Кошару направить, дошку коло сідця приб'є, стовп розхитаний укріпить, застайки полагодить, бо самим пастухам ніколи. І їсти поможе зварити, і в голові не одному поськає — до всього. А за те все і сам прогодується кілька день, і надають йому на дорогу і сиру, і бринзи пастухи — аби доніс.
Оце й зараз. Щойно наблизився, а вже кричить:
— Ой га, пршєпеньки! Ци дужі?
Пастухи хором відповідають одразу весело, бо це починається кількаденна полоса жартів.
— А ти шо лежиш, єк пан? Чо не доїш?
Се один із пастухів прихворів трохи і лежав.
— А ци я гірший за пана? Най раз полежу, йк пан, бо й я такий самий.
— Ой, нє, небоже. Ти не такий.
— Чіму? Оннаково чоловік си родит. Пан Біг оннаково людей творив.
— Ой, нє, не оннаково.
— А ци ти там був, що знаєш?
Пастухи охоче піддають репліки, бо знають, що Яків доконче виплете якусь сміховину.
— Я при тім не був, а знаю, що йк Бог зачєв творити усєкі народи, то виліпив русина з глини, а шляхтича з доброго кіста пшенишного, солодкого. Поставив на сонце шушитиси, а сам дес пішов.
Лиш біда го наднесла — пес прибіг. То русина не рушєв, бо тот з глини. А шлєхтюка із'їв гет цалком, бо то було смашне кісто.
Лише погадайте собі — із'їсти тілько того кіста! Обдуло пса, об'ївси неборака та й мусів ізчєста сідати спорожнятиси. Єк дерево завидит — і сідат під деревом.
Приходит Бог — ой–га–а!.. Руснак стоїт, єк і стоєв, Божов руков зроблений, а шляхтича нема, лиш те, шо пес наслідив. Но, нема шо робити. Треба душу давати. Дмухнув Бог душу у руснака — тот ожив. А витак давай дмухати на те лайно. То що сідав пес під вербов — став із того шляхтич Вербицький, що під березов — шляхтич Березовський, що під буком — Буковецький, під євором — Єворський. Так пішла жити гет дала шляхта.
Пастухи регочуть. Їм приємно, що так влучно, так приперчено вигадав хтось на панів. По вечері сьогодні довго всі не спали, бо Яків усіх смішив. До того ще й музикант він: і на скрипку, і на флояру, на денцівку, монтелев — на усяку тобі музику. Співаночок таких вимудрує, що пукати від сміху. На другий день у неділю нікому не хотілося йти від стоїща — так тут було весело. А ще буде веселіше, бо з самого рання почали прибувати люди та все не з порожніми руками: той горівчини прибог, той тютюнцю пригістного. І вісті ж із села найновіші — всякому цікаво.
XXII
Стоїще ожило. Багато людей ходять, крутяться; жива бесіда, жарти, сміх. Ватаг міряє, перекроює, рівняє реваші[67] до колід. Не без того, що дехто й голос підійме, як видасться щось не так.
Один ґазда почав говорити, що на його шкаберці було "штирі рублі й бовт".
— Але йк давали мені онну бриндзєнку та зрізали рубель, то й бовт ненароком ізрізали. Я вам казав тогди, що зрізалисте бовт та й можете забути, а ви мені говорили: "Нічо, нічо — я му памнєтати"… Лиш що були–сте підохочені та, видев, направду–сте забули…
Гнат твердо казав, що такого не було й не могло бути.
— Шо–сте дістали, то–м зрізав. Я вашого, ґаздо, не хочу. Я кілько ватагом, а міртуна чожого не взєв–сми.
— Я ни кау, шо ви взєли, я лиш кау, шо–сте забули. Я вашого теж не хочу, але й свого не дарую.
Слово за слово — розмова загострилася. Трудно було рішити, хто з них правий: чи дійсно Гнат забув, хоч це прямо неприпустимо, а чи ґазда, надіючися на те, що не може ж Гнат усе пам'ятати, гадав зірвати й проколов бовт.
Гнатові прикро, що це відбувається при людях. Якби сам на сам, то, може, Гнат просто дав би бринзи на той бовт та й відчепись ти від мене. Але зараз люди слухають, кожне думає: "А хто би то знав? Ніби за Гнатом не водилоси такого, але скуса не по каміню ходит, лиш по людєх".
Гнат нараз обриває розмову:
— То каете, ґаздо, штири рублі й дєрка на бовт?
— Ає!.. І бігме так. І на реваші так, — і совав шматочок тріски усім під очі. На реваші дійсно було півдірочки саме там, де на колідці було зрізано. Виходило, ніби винен Гнат.
Правда, дірочку можна було провертіти собі дома, вистудіювавши перед тим колідку; таку думку навіть висловив хтось із присутніх, але ґазда клявся і божився, що він того не робив.
Гнат знову перервав:
— То слухайте, ґаздо, що я вам іскажу. Приймаю штири рублі й бовт. Даю вам штири бриндзєнки бриндзі за рублі, а за бовт півбриндзєнки — кємуєте? Нє єк за бовт, а єк за пів–міртука. Одну бриндзєнку–сте ви взєли. То маєте зара від мене дістати півчварта бриндзєнок бриндзі, відлучєйте собі свої дроб'єта й йгіт ід хати, аби я вас ту на полонині у себе бирше не вигів.
Ґазда закліпав очима. Такого кінця він не сподівався. Правда, дістати весь дат на початку літа і мати у себе овець, які ще ціле літо будуть доїтися, — це було добре, але… Але, забравши одразу вівці — що з ними робити? На жодну полонину їх більше не приймуть, отже, пасти дома? А як? Самому ніяк, треба наймати.
Мало того. Будеш мати з овець молоко, то треба усе його споживати, бо сам бринзи не наробиш: нема й посуду потрібного, глягу, зрештою, просто уміння. Словом, виграш був, але не покривав програної. Ґазда почав дотумкувати, що, мабуть, він програв. Дивився по людях, шукаючи співчуття, але якось його не знаходив.
— Чкайте… Єк же то…
— А так. Прийдут пастухи в обід — розлучєйте собі свої вівці. Котрі ваші знаменєта. Пічки.
— Ає… Пічкаті мої…
— Тож беріт та маршіруйте.
— Але ж бо я не маю на чім вести дат…
— Кочєте собі. Вно з гори покотитси аж у долину. Ґазда бився руками об поли.
— Та чюй, Гнате… Я вже не хочю… Най тот бовт… най моє пропадає…
— Я вашого не хочу, аби пропадало. Даю вам бирше, ніж слід. Даю вам зара, то до кінця літа ви собі ше приспорите штири бриндзєнки. Лиш аби я вас ту бирше не вигів.
— Але я вже говору, шо вже не хочю бирше того… Може, я сі помилив, то перепрошєю.
— Ви з мене злодія зробили оперед людей. Ви говорили, шо маєте на реваші те, шо я собі на колідці зрізав. То або ви злодій, або я. Лиш я злодій ше не був. Най люде скажут, ци був я злодій. Кажіт, люде добрі, ци я кого вшахрував, ци кому не додав? Може, хто на мене шє таке говорити, єк цес ґазда?
Гуцули відповідали, що ні, що ніколи ніхто не міг сказати на Гната нічого лихого, що він на всі гори ватаг, що другого такого пошукати. Словом, усі були по стороні Гната. Ґазда вже просився, казав, що він помилився, що він бере свої слова назад — але Гнат був невмолимий. Виніс три бербениці бринзи, четверту в половині, доповнив вурдою і велів ґазді зараз же то все забирати.
— Таже я конє не маю. Ой…
— На собі несіт. Віднесете онну — вертайте за другов, але щоб я вас бирше ту не вигів.
Хтось із гурту бовкнув було, що так ніби не годиться, що треба дати чоловікові можливість забрати своє добро.
Але Гнат (Олекса не пізнав зрівноваженого, спокійного Гната):
— Своє добро? То моє добро він берет, бо єго худоба шє тільки не наносила. Я му своє добро дарую і не хочу бирше го ту вигіти. А хто мені має вказувати? Куждий на своїм обійстю ґазда, а я ту, на полонині. Я ту ґазда — і ніхто мені най не вказує… А хто хоче і свої відлучити — до ласки панцкої уручаюси. Хоч зара… Трембітаю на обід. Зара вівці приженут. Хто хоче — най вогорит свої знаменєта.
Схопив трембіту й дмухав у неї так, що звуки не поміщалися в інструменті й вилітали з горла, мов кулі з рушниці.
Ґазда, що так нещасливо зайшов собі з Гнатом, ходив поміж людьми й просив, чи хто не довіз би йому тих бербениць до села. Але кожний приїхав не так собі. Мав мати терх назад, тож усі відмовлялися.
Потім того ґазду наче що осінило. Він пошепотівся із якимось своїм приятелем, той передав йому з–під поли пляшку.
Ґазда підходить до Гната з налитою чаркою. Лице у нього вже було спокійне — він вірив у всесильність чарки. Але не знав Гната. Ватаг пити не захотів. Ґазда вже і так, і так. І вибачення просив, і давав усякі обіцянки — Гнат зостався невблаганним, і ґазді таки дійсно довелося відлучати своїх овець. А що не його лиш вівці були пічкаті, а й другого ґазди, що саме був тут, то зайшла ще сварка й там. Добре, що той другий ґазда, окрім пічки, познаменував свої вівці ще одним, йому лиш відомим знаком, а то готова б бійка.
Словом, поки вирядили того з його вівцями й бринзою, то крику було доста. А вже що лаявся на відхіднім, то скільки хотів. То вже було йому дозволено. Кожний знав, що треба ж дати чоловікові бодай вигавкатися. Зрештою, ця неприємна пригода скоро забулася у взаємнім частуванню. Горілки цей раз принесено було досить, обід тягся довго, і деякі пастухи пішли на пообідню пашу і геть–то веселі.
Та й Гнат підохотився трохи і все хвастав — який–то він ватаг знаменитий, яка у нього прекрасна система випасу, як він уміє підбирати пастухів і взагалі службовий персонал.
— Пастух має чисто си обходити весь чєс (тобто не знати женщин), бо би від того шкода би була в худобі. Та й щоби не вкрав — не то шо, а таке, шо синє за ніхтем, то й такого аби не вкрав. Бо йк хто краде — худоба зара си розриває, губитси по лісах та й готове нешіськє, ає… Та й меже собов аби вміли в мирності жити, аби не було у стаї псєкуванє та гризи усєкої. Такі у мене пастухи. У мене тихо, у мене спокій у стаї. Правда, пастухи мої славні.
І пастухи відгукувалися хором, із п'яною щирістю, лізли цілуватися, прирікали, що всі обіти виповнять. Лиш от… обіт цнотливості. З ним було найтяжче. Особливо коли прийде хто з домарів із жінкою.
Один вид челядини приводив декого з пастухів до стану нервового подразнення — і тоді во ім'я цілості свого обіту нарушалися всі інші. Насамперед обіт мирності, бо пастухи починали сваритися поміж собою, лаятися за кожну дрібницю, доходило часом і до бійки. Нарушався обіт всесторонньої послушності ватагові, бо пастухи нараз починали огризатися, показувати дух свавільства й протесту. Нарушався обіт повздержності, бо пастух хотів потопити у горілці своє подразнення, але горілка ще більше розпалювала. Взагалі нарушалося ще безліч обітів, коли хотілося нарушити лиш один.
Пастухи ставали тоді фантастами і мрійниками:
— От я пасу, а вна віходит з–за смереки. "А ти тут, леґінику. Ци не знайшли би си ми вбоє…" Або лежу у застайці… Коли чюю — шос тепле під боком. Озирнув си — а то вна…
І таке ріжне.
Ватаг перебалакав з одним з порядніших ґазд, потім закликав печеніжинських хлопців:
— Цес ґазда із Жєб'я — Слупейки. Він ідет зара іт хаті.