А дівчина тая не втікала від нього, лиш спочутливе горнулася до вузької, запалої груді карлика, промовляючи: "Бідний, бідний ти мій!.."
На кріслі лежав королівський синій плащ з жовтою шовковою підшивкою, а коло крісла стояли заболочені високі чоботи. Одна халява притулилася до плаща, друга зігнулася й похилилася безсило.
На тапчані, біля дверей вилискувалася в поранньому сонці срібна умивальня, повна мутної води.
Похідне ліжко було ще не застелене, лиш недбало накинене синім покривалом.
Гультман не вспів ще прибрати спальні, бо король нині скорше, ніж звичайно, схопився з ліжка і повіявся кудись до своїх регіментів.
Люксембург, не випускаючи скрипки з своїх обіймів, водив очима по пустій кімнаті.
Не знав чому, але нараз у своїй уяві побачив короля на ліжку, під тим синім покривалом, як лежить неповорушно й мовчаливо. Втомлені, сіруваті повіки прикрили його темно-голубі очі, на устах згірдливо-гірка усмішка, а на високому, білому лобі, — Боже ти мій, що це на цьому високому лобі? Чи платок макового цвіту прилип до нього, чи капля свіжої... "Ні, ні, не треба, не треба!" — скартав себе за таку гадку королівський блазень і — голосніше став торкати струни.
"Та що воно таке? Гадки наші все біля нього, біля Карла. Всюди бачимо його, ніби других людей і немає на світі. Ненавидимо, а дрижимо о нього?" — говорив до себе.
— Що це?
— Геній... — почувся нараз пискливий голосочок.
Люксембург озирнувся.
За ним стояв блазень гетьмана Мазепи, Рачок.
— Ваша милість читаєте мої гадки? — скрикнув Люксембург.
— Це неважко, — відповів гетьманський карлик.
— Чому би то?
— Тому, бо шведи про ніщо друге й не гадають, лиш про свого короля. Вони ним дишуть, як повітрям, впиваються, як вином, кохають його, як дівчину, а бояться, як смерті.
— Бо він великий.
— А ми малі?
— Маленькі.
— Чоловік такий, яким себе чує.
— Біля Карла XII всі ми почуваємо себе малими.
— Це недобре, бо коли б він так, не дай Боже, умер... Люксембург зжахнувся.
— Ваша милосте, ви таки, мабуть, читаєте в моїх гадках, як у розгорнутій книжці. Лишіть, ради Бога, лишіть! Балакаймо про друге.
— Про що ми не балакали б з собою, все на своїх панів зійдемо.
— Бо ми їх слуги.
— Раби!
— Не лиш раби, а блазні, — відповів Люксембург, притискаючи до себе скрипку.
— Всі люди блазнями в Бога, — потішав його товариш.
— У Бога, та не в людей. У невідомого, а не у видимого пана. не в ближнього свойого, тільки більшого ростом і значінням.
— Що ж! Не ми тому винні, мій друже. Припадок, а може, прямо неприличний жарт судьби. Зажартувала собі доля, пускаючи поміж нормальних людей такі сміховиті фігури, як наші, — о! — і він обкрутився на одній нозі, висолопивши язик і перевертаючи очима.
А я хлопець зуховатий,
В свого батька вдався,
Прийшов в свати до Агати, —
В подолок сховався.
Якими ти нас сотворив. Боже, такими й маєш. А що люди граються нами, як куклами, це доказ їхньої дурноти, і тільки! Гадають собі, що великі, так, значиться, і мудрі. А між тим розум не в рості, а в голові, — правда?
— Правда. Але мала нам з того, пане-товаришу, потіха, мала! Пограються нами, надокучить, і кинуть. Як зношений патинок.
— Те саме чекає кождого з них. Кождого викинуть, як підрану ганчірку на смітник. Суєта суєт і всяческая суєта.
— Vanitas vanitatum [65], — як відгомін, повторив за ним Люксембург.
— Навіть найбільшого з людей цей самий кінець чекає.
— Великі люди до історії переходять.
— Нами граються за життя, а ними по смерті, така тільки різниця,
Гетьманський блазень накинув на себе плащ короля Кар-ла. Тягнувся за ним, як за королевою коронаційна капа. Рукави звисали до самої землі, з ковніра торчав носик, як картопелька.
Люксембург глянув на свого товариша, і його сумне обличчя на хвилину роз'яснилося.
— Величаво!
— Правда?
— Ще тільки скиптра і королівського вінця бракує.
— Пощо? Маєстат в особі, а не в інсігніях [66]. Інсігнії може хто-будь до рук прибрати. Боюсь, щоб якраз таке зі скиптром Карла XII не сталося.
— Гадаєте?
— Щось воно мені так здається. Подумайте, його престіл дев'ятий рік пустує. Вже й місце прохололо, на котрім він сидів, а нема, мабуть, таких підданих на світі, щоб любили дивитися на пусте сідало свого володаря. Сидіти на престолі — це головне завдання монарха, І то не як-будь сидіти, а кріпко, довго, достойно, з гідністю, з якою ніхто інший у цілій державі не сидить. Отако... — І він сів на кріслі, закопилив губи, очі пустив у стовп і всміхався тією безмовною усмішкою, яку часто-густо можна було бачити на обличчі короля Карла.
Дев'ятий рік товчеться ваш вінценосний по світі, як Марко по пеклі, а сідало його пусте. Був — і нема, і коли ж то він верне? Чому не вертає? Може, відрікся своєї батьківщини? Мабуть, він так турбується і Швецією, як пес п'ятою ногою?.. Всіляко думають собі шведи. А між тим від короля, блудного лицаря, все ті самі листи приходять: "Присилайте військо і гроші". Ясна річ, що без війська і без грошей навіть найбільший герой воювати не може. але ж нема такої криниці, в котрій не бракло би води, як будеш її ведром безнастанно тягнути. Можна вівцю стригти, але якщо ти шкуру з неї стягнеш, так і вовна не поросте. Ваш король шкуру зі Швеції
здирає.
— А Хмельницький що з Україною робив?
— Правда. Великої жертви він від неї бажав, але ж і Україна велика, а до того всякому було відомо, за що батько Богдан бився. Він чужих земель не захоплював, як Карло, а свої відбивав, волю народові добуваючи. Боюся, щоб шведи не перевернули порожнього королівського престола або не посадили на ньому когось другого.
— Кого б то?
— У Карла є сестра, Ульріка-Елеонора. Можуть віддати її.
— За кого?
— За кого? Коли б я шведською дипломатією заправляв, то поза плечима Карла посватав би її за Петрового сина, за царевича Олексія, і його посадив на шведському престолі. Так і покінчилася б війна шведів з москалями.
Люксембург сумно покивав головою.
— Не знаєте ви шведів, мій пане. Вони того ніколи не зроблять. Скорше останній швед ноги задре, ніж свого короля зрадить. Такий це народ.
— Глупий! Люксембург здригнувся.
— Не кажіть того, коли хочете зі мною дальше дружити. Макіавель! — і Люксембург став голосніше і скорше перебирати по струнах своєї скрипки.
Гетьманський блазень зрозумів, що непотрібно вразив свого товариша.
— Га, що ж! Не наша річ турбуватися долею народів. Нас до цього діла не кличуть. Наша річ розвеселювати своїх хлібодавців, і ми це робимо по змозі наших сил. Гадаю, що завдання наше сповняємо куди краще, ніж усі їх міністри й генерали. Любимо їх, — правда?
— Я свого — так.
— Я теж. Мій старий гетьман такий гарний, хоч старий. Рука в його, як у гарної пані. Мала;, довга, біла, мов з мармуру викута. І стать яка! А які складні рухи! Кождий зворот голови, мов добрим малярем придуманий. Люблю дивитися на нього.
— Любите його за те, чого вам Господь відмовив.
— Можливо.
— Я теж до свойого прив'язався, як собака до пана. Сам не знаю за що. Нерозгадана в його вдача. Буває, цілими тижнями слова доброго не скаже. Думає або у книжках риється. Філософів читає... Чули ви про Ляйбніца?
Рачок подумав хвилину і спитав:
— Монади?
— Не лиш те. Цікаві його "Нові досліди", звернені проти Лока. Лок каже: "Нема нічого в дусі, чого б не було у змислах". А Ляйбніц додає: "Крім духа".
— Гадкою, як мечем, рубонув. Люблю добрих рубак і бистро думаючих людей. Ляйбніц до них належить. Він одним махом хотів розтяти цей гордійський вузол, який заплутали Дескарт своїм дуалізмом, Спіноза монізмом, а Лок емпіризмом, а все ж таки не втяв Панько шилом.
— Ваша милість, як бачу, також філософують.
— Поволеньки. Мій старий любить іноді з мудрим чоловіком побалакати.
— Себто балакає тоді з вами, — що?
— А так. Бо другі звільнені від обов'язку думання. Добувають слави і маєтків, а ти думай за них. Хтось же думати мусить. Думка, як час, простір і рух, хоч не вловима, але все-таки вона є і своїх прав домагається.
— Добре сказано.
— Гадаєте, ні? Думка перелогом лежати не може. А все ж таки Рей від Ляйбніца хитріший.
— Хто таке Рей? Не чув я про нього.
— Наш брат шляхтич. І шляхоцька філософія у нього.
— Має свій систем?
— А все ж що має: Carpe diem [67].
— Себто?
— Не оглядайся на других, а збирай солодощі життя, де і скільки можеш, не думаючи, звідки воно береться і пощо.
— Так, так. Звідки і пощо? Це найгірші слова, вони нам затроюють життя. Щасливий той, що вичеркнув їх зі свойого лексикону. Жий, не питаючи, звідки це життя береться і пощо воно?.. Та, на жаль, я тієї штуки не вмію.
— Гадаєте, що я її навчився? Тому-то й завидую Реєві, його життя чесної людини... Тю!
— Що таке?
Рачок вправним рухом кинув королівський плащ назад на спинку крісла.
— Людською кров'ю від тієї мантії заносить.
— А ви хотіли б, щоб жіночими пахощами пахло? Мій пан об жінки не треться.
— А мій, хоч старий, не гордує ними. Це чорт, не чоловік. Як Фавст Мефістові, так він, мабуть, запродав чортові душу ради жіноти.
— Чув я про це, що він до жінок, а жінки до нього липнуть.
— Як мухи до меду. Нерозгадане діло. Візьміть хоч би останній його роман.
— З Мотрею?
— Так, з Кочубеївною. Це щось неправдоподібне. Дівчина, як ланя, як сама Афродита, а влюбилась в старого Зевеса.
— Видно, що він справжній Зевес на вашому Олімпі.
— Ах цей Олімп! Важко на йому й Зевесові сидіти. Дуже важко. Боюсь, щоб Ворскла не перемінилася у Стигс.
— Що за Ворскла?
— Така річка, що над нею лежить Полтава.
— А Полтава?
— Город над рікою Ворсклою.
— Спасибі, вже знаю. Але звідки вам ті два імена на гадку прийшли? Невже ж немає у вас Києва і Дніпра?
— Ворожбити про Полтаву толкують. Кажуть, що на її поля огненний дощ упаде.
— І ви, такий образований чоловік, вірите ворожбитам?
— Я нікому не вірю, навіть собі. Зневірився, — але якраз тому й боюся, щоб зневіра не обхопила також і других. Вона, як морове повітря, у воздусі висить. Навіть король ваш. говорять. не спить по ночах, а очі його мутніють, як осіннє небо. Не завважали ви того?
— Ще й як. Його королівська великість дійсно змінився останніми часами. Іноді пізно, опівночі, як кіт, навшпиньках підкрадаюся до його ліжка, а він не спить. "То ти, Люксембург?" — питає. "Я, мій милостивий пане", — кажу. "Сідай і розказуй що".