Тут вона була відрізана від світа, бо в лісах не було твердої дороги, а небагато людей знало навіть, де той замочок стоїть і куди до нього дістатися. Запрошені на лови приїздили на конях, їх супроводжували панські гайдуки й лісова сторожа, а через став перевозив їх човном ставничий. Як же тоді дістатися кому до Марусі й як їй думати про втечу?
Сиділа вона, мов пташка в золоченій клітці, з жахом думаючи про тую днину, коли до замочка заїде Фалдовський і почнуться лови. Доглядали її, як зіницю ока, навшпиньки ходили коло неї. Вона зразу сердилася, не хотіла їсти, кидала посудом, грозила, що відбере собі життя, та по кількох днях збайдужіла і здавалося, що змирилася зі своєю долею.
За товаришку дали їй Палажку, підстаркувату вже дівчину, колись красуню і розкішницю панську, тепер, здавалося, жінку, готову на все. Палажка днювала й ночувала біля Марусі й ні на хвилиночку не відступала від неї. "Ясочко моя, королівно заморська, соненько наше красне",— яких улесливих слів не підбирала, з якими тільки прислугами не відзивалася до неї. Маруся гидувала Палажкою, і дивилася на неї, як на свого ворога найлютішого. Але минав день-другий, і стала привикати до неї, тим паче, що Палажка розказувала їй про своє минуле, про свою власну кривду і тим оповіданням розбудила співчуття у серці дівчини.
— Гадаєш, донечко, що я з власної волі настаю на твою честь, що не знаю, який це гріх і кари Божої не боюся? Ні, серце, ні, я мушу. Замкнули мене, як звірюку в клітці, і роби, що тобі кажуть. Та ж із цієї тюрми не то чоловікові, а й миші проти їх волі не вийти. Бачила, який високий частокіл, а за ним вал, а за валом рів, а там вода, як море? І втікай! Куди? Хіба на другий світ. Ми тут, донцю, гірше, ніж у каторзі турецькій.
— То що ж мені діяти, порадьте! — просила, заливаючись слізьми, Маруся.
Палажка мовчала.
— Порадьте, бо голову собі об мур розчереплю.
А Бога ти не боїшся? А життя і вроди тобі не жаль?
— Що мені по зогидженій вроді, що по знівеченім життю — краще смерть нагла!
Ні, дитино, усе-таки життя краще. Знаємо, як воно "тут", а не відаємо, як "там". Життя Бог дав і тільки Бог може його відібрати.
Вечір тулився до стін, а вони притулилися до себе, — не ворогували, спільна недоля подругами їх зробила.
Від ставу така імла насувала, що, здавалося, повидавлює шибки у вікнах У світлиці чимраз темніше ставало. Лиш на коминку букова колода тліла і сичали осикові поліна.
Два жіночі голоси, як дві птахи в негоду, тихесенько квилили. Нарікали на свою недолю, на змарнований талан. Дві людські душі псалом кривди співали: одна, як голуб білий, друга з підбитим крилом, заболоченим і обагреним кров'ю.
— Потерпи, донечко, потерпи, — казала ця друга, — терпіння і біль, це наше жіноче діло. Його нам у житті не минути.
— Терпіння — так, але як із соромом жити?
— Як? — і голоси губилися у темряві. Шукали відповіді й не могли знайти.
Нічний сторож під вікнами довбенькою об дошку калатав, буцім казав: "Чуєте? Я тут. І не гадайте втікати!"
Якесь пугутькало зловіще на старезній липі кричало: "Пігі-пігі!" Сови відзивалися у лісі. Ліс шумів, наче море здалеку грало.
Нестерпно важко ставало на душі, буцім тебе хтось ланцюгами до муру прив'язав: шарпаєш їх, рвеш, гризеш зубами, та перегризти не можеш.
Маруся кинулася на ліжко:
— Збожеволію!
Палажка долонею вуста їй прикрила:
— Бога ради, цить! Тут стіни вуха мають. Лука стежить за нами. Диявол не чоловік. Почує, до темниці замкне. Там — ад.
І притулилася до дівочого теплого тіла і ледве чутно нашіптувала.
— Потерпи, донечко, потерпи! Слухай мене, я тобі не ворог, ми не чужі. Одною мовою одного Бога славимо. Бог милосердний, він твоєї кривди не схоче.
— А от вас скривдили люди.
Палажка стрепенулася, ніби хтось доторкнувся до її старої та все ще болючої рани.
— Зі мною друге було. Я пішла на намову, піддурили мене, розгулялася, розсатаніла, не рівняй мене зі собою, — ти, як лелія біла. Постривай! Нашим паном, як Марком по пеклі, товче. Він роз'їжджає. А часи тепер небезпечні, — не пора виїздити з двора.
— Ой, не пора... — притакнула Маруся, згадавши свою подорож до Нечаїхи.
— Нині він, кажуть, до Києва їде на якийсь бенкет чи на раду. Мабуть із Тетерею якусь змову готує.
— На кого?
— А на Виговського, на гетьмана нашого, значить. А кожна змова — це непевне діло. Хто вгадає, чим вона скінчиться? Може, Фалдовський з того Києва не вернеться, може і ловів не буде, а тоді... тоді, — і очі її спалахнули вогнем давно пригашеної надії. А по хвилині нашіптувала далі до вуха. — Отож ти не гадай, що тут Фалдовського люблять. Один Лука за ним в огонь і воду пішов би, інші ні. Інші бояться і ненавидять його, бо кому там хочеться сидіти на такій пустелі та ще тепер, коли кругом кипить. Парубкам до своїх хат спішно, до своїх сіл і слобід. Там землю ділять, добро всяке грабують, а вони тут, як заворожені, сидять. Буцім я не балакала з ними, не знаю? Вони тільки доброї нагоди чекають, щоб вихопитися з цього пекла. Навіть воротар, що ключі від брами тримає, навіть старий дворецький. І їм спішно у широкий світ, до дітей своїх і внуків. Потерпи! Бог милосердний, може він твоєї кривди не схоче.
Балакала так переконливо і палко, що Маруся заспокоїлася на хвилинку. Вихована в побожній сім'ї, не могла погодитися з гадкою, щоби Бог дав їй таку кривду зробити. Це раз, а врешті вона ж не сирота безрідна. Має рідню, батькових приятелів, довідаються, що сталося з нею, визволять її. А Борис що? Невже ж він не козак, невже ж він шаблі не має? Не перша вона попала в таку халепу і не перша вилабудається з неї... Добре, що Палажка їй сприяє...
Палажка — з досвідом людина. Якщо до чого прийде, за нею, а не за Фалдовським потягне. Вона ж його не любить, бо скривдив її, понівечив життя.
З тими думками й заснула.
19
День довго не хотів зі сну вставати. Оповив імлою, сонце хмарами прислонив і дрімав.
У Марусиній світлиці було так темно, що Палажка каганець засвітила.
Підновила вогонь на кабиці, докинула дровець і, впевнившись, що Маруся спить, пішла готувати для неї сніданок.
Повіяв вітер, заскрипіла перед вікнами липа, і Маруся розплющила повіки.
Повела перестрашеними очима: де вона є і звідкіля тут узялася? Хотіла зірватися, вибити вікно й летіти наосліп, навмання, на гостроверхий частокіл або у глибокі хвилі ставу.
Такий гарний її сон снився, а так погано збудилася! Снилось Марусі, буцім вона, маленька босоніжка, у куценькій сорочинці стоїть у пасіці й боїться бджіл. Але де не взявся Борис. Причвалав, прив’язав коня біля перелазу, іде. Такий красень, у новій свитці і в смушевій шапці, шабля при боці. Побачив її і руки до неї простягнув, як до дитини, коли хочемо, щоб до нас прийшла, і кликав: "Хойці, ходоньки, хойці".
Накрила повіками очі, бо хотіла ще раз побачити цей дивний, дитяче-щирий сон.
— Ти спиш? — почула голос Палажки.
— Або що?
— Бо я тобі сніданок принесла.
— Зараз встаю.
— Та чого? Там така мряка, зимно, полежи собі ще трошки. Поснідай у ліжку, по панське.
Присунула стілець, накрила рушником, розставила посуд із питвом та їжею і сама на дзиглику присіла.
Маруся бачила, що Палажка якась не та, як звичайно, але не сміла її питати, боялась щось недобре почути.
Аж по сніданку Палажка перша відізвалася до неї:
— Я, Марусенько, щось для тебе маю.
— Що?
— Вгадай!
Марусині чорні брови зсунулися докупи, вузенькі смажні вуста здригнулись. Надумувалася.
— Ні, не вгадаю. Голову мені запаморочило, кажіть, що таке маєте для мене?
Палажка нахилилася і шепнула:
— Лист.
— Від кого? — здивувалася Маруся.
— Не знаю від кого, бо я читати не вмію, але лист писаний до тебе, прихильною тобі рукою.
— Покажіть!
Палажка зиркнула за одні двері, за другі, глипнула у вікна, чи хто не підглядає, а тоді приступила до ліжка. Сіла й витягнула з-за пазухи листок тісно зложеного паперу.
Маруся простягнула руку.
— Ні, дитино. Перше присягни, що не виявиш мене нікому й ніколи, щоб не знати що.
Маруся два пальці вгору підняла:
— Присягаю, що не виявлю нікому й ніколи, щоб там не знати що. Не виявлю, що я від вас цей лист дістала.
І поцілувала золотий, самоцвітами обсипаний хрестик, що його носила на грудях.
Палажка заслонила її собою і всунула папір у руку:
— Читай!
Письмо було дрібненьке, вправне, навіть гарне. Маруся прочитала: "Будь готова. Як почуєш "кукуріку", знай, що то ми. Роби, що скаже Палажка, і не бійся нічого. Все буде гаразд. Бог із тобою. — Прихильний".
— А що там стоїть? — спитала шепотом Палажка.
Маруся ще раз перечитала листа, а тоді Палажка взяла й кинула його в огонь. Згорів, вона попіл поліном загребла.
— Що ти на це? — спитала.
— Сама не знаю, що казати. Чудо якесь, — відповіла Маруся.
— А бачиш? Не казала я тобі вчора? Що, не казала? Бог змилосердився над нами. Над нами, кажу, бо я також піду з тобою. Не хочу тут довше сидіти і до гріха помагати катюзі. Візьмеш мене?
Маруся кріпко обняла Палажку за шию:
— Ще б то ні! Підемо, тіточко, підемо, на ясні зорі та на тихі води, підемо!
І очі її блиснули тією щирою, людською радістю, над яку нічого кращого у світі немає.
— А звідки ви цей лист дістали? — цікавилася.
Палажка знов оглянула вікна й двері:
— Татарин з города по рибу приїхав і привіз від якогось молодого козака. Каже, на такім гарнім коні їхав і вбраний був, мов який князь. А грошей мав, грошей!
Уста до самого Марусиного вуха притулила:
— Вони тут будуть нинішньої ночі. Човен чекатиме на них, брама подасться, пси не будуть спущені з ланців, а найкусливішого з них, Луку, ми також припнемо,— увійдуть...
— Увійдуть! — повторила Маруся й так кріпко стиснула Палажку, що та мало не скрикнула.
— Увійдуть, тіточко, увійдуть! — і з радості то сміялася, то плакала Маруся.
20
Увесь ловецький замочок знав, що Фалдовський до Києва поїхав. Не потребували боятися, що його лихий наднесе.
Фалдовський іноді перед ловами впадав, як буря, щоб оглянути, чи все приспособлене, як годиться. А що вдоволити йому було важко, то на замочку наставав тоді справжній судний день. Кожному діставалося й кожній, не минаючи навіть Палажки, колишньої любовниці пана. Фалдовський лаявся, бив і грозив, що живцем із них шкуру постягає і що їх у ямах погноїть. Тільки Лука й старий дворецький виходили ціло.