І багато людям помагала. Та не так, як баби шептухи, що більше голову морочать. Он покличте Зміючку сояшниці заварити. Так вона вам до горщика і пшона, і веретено вкине, і щітку, голку, ножик, копійку й тільки зверху маненький сояшничок.
А у Ненашки нічого того нема. Дасть трави й скаже пити з молитвою. Знайшлися лихі язики, що почали були нашіптувати — чи не відьма часом Ненащиха. Але велика богомільність і те, що баба до всіх ласкава, нікому не робила зла, врятувало Ненащиху від людського поговору.
Оце й тепер вона вийшла трави збирати. Бо ті, що посвятяться на Маковія —найпомічніші.
Катря, побачивши бабу, аж бігцем до неї. Привіталася ласкавенько. Ненащиха придивляється: не добачає трохи та й проти сонця невидно.
— Здорова, здорова, дівонько. А ти ж чия будеш?
— А я Катря, Шевченкова Катря.
— А-а!.. Що ж ти тут робиш?
— Зіллячко збираю на завтра.
— Зіллячко? Це добре діло, добре діло. І я оце по зіллячко прийшла — мо’ кому здасться, нехай не придасться. Ану покажи, чого ти там поназбирала. Петрів батіг... Це гарна травка, помічна. Як хто блювати почне, або бігачка нападе, так дають пити. Малих у ньому купати добре... Гарне зіллячко. А оце — щебрець, теж гарне зілля. Від голови помага' — голову ним парити треба. Німичка... Це від зубів. Як прикласти оцього зілля — зразу заніміють зуби. Кудрявчики... Ну це від нечистої болісті... Струпи на голові теж ними парють... Гарного зіллячка набрала, дитино, гарного.
— А у вас, бабусю, яке?
У мене? Та й у мене таке, як і у тебе. Оце різак. Як усередині ріже, то помагається ніби, як пити. Оце деревій — від живота. Полинок... Це як хто тужить, тоскує — добре пити. І як у грудях заболить — теж. Підбіл — на рану добрий.
Катря слухає та на вуса мотає. їй усе хочеться запам’ятати. Слухає й Тарас, але у нього свої думки. Нараз виривається:
— Бабусю! А чи правда, що ви на помелі на Лису Гору літаєте?
Загальна ніяковість. Катря почервоніла й смикнула брата за сорочку. Баба
Ненащиха сумно зітхнула.
— Ні, сину... То тільки так з дурного ума говорять. На помелі ніхто не може літати... Ну, йдіть же собі, дітки, а я ще піду у ліс, далеко...
Катря дуже довго виговорювала Тарасові. їй жаль було, що втратила таку нагоду дечого навчитися.
Додому принесла цілий оберемок квітів. Мати аж здивувалася.
— Куди їх стільки ти натарабанила? А це нащо? А це?
Та ми, мамочко, не все понесемо святити. Що понесем, а що й так засушимо — воно, може, й здасться. Мене баба Ненащиха навчила.
— О!.. То вже й ти в лікарки берешся? Гляди, як би у ставку не скупали. Мати труть мак на коржі та шулики. Катря сортує свою здобич. Потім
пішла до стіжка, насмикала колосків пшениці й звила перевесло. Обкрутила ним сніп зела, уткнула туди воскову свічку — аж тепер готово!
— Гляди ж потім із цього перевесла навиминай зеренця!
Катря знає. Те зерно мішають потім до посівної пшениці — кажуть зони тоді не буде.
Дивний вигляд мала другого дня кирилівська церква. Мов усі дооколичні луки, наче той Бірнамський ліс, посунулися до огради. Всюди квіти, квіти, квіти усіх сортів, які тільки родить українська земля. І свіжі й засушені, і в малих пучечках і великими оберемками, як у Катрі.
А коли скінчилася обідня і вийшов священик у ризах, церковні брати позабирали корогви, церковні сестри образи, а на дзвіниці вдарили "веселенької", люди позапалювали свічки у своїх квіткових снопах — так і справді стало всім гарно.
І йшов цей величезний похід аж до Нижніх Криничок — це у долинці три криниченьки рядом є. Там батюшка освятили воду й тією водою бризкали зело.
Тарасові було цікаво — як це так? Була-була собі звичайна вода у криниці, а тепер стала свята. І яка ж вона єсть тепер? Чи солодка, чи пахуча?
Коли піп бризкав, Тарас висолопив язика. Кілька крапелинок упало й на язик. Нічого особливого — вода, як вода.
А Катря — аж сяє. От уже для кого празник, так празник! Додому йде —мало не танцює. І в кого вдалась така життєрадісна?
XXX
Осінь.
Село починає приваблювати до себе всякого сорту людей. Он ганчурник приїхав. Дзвінким тенорком кидає через плоти зазивну пісню:
Ганчуркі! Ганчуркі!
Дявчуркі!
Нясітя ганчуркі, ганчуркі!
А ви, маладіцьі,
Нясітя тряпіцьі!
Тряпі-іцьі-ьі!..
Наголоси витягає довго, і у нього виходить — "кіганчур... кіганчур... кіганчур"...
З дівчатками-підлітками хто-зна й що поробилося від тих криків. Мов показилися! По горищах нишпорять, по всіх закапелках лазять, метушаться, матерям обридають.
А ганчурник розіклав уже свої богатства на возі — аж очі сліпить! Тут і сережки, й перстеники, й хрестики, й образочки, намисто, а для хлопців гачки на вудку, ножички складані, книжечки.
Тарас побіг із цікавості. Тим більше, що вся вулиця дитяча там. Поприносили ганчір’я, простягають, а ганчурник коверзує.
— Што ш ти мало принесла? А ишто хатиш сережки. Этта, брат, ти мой, сережки дорогие. Принеси ишшо столько — тади дам.
У нас немає більше, — шепоче бідне дівча, а у самої слізки на очах крутяться.
— А ти спадницу маткину приняси али рубаху украдь, — не то в жарт, не то серйозно радить москаль.
Дівчинку в жар кидає від такої пропозиції, й вона відступається в товпу, забувши й про сережки й про своє ганчір’я.
Декого вже наділив ганчурник перстенями, хрестиками; у тих щасливців очі світяться радістю й не налюбуються вони своїм багатством.
Взяла й Тараса охота. Особливо книжечку йому хотілося. У червоненькій палітурці — така ловка.
Мотнувся стрімголов додому. Бомбою влетів до хаіти.
— Ма!.. Давайте ганчірок!.. Та багато!.. Ганчурник... книжки...
А сам і не здишеться. Та його ждало велике розчарування. Він забув, що в сім’ї ж є Катря, і що ця Катря вже цілий рік збирає ганчір’я, бажаючи виміняти на разок намиста. І вже від Катриного ока не сховається й найменший клаптик якої ганчірки, тим більше, що це все йде за згодою матері й її благословення.
Тарас засумував, коли мати об’явила, що ганчірок нема.
— Катря усі ганчірки забрала. Піди попроси — може вона за свої й тобі що виміняє.
Тарас чкурнув назад. Катря вже коло воза. Передає ганчурникові величенький жмут добре складених і перев’язаних ганчірок. Ганчурник важить на руці.
— Што ш табе? Перстенечек што-лі?
— Ні. Мені отой разок намиста.
— Маниста?.. Вишь чево захотела! Этта, брат, монисто дорогое.
— А як дорого — давайте ганчір’я назад.
— Вишь ти какая приткая! Ну, на тебе твоє добро назад. Положи в суп —може навар будя.
Це з обох боків була ставка на психологію, але ганчурник програв. Катря взяла ганчірки й повернулася йти назад. В цей момент підбіг задиханий Тарас.
— Мати... щоб ти... й книжку...
— Ні, Тарасику... Ходім додому: дядько не хоче наших ганчірок.
Як уже вона йшла від того воза, то інша справа, але факт, що йшла. А ганчурник наче й не дивиться в її бік, але все бачить і мусить признати побіду за дівчиною.
— Эй, ти, дефка! Вернись!..
Катря не думала навіть, що це до неї, аж уже діти почали кричати: Катре!.. Тебе дядько кличуть!..
Вогники радості заблисли в очах дівчини. Але вона витримувала характер і вертала повагом, хоч хотілося бігти.
— Ну, давай уж твоє добро, бяри монисто, шут з тобой.
— Ні, ще й книжечку дасте. Яку, Тарасе? Тарасик показав найблискучішу. Червоненька палітурка й золотий хрест вибито посередині.
— О, брат ти мой! Етта ти... Губа, брат, у тебя не дура! А ти, дефка, што ж? Раз о^ну цену правишь, а раз другую? Ну, да уж ладно, ладно...
Йому навіть подобалося, що таке мале дівча, а так зуміло за себе постояти. Ганчурник і не знав, яку довгу школу перед тим пройшла Катря, як вона годинами вистоювала й дивилась на справжніх дівчат. З ними й говорить ганчурник інакше, й дає їм не те, що він хоче, а те, чого вони добиваються.
Ганчурник недбалим рухом кинув Катриного жмута до своєї скрині, дав дівчині разок пофарбованого намиста, а Тарасові роззолочений поменничок. Катря вдавала спокійну, хоч усе співало й грало всередині, а Тарасик не крив свого захвату; аж заляпотіли п’яти, як він кинувся до матері.
— Ма!.. Дивіться! Та ви тільки подивіться!
— Ох, яке ж і гарне! — машинально говорила мати, шурхаючи в печі.
— Та ви й не подивилися! Та ви, лишень, гляньте!
Мати повертала голову.
— Гарний поменничок. Це ти батькові дай.
— Навіщо батькові? Я сам буду бавитися.
— Що ж ти його у пісок понесеш чи що? Це річ церковна, бавитися нею гріх. Тут тільки догадався Тарасик розгорнути книжку й подивитися всередину.
Сподівався побачити там безконечне число різних малюнків, а побачив кілька клаптиків чистого паперу. Зовсім чистого, навіть нічого не написано.
Тарасик розчарувався. Йому здавалося, що ганчурник мусив би попередити, сказавши — дивись же, там картинок нема. Книжечка втратила ціну в очах Тараса й він байдуже віддав її матері. Але образ рудого ганчурника з подертим гречушником на голові, дзвінким голосом і швидкою мовою назавжди зостався в пам’яті хлопця.
XXXI
А то цигани приїхали. Десь там вони зупинилися за околицею, а одразу стало повно їх всюди, й наче аж гомін який пішов по селу.
Як тільки хтось перший гукнув — цигани! — піднялася суєтнява. Де висіло яке лахміттячко на тину, сорочка чи чоловікові штани — одразу зривалося, бо, відома річ, як тільки покажуться вулицею цигани — нічого не вдержиш на тину. Інші баби біти та хапали дітвору з вулиці.
Дівчата млосно думали про наявну можливість щось довідатися з будучого: Чи вернеться Степан із заробітків, чи прийдуть старости цього року та ще якби знати й від кого.
Хворі покладали надію на шептух-циганок, бо над них ніхто не відшепче. Дядьки дожидали циганів як майстрів ковальської роботи, бо циган природженний коваль. Дехто думав повести кобилу до циганських жеребцід, а дехто міняти надумав, сподіваючися, що він обдурить, а не його.
Отже, хоч усі нарікали на циганів, хоч кожен казав: "О! Вже принесло цю наволоч!", але все ж цигани входили якимось боком у нормальне життя села й село не відмовлялося від тої участі.
Тарасик бавився на вулиці з Ориною, коли через плоти, через огороди понісся крик: "Цигани!". Якимось бездротовим телеграфом то встигало приходити до кожної хати, і коли десь на вигоні забіліла перша циганська фура, то вже мати Тарасова вибігла на вулицю й хапала і своїх і сусідських дітей. Сусідка відробляє сьогодні залеглий день.
Тарас вибіг із хати.