а, що вела в сад, подалася з протяжним скрипом, який ніби розірвав чиєсь життя надвоє. Листя маслини засвітило здовж стежок власним світлом, сивим і рясним, як наглий дощ. Яблуні зітхали: шелесне суха гилька, птах спищить журливо, із шкалубини тевкне об землю жук до безпам’яти упитий сном. Скиба мокра від вечірного дощу пахла з усіх сил. Вона ніби оксамит всякала шепіт ходи, шум риз.
Княгиня пошпотувалася. В один раз корч терносливу зачіпив бойко рубець її завої, немов останним зусиллям на землі задержував...
Поражена вражінням сплакала внутрішними слізьми. Аклан йшов тепер опередь неї, вів.
У цей раз небо поблідло злегка від пливучого за хмарами місяця й занавіса тьми розхилилася ніби тихі двері. Білий посвіт упав на верховіття. Старі улиї, витягнені в три шнури попід галуззя, замаяли хилими острішками, поміж них побіг місячний промінь, от як стрічка пущена між пальці.
— Тут... — заговорив пістун.
Він з силою відпер якусь ржаву засуву, — вузькі, однокрилі ворітця в залізі з вагою подалися вперід. Потрійний перстень валів, наїжених високими, грізними смугами, зарисувався, як хребет дракона серед скоку.
Нічний запах далечини вдарив у Аклана, як наглий дурман, той самий, що під плавбу кочуючих хмар гойдав колись його дике серце на степах Поросся.
Оп'янів доразу, затужив, будьте під лемент сопілки:
— О зорі білі, черленобокі! Стада гойні, окрасо мандрівок! Роде, розмаю, лісе сонних веж! О ночі, якою дише Чолпан, зоря поранна!
Душа бродника окликалася ще на далекий плач споминів, тугу по доньці-красуні, коли тихий призов ізгори, шорох осиписка й двоє діточих рук простертих до нього з владним довір'ям, вернули його дійсности. Провергся раб.
Тимчасом вал вкритий колючими травами й свербивусом двигнувся перед ними ще раз і ще раз. Важкими стопами, проте чулими до болю на кожну вижолобину, заслухані у тишу ще виразнішу крізь дзвінкий крик серць, збігці сходили по відшибі наскоси. Настирливе плетиво бур'яну, ніби широкий невід, колихався під ними, — засідки накопиченого каміння будували химерний лябіринт, пастки нор, де як котячі очі чаїлася жовта грузь, навівали байдужність на все в світі.
В одній з хвиль княгиня пригадала, що ретязки від клади з воском, від скринь з полотнами лежать у кошику з шитвом у діточій одрині, — не зараз віднайде їх там, кому треба... Непокій, як мрачний вихор, облетів її серце ще завивніше, коли згадала старуху Нонну, напівсліпу гладильницю церковних стихарів, устами якої вона молилася, коли у самої серце було порожнє.
Треба було оставити їй жменю срібла, дати сувій рядна на рубаття, шубку хоч яку проти зими... З глибини болю, неледве матеріяльного, виринув іще перед княгинею величний лоб пса, смугнастий от як лик тигра, строгі очі в янтарних блисках, у сяйві відданости до смерти...
Кого з черги обдарує він своїм очарованням людиною, цей і вітхненний друг покійника, радісна тінь дітей? Кого?
Здавалося, йшли так всю ніч і було дивно, що рання зоря ще не сходила.
Самота розкинулася тепер на всю ширину ночі. Хижа проскурниці Чайки, наряджена місяцем, спала під крилами рясних груш. Об ворітця оперлася, аж лягла на ній грудьми, мов серед глухого ридання дівчина у чільці, — косонька розтріпалася...
Ні, — це тілько купка огняних мальв, збитих оноді бурею, клонилася на тин під вогкий легіт ночі, колихала корони в сріблі...
Обійшли хату здалека, прямували в дремливі тіни вуличок, углиб старого міста. Крислаті житла купців, оглухлі під зеленню, спали найкріпшим сном, — без снів. Недавно здвигнений, білий як облак Іліїнський собор виплив проти них прекрасними світлими сходами, ніби дорога в небо. Мідяна брама сяяла сонним плесом, на кольоровій стяжці шиби сивий кінь рвав із копита в казочний світ, а їздець, вигнутий в скоку, як ялиця за вихром, пер його боки срібними залізцями. По склі блукав самітний промінь, — освітить, бува, на хвилю шовковий жмут гриви, в уплітках, — руку в залізі з копієм, гранчасту бороду воя й спочине... Знову майне уверх, запалить кичку білих пер на шеломі, зрум'янить тепло вістрє копія й згасне...
Пробігли мимо, видовжені тінями аж ген, на Воскресенську нивку, за старомниський сад...
А там Птичий торг виметений охайно, от як тік під неділю, торчав іздалеку туманними видивами спертих у козли столів та ослонів, щей вивернених горі дном великих кошів із верболоза. Станичка мійського провірника мір і ваг заперта наглухо, присіла насередині, ніби хатка на курячій ніжці, що от-от закрутиться довкола себе.
Мелькнув круглий, як вежа, захист стольного правника, що пильнував висоти цін, ходив із княжою хартією, клав око на всі міри й ваги, ще й контрибуціями карав чужоземного купця, який торгував без дозволу...
Як привиди, увеличен! ніччю, чорніли спуди, звіси, ставила...
Ще дві-три улички призадумані над собою останком полохливої мрії і стіна градна, як чорний хитар між затишною безпекою життя і невгомонними вітрами далини, винирнула перед збігцями, спинила доразу.
З лисячою бистротою Половчин посунувся здовж муру, зашарудів долонею по камінню, а тоді схилився і поліз зі своїм тягарем у діру градну, підмиту дощами, вишарпану кигтями купи вітрів і ніби оставлену руїні. Тепер кинув кудись перед себе дошку, добуту з могилки хворосту обіч, важко дишучи, десь там краями закріпив її та опинився по тім боці рова, на прикрій горбовині, лицем у лице з розгойданою пусткою ночі.
Вийшли на биту дорогу, як у похміллю. Прямували на північ. Два велетенські ясені стояли серед піль підгороддя, намічували шлях у голубій тьмі.
— Хтось креше вогонь, — заговорив Аклан.
Іскра одна і друга зачеркнула коротку лінію, згасла. Перед княгинею стояв патер Рафаїл, спертий об кований віз. На ремені вкруг пояса чорнів здалий меч. Коні порскотіли.
— Крайний час, пробіг! — вистогнав монах розтрясений, гей трепета. — Діждемо так світанку.
Але княгиня з різьбленою церковцею на руці і сонним хлопчиком біля колін, смертельно бліда, готова була вертати. Стопи її горіли, зір засувався райдужним куривом ніби від отрути. Куди це вона вибирається проти ноченьки сумненької? Слідом крови? Вклонитися порогам, звідки грянула тисяча булатних у груди князя — грізної мови? Прибитися до чужого стола й не знати собі там місця? Замість кількох десятків сильних ворогів мати їх круг себе без числа?
— Стій! — крикнула гостро до Половчина, який хотів покласти спляче хлоп'я на м'яких шкірах унутрі воза. — Не кортить мене на цей хліб, Аклане! — вибухнула сердито у пристраснім знеохоченню і болю. — Вертаймо!
Певність, що через яку годину могла б покласти діти у тихій одрині з тим кущем білої кашки перед вікнами, а ранком видати пряжу служебкам і сісти за золотою гладдю єпитрахиля для Іліїнського собора, видалася їй чарівно простим виходом із фантастичного пережиття.
— Що ж? — глупо пробормотів посірілий монах, не годен одоліти жаху.
Він зовсім охляв від цеї несподіванки, хоч кожна жила палала у ньому, як огонь під суховій. Хижа утома затискувала і розправляла його тремкі пальці в суках, як дерево. У горлі застряг високий спазм, серце сурмило тривогу. Ще трохи й лакома щока стане літати, як у дикого кота на вид розгойданої на гильці тетери.
— Ось і край виправі, — сказав із ненавистю. — Здається, алярм у городищи.
І справді: з вежі удруге вже вилетів протяжний свист, окружив приспане старе місто і як камінь з пращі впав збігцям до ніг.
— Ось як виглядає день, побитий зловісним дожиданням! Ось як сон, затроєний муками непокою зі скритовбійцею за дверми! — подумала останком сил.
— Друга обміна! — крикнув, нюхаючи повітря Аклан.
Поривчастим рухом княгиня увійшла на ступінь, скочила під полотняну укриву воза й заняла місце. Їй квапно подали діти..:
Поцілувала їх з чуттям, — для них, для них вона готова на герць з долею!
Сталося...
Аклан усів миттю на переді побіч монаха і дрожучи у собі від солодкої знемоги витав далеч одноманітною піснею чужої душі:
— Роде, розмаю, лісе сонних веж! О ночі, якою дише Чолгіан, зоря поранна!
Коні пішли як змії, учвал.
ЧАЙКА
XXVI
"Чого стала моя доненька?
Чи попалась у неволеньку?
Чи хміль, дочко, чи хмелиночка,
Маленькая та дитиночка?"
(з нар. пісень)
Похилена над діжею, жовтою, як віск, у білій платинці завузленій над карком. Чайка сіяла муку на розчину і роздумувала, як то там матері тепер на нових місцях?
Вістовський пекар, з яким вона зв'язала нещодавно свою судьбу, заробляв добре, а літо — жниво для крамарів. От вони їздять певно удвоє проміж села з повним візком печеного, солодкого і солоного краму, — коржів, завиванців, медяних серць, ще й ріжкатих баранчиків із овечого сиру, а за ними юрба дітей, дівчат...
Який підвечір у росах! Над деревами попал неправдоподібний... Хтось ніби окликнув її імя проміж сад? У далекому голосі яка спрага! Серце Чайки усе напоготові дзбаночок води подати, та пробіг! Спомин у кучерах і богацьких оксамитах, Байдук?
Ні, — тишина.
Як дивно! Життя здавалося вовчим долом, а ось розгорнулася в один раз стежка на простір, дорога бита, як стріла! Новенька діжа на трох ніжках, накрита ряденцем, де тріскають пахливі дувки, це той хід у світ, це будуче з веселими бровами! Всі церкви й монастирі братимуть просфору від неї, як брали довгі роки від її матери... Придбала величавий кіш, скатертину з пітрицького полотна, — до того здумала нові коржі, дивні смаком, за якими питають уже скрізь... Гладко зачесаній, з косами високо над чолом, у цьому доброму уборі, — з давнини, хіба ж її доведеться стрічати що друге між людьми, як усміх і прихилля?
Коли б тілько не ця пустка довкола, де, здається, шепоче одно дрібнесеньке серце, хоч дзвонить тілько її власне! Як радісно була б ділила свій хліб з найближчою істотою, що її дев'ять день тому винесено на рушниках, — геть! Для чого ж не ждало обновленої долі, та обсипалося з рожаним квітом ураз?
Цить... Шелеснуло... Блукає...
Душка ходить по стебелечках, що розкинені біля рівно вимащених челюстий, ховається у сирий віник, скрипить проміж різки... Торкнула на ослоні черепок — тарахкальце, — вже під стелею, аж легіт вдарив об Чайчині вії. Проміж зілля на покуті блимнула як біль: на головці шапочка вишита коциком та роз мальована сухозолотом... Або ж мама забула дати грошик у пазушку, якщо трафиться скрута, — там? Не встромила ж голки в рукавець, а крашанки хіба не поклала край правого ушка?
Чого шукає, — чого?
Розвела малі руки й наслухувала, коли у відповідь залунав тихий плач десь із вершка дерева, що нахилило одну вітку у саме вікно. Через