Хлопчик відповів одне слово "так". Він за свою паню-пішов би був і в пекло. Притаївся за углом. Мотря ждала на батька на ґанку.
Не вертав, може, з годину. "Мабуть, щось недобре", — гадала собі. І в голові в неї явилися всілякі гадки, як і що зробити. Обдумувала все до найменших подробиць. Чуйкевич живим не попадеться в руки, хоч і ранений, це знала.
— Що ж то за такі нічні гості, тату, — питалася, побачивши суддю, що сопів, вертаючи із вартівні.
— Настрашили бісові москалі. Своїх людей шукають, що пропали десь, бояться, чи на Січ не втекли.
— І що ж ти зробив?
— Що я мав робити. Казав, що в мене ніяких ратників не було й нема, дав їм харчів на дорогу і боклажок горівки, і на тім край.
— Багато їх?
— Шістьох.
— Будуть тривожити людей і грабувати.
— В моїх маєтках ні, бо я післав з ними 2 своїх людей, щоб провели їх аж на Полтавський шлях. А там хай другі про свою шкуру дбають.
Мотря плеснула в долоні.
— Ти на кого?
— Зимно мені. Хочу, щоб подали хустку.
— Краще ходім у хату.
— Ходім.
А чура, почувши знак, побіг до копаного ставка.
Кочубей сів у свій фотель, набив люльку і кресав огонь.
— Тату!
— Що, доню?
— Чи довго воно ще буде?
— Що таке?
— А те, щоб ми терпіли таку зневагу. Наш край, наш дім заїздний, хто хоче, той і з дороги звертає. А ми ж якась нібито окрема держава.
Кочубей покивав головою, аж тінь на стіні захиталася.
— Що ти такими речами журишся, Мотре? Це мене дуже дивує. То не жіноче діло. Лишіть такі турботи нам, мужчинам. Тобі б краще про гідного мужа подбати...
— Тату, — почала Мотря, а голос її дрижав, як натягнена струна. — Коли мені це мати говорить, то не дивуюся, бо мати мене не любить. Але ви, тату, ви хочете мого щастя, а не хочете мене зрозуміти. У мене честь дорожча від усіх наших маєтків. Я не турбуюся собою, моя турбота — Україна. Хочу бачити її не приниженою і не опльованою, a вольною і славною. Ви, генеральний суддя, по гетьмані перший у нас чоловік, і тому я вас спитала, а ви збуваєте мене чим-будь, як дитину. Хотіли мати панночку-хуторянку то не було мене вчити, не було давати книжок у чужій мові в руки, тепер мені уже замало голка й нитка, замало навіть барвінковий вінок, я більшого бажаю.
— Моєї турботи бажаєш ти, дочко, — відповів коротко Кочубей, і прежня веселість десь нараз зникла з його обличчя.
— Спокою вашого хочу, тату. За життя спокою, а по смерті — доброї слави для Василя Кочубея, більш нічого.
— Це багато, це дуже багато, Мотре, — відповів і похилив голову, ніби під великим тягарем його бажання. — Нам треба коритися, дочко, — почав по хвилині, — бо так, видно, сам Господь хоче. Такого нам пана післав, що перед ним тільки корися.
— Ви про царя, тату?
— Авжеж, що не про когось другого.
— На Україні паном гетьман, а не цар, — сказала Мотря і блиснула очима.
— Так воно тобі здається, дитино, тобі й твоїй тітці, Марії Федорівні, може, й Чуйкевичеві, та Орликові, та ще кому, бо всі ви дивитесь на світ позиченими очима. Але ми, що знаємо, до чого воно йде, ми другої гадки. Покірне теля дві корови ссе, от що я тобі скажу, дитино!
Мотря здригнулася ціла. Батько глянув, і в очах доньки побачив щось найгіршого, що батько побачити може, — погорду! Ще нижче похилив голову над стіл...
Вісім свічок горіло в бронзовім свічнику. Веселкові краски мерехтіли в хрусталевих оздобах на вісьмох раменах світила. Білівся, як сніг, адамашковий обрус на столі, а стіл аж угинався під тягарем дорогої посуди. Зі стін дивилися портрети батьків. А той, що все те надбав, сидів, як нищий і горем прибитий.
Мотрі жаль зробилося батька. Припала до його руки:
— Доброї ночі, батеньку!
Підняв на неї очі, ніби здивований її голосом, м'яким
і повним жалю. Поцілував її в чоло:
— У тебе жар?
— Ні, тату. Москалі збентежили мене.
— Поки я живий, нічого тобі не станеться. Досить у мене сили, щоб захистити рідне гніздо.
Гладив її косу рукою, і Мотря чула, як тая рука дрижала.
РАНКОМ У КОВАЛІВЦІ
Чуйкевич лишився в Ковалівці. Годі було противитися генеральному судді та ще по вчорашній розмові.
Несподіваний приїзд царських ратників скріпив його в переконанню, що краще негоду пересидіти під кришею, ніж у чистому полі. "Діждемося пори, виліземо з нори, — казав собі, — а тепер краще не лізти людям в очі. Може, не всі ті московські харцизи й вигинули тоді, може, котрий і гуляє ще, шукаючи слідів Чуйкевича, пощо питати собі біди, а тим паче, що й рана ще не зовсім загоїлася і коли б так що до чого, то й годі було би битися як треба — по-козацьки".
Про себе він, може, не так-то дуже і дбав, а більше про своїх людей. Відповідав за них перед гетьманом і перед своєю совістю. Повертаються з відпустки, і буде їх мати під рукою. Розпитає, де бували, що чували, і побачить, чи безпечно їм оставатися в Кочубея, дожидаючи приїзду гетьмана, чи, може, краще придумати щось іншого... Жди біди від води, а горя від моря... Оця турбота була разом і розрадою для нього. Забував про своє власне горе — про Мотрю. Забував хоч на хвилину, бо зовсім забути не міг, тим паче, що жили під одною кришею і що кождої хвилини міг побачити її або почути її голос, котрий між тисячами людей пізнав би, пізнав би, мабуть, і на другому світі, бо в нікого другого такого голосу не було, ніби найкращий спів. Чому ж вона тим голосом не хоче йому правди сказати, чому раз ніби кличе до себе, то знов відтручує геть далеко? Ніяк не збагнеш її.
З такими гадками заснув після вчорашньої тривоги, з такими й збудився в погідний, гарний ранок. Убрався скоро, бо гадав, що покличуть на снідання. Але снідання прислали йому до його покоїв.
Пив і бездушно глядів у вікно.
На великім бічнім подвір'ю біля приватної канцелярії пана генерального судді було чимало людей. Мабуть, довідалися, що Кочубей приїхав, і понаходила їх сила — селян, міщан, духовних, усяких прохачів, бо Кочубей був щедрої руки пан. Якийсь монах, босий і обдертий (мабуть, з далеких сторін прийшов), розказував щось людям, тряс цап'ячою борідкою і правою рукою махав, ніби мухи ловив.
— Лютерську віру ширять, — говорив, — черців богоугодних і черниць побожних зі скитів і монастирів проганяє, відставних салдатів каже в черці постригати.
— Про Господа Бога, видно, не дбає, — доповів хтось із гурту.
— Не дбає! Та він проти Бога стає! — докинув другий.
— Зубожіли люди духовні, — проповідав дальше чернець, — вина не мають за що купити, на борщі службу Божу правлять.
— А де ж хто видів, щоби борщ перемінився у крові, — кликав якийсь дядько з розпукою.
— В чаші замість просфори мухи і всякі насікомі, — кричав, підвищуючи голос, монах.
— Тихше, ще почують! — сіпнув його хтось за рясу. Монах замовк, але за хвилину почав знов трясти головою і нібито шепотом розповідати:
— Ті з попів, що під його дудку танцюють, ситі й одягнені гарно, а ті, що старої віри тримаються, в голоді і холоді Господеві служать, собак по вулиці дражнять, дітям на поруганіє видають себе, як ось я.
— Антихрист... — промовив хтось, і цілий гурт замовк. Чуйкевичеві було ясно, що про царя мова. Він дивувався, як воно можливе, щоби цар мав таких ворогів у народі і не боявся. Один чоловік усіх за карк держить і давить... Бо сильний.
Черця покликали в канцелярію, люди без нього балакали з собою.
— Тепер вже і сонце по-давньому не світить.
— Добре кажете, бувало, влітку то з мене піт, як струмки на весну, ллявся, а тепер я жари ніби й не чую, — казав якийсь старенький дядько.
— Кажуть, як він нову столицю збудує, то й сонце поверне туди, в нього буде тепло, а в нас студінь.
— Гадаєте? З чортом можна все зробити. Бог хіба на добре поможе, а чорт до всього готовий, тільки душу йому запиши.
— Тихше! — і розмова знову притихла. Чекали на чергу, монах довго сидів. Годі мовчки стояти. Якась жінка почала:
— А вже найгірше — то тії постої. Крадуть, як круки, під землю сховай, а москаль добуде.
— А походи? Гонить нами та й гонить. Ще трохи, а самі жінки й діти остануться, самі каліки. Винищити хоче народ християнський, от що!
— Кажуть, що й жінок буде в нас набирати, бо там їм мало, та й дуже-то зимні.
— А що гадаєте, і жінок забере, а нам нашле якихсь чортиць з хвостами, тю!
— Що то, то вже ні, бо гетьман жінок любить, — не дасть, — перечив, усміхаючись, якийсь дячок з червоним носом, мабуть, бурсак, що забагато пив і з бурси прогнали.
— А хіба він і гетьман — то не одно? В одного пана служать, в того, що коротше копито...
— Чули ви, дядьку, що дзвонять, та не знаєте, де. Гетьман служить, а тамтой ні, бо він сам... чорт.
— Тс-с-с...
Чуйкевичеві зимний піт виступив на чоло. Хотілося йти і кричати: "Люди, гетьман не винуватий, він вам добра бажає, вірте йому!"
"Але яке ж це добро може бути, — гадав собі, — коли народ у такій темряві блудить, сам не знає, куди йде. Хто його сильніше зашморгне, той і потягне. А пусти їх, то в болото залізуть, як за татарських часів".
На подвір'я заїхав візок, двокінний, не дуже-то панський, отак хуторянський. З нього вилізла жінка в шовковім подорожнім плащі. Хусточкою обтріпала з черевиків порох і пустилася в покої.
По дорозі питала когось, чи її милість дома та чи пускає на розмову. Чуйкевичеві здалося, що чув десь цей голос. Глянув у вікно і пізнав. Це була та шинкарка з коршми на Полтавському шляху, в котрої він тамтої ночі ночував. І вона тут? Не за ласкою прийшла ж, бо багата. Мабуть, за ділом.
Так воно й було.
Побачивши, мабуть, дуже-то й бажану гостю, хазяйка вийшла в город. Посідали собі на новій лавці під липою і балакали. З притишеної розмови догадався Чуйкевич, що шинкарка привезли її милості, дружині генерального судді, всіляких новин, які зачула від різних гостей в коршмі.
— Знаю напевно, що цар хотів почепити мужові вашої милості Андрея, та Іван Степанович не згодився. "Хай я його, — казав, — один маю на всю Україну", — говорила шинкарка.
Чуйкевич зачув і своє ім'я. Йому зробилося соромно: не погодиться військовому канцеляристові підслуховувати. Взяв шапку й зійшов надолину.
В покоях було пусто. Навіть служба їх не пильнувала. Чуйкевич ходив по них, як по лабіринті.
В однім стрінув Мотрю. Вишивала.
— Ти казав, — почала, не підводячи очей, — нібито я дуже щаслива, бо багатого батька донька. Бачиш, яке моє щастя. Батько в канцелярії, мати з шинкаркою, як з рівною собі, під липою гуторить.