Олюнька

Чого ж ви прийшли до мене?

— Та ви, пане Якуб’є, казали мене прикликати.

— Я? То неправда! Приходив сюди ваш чоловік полагодити справу з Олюнь-кою, а я йому сказав, що з ним не маю що говорити, бо він передо мною не до­тримає того, що обіцяє. Це знає добре ціле Закуття, що ви в хаті голова, а ваш чоловік віхоть... Я йому сказав, що як хочете що робити, то прийдіть самі, отже, я вас зовсім не кликав, і мені вас потрібно до хріну...

— Та нехай уже буде й так, як говорите, бо в вашій хаті ваша правда мусить бути,— каже Ганна з притиском.— Але що будемо робити, бо я дівчину заби­раю...

— Ого, а як я не дам? Цю правду, що вам тут, у моїй хаті, кажу, можу вам по­вторити всюди, а з дівчиною зроблю так, як мені моя совість наказує... кривди­ти її не дам!.. Вибийте собі те з вашої премудрої голови, що ви її заберете без моєї волі, навіть якби по неї посилали таких відважних ландсдрагонів[29] , як ваш чоловік... Щастя його, що я не знав, який він тут був зухвалий, поки я при­йшов, бо був би так йому дав, що його всемогуча жіночка була б у нього того не відняла...

Ганна закипіла злістю, але вгамувалася вчасно.

— Та яке ви, правду кажучи, маєте право до неї? Я її вуйна, а мій чоловік опікун.

— Тільки ви не виїздіть з тим опікунством, як купець з крамом, бо за кілька днів дістанете з суду, що ваше опікунство чорт узяв, та ще й рахуночки при-йдеться складати... ну, а розуміється, що у вас рахунки ті в порядку... Адже всі знають, що ваш чоловік продавав збіжжя з Олюньчиного поля, складав гроші і докупив їй грунту, придбав їй худоби ладної... ну, а Олюнька має повну скриню всього добра, і білизни, й одежі, і всього-всього,— хоч зараз до шлюбу!.. І не ди-вота, що стільки всього є, бо було з чого придбати. Двадцять моргів шляхетсь­кого грунту в році щось приносять!

Глумливі ті слова цідив Шевко одно за другим з такою вдаваною повагою, що хто не знає, як є насправді, подумав би, що це свята правда.

Ганна стояла, як на вогні, і кожне слово кололо її як голкою. "Ото якби мій чо­ловік наважився таке мені сказати, я б йому коцюбою голову розбила?" — ду­мала собі Ганна. Але ті слова говорить не Андрій, лише Шевко. На його боці була правда й сила, то треба було жовч проковтнути. Ганна бачила, що не жарти і погрозою нічого не вдіє.

— От не сміялись би ви надо мною, бідною, — каже Ганна крізь сльози, котрі або були удавані, або таки плакала зі злості,— чи ви не знаєте, як у мене є? Мій чоловік баба, не має своєї волі і треба його на мотузку водити, ні про що не постарається, а тут троє дітей, та й покійний тато стільки літ був коло нас...

— Говоріть це комусь іншому, не мені! — сказав на те Шевко вже сердито. — Я знаю добре, що ваш чоловік, хоч баба... я те сам кажу... але господар доб­рий і нічого з хати не винесе, а покійний тато Луць дарма хліба не їв та й своє мав, навіть на похорон собі склав.

— Та то правда, все свята правда,— каже Ганна, втираючи сльозу хусткою,— але я вас дуже прошу, не робіть мені стиду, не подавайте до суду і віддайте мені дівчину.

Ганна вклонилася Шевкові в ноги.

Тою покорою вона його роззброїла. Але хотів іще поторгуватися.

— Я не можу! Тепер якби ви дівчину дістали в свої руки, гіркий був би їй світ... А хто мені заручить, що так не буде?

— О боже мій святий, які ви невірні! Та вже вам ручу, що так не буде, а якби що найменшого, то вже тоді зробите, що вам схочеться.

— Ну нехай і так буде, ловлю вас на слові. Але пам'ятайте, коли що-небудь побачу, тоді нічого вам не поможе, тоді грунт віддавай, з хати марш і рахунки на стіл! Тож глядіть...

Шевко погрозив їй пальцем. Ганна хотіла поцілувати його в руку, та Шевко не давав руки. Ганна таки зловила за руку і цмокнула з цілої сили.

Відтак кинулася до Олюньки:

— Ходи ж, ходи, моя дитино! Забудь, що було, більше воно не повториться...

Вона хотіла взяти Олюньку за руку. Дівчина відступилася від неї і притулила­ся до Шевкової.

— Е, ба, за позволенєм! — каже Шевко. — Чекайте трохи, не так скоро...

Ганна стала серед хати здивована. Вона не знала, чого Шевко хоче, і вже боялася, що, може, зречеться того, що сказав.

— А в чім же ви хочете її брати? Так вона не має на собі ні сорочки, ні спідни­ці своєї! Те все моєї жінки, а чейже не хочете, щоб я давав їй моє, коли вона має, богу дякувати, своє. А її єдвабна сорочка й спідниця, що ви їй дали, пішли на сміття. Навіть каглу годі було ними заткати, бо мені б "худоба" хату зане-чистила...

— То я їй зараз принесу свої речі,— сказала масненько Ганна.

— Ба, "свої", а дома здерете з неї й натягнете на неї знов онучі... Так не йде! Олюнька не піде від мене, поки не вшиєте їй шість сорочок, дві спідниці і два кафтаники та ще й порядні чоботи. Ідіть і поспішайте з тим, бо я від свого не від­ступлю ані на крок. Але поспішайте, бо як за чотири тижні не буде готове, то я відмовляюсь від того, що сказав, а Олюнька буде мати іншого опікуна.

Нічого було й казати, хоч Ганна казилася зі злості. Вона попрощалася, як могла найсмирніше, й швиденько вийшла.

Аж на вулиці відсапнула. Ганна була така зла, що була б вербу кусала по до­розі, щоб лють свою зігнати, її лютило не так те приниження, якого зазнала, як те, що на все дивилася Олюнька, котра перед нею дрижала від самого по­гляду.

В хаті застала чоловіка. Вона ще не змінила за дорогу свого покірного вигляду. Андрій аж здивувався. Він ще не бачив своєї жінки такою солодкою й покірною, то й насмілився її запитати:

— А як же?

Замість відповіді Ганна плюнула чоловікові в самісінькі очі.

— Отак, ти, бовване проклятий! Я стільки наслухалася задля твоєї чортової сестрінки, бодай її був дідько взяв ще до того, як я її побачила!

Андрій не слухав далі. Він обтер лице рукавом і пішов до стодоли.

Ганні треба було братися до шиття. Вона закликала собі ще одну бабу-швачку, винесла з комори полотно, покроїла сорочки, і взялись удвох до ро­боти.

Андрія послала до міста з одною сусідкою і сказала, що той має купити. Він був тому радий, бо хоч би щось не таке купив, як треба, то міг би усю провину скласти на сусідку.

Коли вже все було готове, Шевко прийшов до Андріїв, оглянув, пораху­вав сорочки і каже:

— Ну, тепер приходьте обидвоє за Олюнькою!

Андрії вибралися до Шевка, як на празник або в свати. Шевко прикликав ще кількох шляхтичів-сусідів і префекта. При людях розка­зав усе, як і що, а відтак, звертаючись до Андріїв, сказав:

— Але тут вам кажу, при шляхті, що як не будете з дитиною обходитися, як бог приказав, то гіркий ваш світ буде! Пам'ятайте!

Ганна пообіцяла обходитися з Олюнькою по-людяному й забрала її додому, добираючи для неї слів наймиліших, які лише знала.

Шевко затримав у себе шляхту на почесне, а з ними й Андрія.

Ганна, що при таких оказіях ніколи не пускала чоловіка самого, тепер, коли діло так добре повелося, забула про нього.

Шляхта перейшла до світлиці. Шевко послав за горілкою й гараком. Шевкова поставила на стіл хліб і масло. Зварила ковбасу, поставила миску капусти з со­лониною, пироги, голубці — одним словом, празник. Шляхта посідала за столом і стала частуватися. Чарка кружляла між шляхтою. Гості стали їсти, попиваючи горілку. Коли вже миски стали порожні, внесла Шевкова горщик кип'ячої во­ди, поставила склянки, цукор, і всі стали запивати "окропок", тобто гарячу воду з гараком.

Розв'язалися язики й почалася гамірлива розмова. Розуміється, бесіда йшла про Олюньку.

— Добре ви діло зробили, пане Якуб'є! — каже префект.— Тепер сирота буде трохи інакше дихати.

— Певно, що добре! — відзивається Петро Ясів.— Якби не пан Якуб, то ні­коли так не було б, й Олюньку була б далі нендза їла...

— Їла не їла,— каже Андрій, що розігрівся від напою,— або я від чого? Я був би терпів-терпів, але таки була б колись терплячка урвалася, і я був би всьому кінець зробив.

Всі зареготали.

Обізвався старий Стефан Юзів:

— Не говоріть, не говоріть, пане Єнджею! От нащо то хвалитися, коли ми всі знаємо, що жінка вас на мотузку водить і при ній забуваєте язика в роті...

— Що забуваю? Бо не хочу з бабою сваритися, але якби було треба, то й виб'ю! — боронився Андрій, б'ючи кулаком об стіл. Шляхта знов зареготала.— Та бо не смійтеся з мене, пані браця, бо як кажу, що так, то так! — кричав Андрій.

Він горілки майже ніколи не пив. На оказії ходив лише з Ганною, а вона пиль­но за ним наглядала, щоб не пив більше, як треба. Тепер, добравшись до чарки й не чуючи коло себе Ганни, перебрав мірку.

Михасів Ясьо, знаний збиточник, задумав собі штуку і хотів її таки зараз виконати.

— Пане Єнджею, за ваше здоров'я!

Андрій випив один і знов розговорився. Підсунули йому ще.

— А я таки кажу, що ви боїтеся жінки, як чорта! — дражнив його Ясьо.

— Я ні чорта не боюся, ні жінки, і випарю її, що буде аж пищати... як лиш за­хочу!

— А я б'юся з вами об заклад, що ні! Як жінка лише крикне на вас, то зі страху влізете під лаву...

— Не під лаву, а в мишачу діру! — підхопив хтось з гурту.

— О що заклад? — питає підпилий Андрій.

— Який заклад?

— Я ще нині мушу жінку вибити, мушу, аби я так здоров був!

— Добре! Нехай буде заклад! — каже Ясьо.

Подали собі руки. Шляхта розбила, але ніхто не знав, на що заклалися, а п'я­ний Андрій забув спитатися, що Михасів Ясьо ставить.

— Ну, ходім! — каже Ясьо.

— Добре, ходім!

Андрій встав і, заточуючись, попрямував до дверей. Була вже пізня пора.

Михасів Ясьо, потираючи руки, моргнув шляхті, і всі гуртом пішли на віддалі за Андрієм.

Андрій ішов у чотири боки. Горілка робила своє. Перед ним танцював світ. Верби крутилися, місяць з нього кривився.

— Я кажу, що виб'ю, то виб'ю... бігме! А вона, собача віра, не буде вже командувати мною... вже не буду називатися фартушкевичем... бігме! Досить того! Або я не шляхтич, як і інші, чи що? Чому моя жінка не така, як інші? — Він став проти верби, що стояла при вулиці, начеб хотів від неї почути відповідь.— Я тебе вціджу, то побачиш, що значить Лукашів Єнджей! Ти, малпо одна!

Він замахнувся і ледве не впав. Закрутився млинком по снігу й пішов далі, повторюючи своє: "Малпо, малпо зателепана!"

Шляхта йшла за ним, ховаючись поза плотами, та аж душилася від сміху.

Андрій зайшов проти своєї загороди. Тут закінчив монолог, переліз обереж­но через перелаз і пішов уже трохи певніше до дверей.