! Куди подіти очі від со-рому? Провал!
До нього підійшли Сергій, дівчина-комсорг. Вони щось говорили йому, втішали. Ми-кола не слухав. Ледве стримував сльози, карався думкою: за що!? чому?
А в вечірньому небі сумовито лунало, віддаляючись!
Неси свої хвилі у синєє море,
Де з милим колись ми стояли удвох…
Ти ж чув, як він клявся довіку любити,
Ще й року немає — пішов до другої…
Микола зірвався з місця, не прощаючись ні з ким, вибіг на вулицю. Городами пробрав-ся до річки, сів на кручі над водою.
Хвиля тихо, ледве чутно, хлюпала, вторячи вечірній тиші. Зоряне безмежжя заспокою-вало, глибоко в душі починала несподівано ледь-ледь бриніти струна, тихо зринали слова ще ненародженої пісні.
Микола вихопив записничок, олівець, при мерехтливому світлі місяця почав занотову-вати слова й музику. І як завжди, був радісно здивований вражаючим феноменом імпровізації, котра народжувалась неждано, несподівано, ніби блискавиця у небі. Може, це і є те явище, яке прадіди називали зустріччю з Неждан-дивом, покровителем радісної несподіванки, відкриттів, подвигу і вогняної думки? Треба так і назвати пісню — "Пісня не-жданого друга". Ось він мені підказує, що лише у ясному чистому серці, з якого виметено найменші залишки упередження, може зродитися взаєморозуміння! А я? Як я зустрів моїх друзів сьогодні? Накричав, як істерична жінка! Далі, далі, що підказує мені нежданий друг?
Шепіт зір, вітру спів — хто його пізнає, як?
В кожнім дні, в кожнім сні побратимів диво-знак…
Я неждано, обережно, я нечутно підійду
І біду, неначе хмару, тихо одведу…
Саме так! Одвести біду — подивитися в очі, в серця юнаків, з якими вирішив творити добрі діла. А він? Почув лише тріскання лушпайок. Яка ганьба!
Микола йшов понад берегом. Ще здалека побачив вогник біля землянки діда Василя. Над лозами курився димок, пахло смачним. Біля вогню темніли дві постаті.
Микола виступив з сутінків. Одна з постатей з радісним вигуком кинулась до нього. Оленка! Вона взяла Миколу за руку, потягла до вогню.
— Ми з дідусем картоплю печемо, — гордо заявила вона. — А завтра юшку зваримо! Сідай. Дід таке цікаве розповідає. Про подорож довкола світу. Ти ще не чув!
Микола привітався з дідом, сів на траву. Дід Василь запитливо зиркнув на нього з-під навислих брів, насмішкувато запитав:
— Щось не так?
Микола мовчки кивнув. Оленка злякано заморгала віями.
— Тебе зобидили, Миколко? Чому мовчиш?
— Все ясно, — махнув рукою дід. — Мабуть, почав урочисто, як на плакаті: "Ми та я! Прийшли до вас! У нас завдання! У нас проблеми! Ви повинні!" Чи не так?
— Уг-гу, — присоромлено схилив голову Микола.
— Отож-бо й є. Ану, розкажи, як усе було.
Микола почав розповідати. Не приховав і того, що потім, коли голос нежданого друга приніс йому пісню, він зрозумів свою помилку.
Дід мовчки вислухав, підкинув у вогонь хмизу, розворушив його, а тоді вже озвався:
— То й добре, що сам збагнув свою помилку. У кожному з нас є розуміння, як і що тре-ба робити, але які гори сміття нагромаджено іноді на стежці, ми не бачимо. Живе ще в нас у душі дріб’язкова пихатість і лисяча хитрість, іноді й вовча лють, і мавп’яча дратівливість або ж буйволяча впертість. А коли все це не погамовується добрим вчинком, людина не здатна побачити людяність за зовнішньою оболонкою байдужості.
— Зрозумів, зрозумів! — похапцем згодився Микола. — Я вже сам…
— Сам, сам, — підхопив дід, сміючись. — Сам нічого не зробиш. Навіть бог без своїх віруючих — ніщо, пуста абстракція. Ти взявся за діло, як за всесвітню місію. Вирішив, що село без тебе пропаде. Не міг почати справу так, як дихаєш — спокійно… природно.