Приватне життя феномена

Євген Гуцало

Сторінка 21 з 83

Христя говорила так зворушливо, з таким уболіванням, що правління, яке вже хиталося туди-сюди, одностайно стало на її бік, а відтак західнонімецькому телебаченню було відмовлено не тільки на сьогодні, а й на століття вперед.

Розмова наша відбувалась тоді, коли весь світ оповіщено про засідання правління колгоспу "Барвінок" і про виступ доярки Христі Борозенної. Всілякі "радіоголоси" зчинили вакханалію, звинувачуючи яблунівську доярку в зневазі до прав людини. Група американських сенаторів виступила з заявою, начебто правління колгоспу "Барвінок" своїм рішенням порушує хельсінкські угоди, підписані Радянським Союзом.

Звісно, Хома Прищепа, розмовляючи зі мною, почувався знервованим і вкрай стомленим. Почуваючись так-сяк, на— косяк, не по-людськи, він зовні скидався чи то на скрипуче дерево, яке має довго жити, чи то на скрипуче колесо, яке має довго їздити. І, дивлячись на нього, чомусь кортіло сказати, що череп’я живе довше, ніж цілий посуд, отож із розбитою душею теж можна сто літ протягнути.

Западав сизий, мов голубине крило, вечір. Ми сиділи в хаті, і в одчинене вікно хвилею плинув запах м’яти. Сад уже одцвів, і над верхівками яблунь світилась апельсинова шкурочка місяця. Трагічний смуток, вселенська скорбота повили круте чоло Хоми Прищепи, надаючи йому того незабутнього виразу, який він мав, сидячи на цегляному постаменті, в день першої нашої зустрічі.

— Слава зрідні неславі,— говорив Хома, п’ючи дрібними ковтками каву, заварену по-турецьки.— Слава — це ярмо. якому ти й належиш, а не собі. Всі, що прагнуть слави, насправді прагнуть рабства, уярмлення. Слава — це чорт, який завжди чортом буде, з яким і не треба змагатись і з якого ніколи не буде солодкого м’яса. Так, слава — це смалений дідько, який із пекла родом, який горами перевертає, який ніколи ніякому богові не молиться!

Говорив Хома розмисливо, зважуючи кожне слово, й подеколи здавалось, що ті слова сходять на його опуклому чолі, мов яровина в полі.

— Домагатися слави — це свідомо запродати чортові душу. Слава крутить людиною, мов чорт дорогою, слава так вириває людське коріння, як ото чорт гречку рве з корінням на перевесло!

Говорив, наче кайлом рубав граніт у кар’єрі, й мені не могла не сподобатись його афористичність, яка, либонь, була зрідні афористичності самого чорта, якби він тут появився й раптом заговорив.

— Я ніколи не понесу свого таланту на європейські ідеологічні смітники, бо, як говориться, не видали попа в боярах — і ніколи не побачать, і вже не поможе тут отим підбрехачам ні кропило, ні кадило. Бо для мого славолюбства вистачає поки що отого постамента під ясеном, де я можу посидіти тоді, коли замандюриться. Бо годі з мене музею, з такою любов’ю доглянутого Мартохою. Не продамся ніякому телебаченню, навіть якби вели прямі репортажі на Місяць.

І Хома кивнув головою на апельсинову шкурочку місяця, що сяяв над садом. Уловивши в моїх очах сумнів чи недовіру, він скривився так, як міг би скривитись парубок, що надумав півнячим гребенем розчесати густого, як жито колосистеє, чуба — і ніяк не розчеше!

— Бо я не схожий на оту вербу, яка хоч і товста, а зсередини пуста!

Хома Прищепа звівся від стола і ввімкнув радіоприймач. Наче в забутті крутив ручку настройки, а в хатині звучали всі мови, які тільки є в світі. Голоси дикторів шепотіли, шелестіли, звучали вкрадливо чи влесливо, хитро й лукаво, голоси то вужами звивались, то зміями повзли, то кібцями злітали, то горобчиками пурхали, то градом били, то дощовою водичкою цяпотіли,— і з усього цього іншомовного виру та хаосу, з цієї хурделиці-заметілі чітко чулось одне й те саме, як заклинання, як клятва: Хома Прищепа... Хома Прищепа... Хома Прищепа...

Здавалось, Хома задоволено слухає ефір, що сипле і сипле його іменем. Та враз огида спотворила обличчя хазяїна, надавши йому схожості з підсушеним на сонці коров’ячим млинцем.

— А щоб ви впились і повалились! —лайнувся всмак.— Ото гелгочуть вороженьки, мов гуси. А бодай вас оті знають, що трясуть очеретами! Скрегочуть і скрегочуть, як жаби в болоті. Хе-хе, піймали карася з порося, хе-хе, розказують, як мухи кашляють. А чи не можна послухати чогось чесного й правдивого, бо ця балачка вилами писана й граблями скороджена?

Хома знову крутнув руку настройки — і в хатину полаявся зболений, різкий голос коментатора, від якого вмить війнуло тривогою.

— Двісті тисяч чоловік, охоплених панікою, поспіхом поклавши свої скарби в машини, кинулися з плаского узбережжя Мексіканської затоки в глибину країни, рятуючись від урагану... Швидкість вітру за найрвучкіших поривів досягала трьохсот тридцяти кілометрів на годину. Метеорологічні служби по радіо й телебаченню безперервно попереджали про близьку небезпеку, нагадуючи, що ураган несе з собою велетенський водяний вал... Не всі поставилися серйозно до цих повідомлень. В готелі "Рішельє", що містився за сто метрів від пляжу, неподалік од Пасс-Крістіан, двадцять п’ятеро людей з цього приводу надумали навіть влаштувати вечірку і стежити за грою незагнузданої стихії з великої веранди. їм і на думку не спадало, що великому триповерховому будинку загрожує небезпека. Та на той час, коли мали початись веселощі, готель уже не існував. Серед живих засталось лише двоє мешканців, решта загинула.

Хома, слухаючи, журливішав на лиці, й очі його кислішали, як солоні огірки: либонь, перейнявся чужою бідою, як своєю. Добавив звуку в радіоприймачі, й тепер голос диктора поближчав, начебто чувся не з далекої далини, а народжувався в самій хаті.

— Мері-Енн Герлах (одна з тих, що пережили цю страшну катастрофу) розповідала потім, що раптом у стіни й вікна вдарили гігантські хвилі. Кімнату подружжя Герлах, що містилась на другому поверсі, затопила вода. Мері— Енн учепилася за надувний матрац і випливла на ньому через вікно перш ніж будівля обвалилась, а її уламки підхопила вода. Мері-Енн Герлах врятували тільки через вісім годин...

— А якби Яблунівка стояла на березі океану, га? — замислено зронив Хома.— А то живемо так, що не чуємо пупа на череві. Я такий, що завжди хочу поділити чужу біду. Ото війна у В’єтнамі — я б уже йшов на поміч. Ото сидять у Чілі по тюрмах — я б сам сидів, аби тільки людям полегшало. Ото недоїдають діти в Пакистані — сам за них недоїв би...

— Кілька сотень людей було знищено ураганом, понад десять тисяч поранено. Тридцять тисяч будинків зруйновано або серйозно пошкоджено самим ураганом чи гігантськими хвилями. Над горами Блу-Рідж пройшли грозові дощі. За шість годин тут випало стільки води, скільки, скажімо, в Гамбурзі випадає за цілий рік. Багато районів затоплено. З гір на долини посунули оповзи. Збитки, скоєні ураганом, складають півтора мільярда доларів.

— А чи можна в доларах виміряти людські жертви? — зауважив Хома.

На коротку хвилю радіоприймач умовк, наче диктор зважував сказане Хомою, й раптом сказав:

— Цей смертоносний ураган вчені-метеорологи назвали "Хомою Прищепою"...

— Що?—бліднучи, прошепотів Хома Прищепа.

— ...на честь яблунівського колгоспника Хоми Прищепи, автора роману "Позичений чоловік".

Різко клацнувши вимикачем, Хома обірвав голос диктора. В хатині зачаїлась, наче дика рись у хащах, тиша. Апельсинова шкурочка місяця над садом пожовтішала, стала соковитіша.

-— Яке святотатство, яке варварство,— шепотіли обвуглені болем вуста Хоми, що, здавалося, завмер зараз посеред хати застиглою блискавкою, яка зберегла фантастичну покрученість свого конвульсійного руху.— Ураган — це жах смерті, це вбивство дітей і калік, це сплюндрування й спустошення. І раптом — називають моїм іменем! Де ті циклони й тайфуни, де тровадо й торнадо, а де я — Хома! Що виходить? Виходить, наче то я приніс смерть і спустошення, руїни й горе. О, де справедливість у цьому світі? Я не хочу бути символом смерті, бо мій геній — світлий і сонячний!

Так сказавши, Хома впритул наблизився до мене і, дивлячись не так очима, як стражденною мукою в очах, спитав у гнівному запалі:

— Правда ж бо, геній мій світлий, геній мін несе радість життя, а не страх смерті?

Хто б не згодився з цією істиною, хто б заперечив? Отож не став заперечувати і я, щиро поділяючи думку Хоми про його світлий геній, гуманний за пафосом і природою. Звісно, я міг би висловити й претензії, та ситуація не спонукала до повної відвертості.

— Ураган століття! Ураган "Хома Прищепа"! Таки вовчі звичаї за морями й океанами. Значить, добре виступила Христя Борозенна на засіданні правління проти телебачення з Західної Німечини. Бо негоже бути їхнім ідолом, ох негоже! Годі з мене постамента під ясеном і музею в коморі. Лисий лисого бачить здалека, і свій свояка вгадає здалека, але який я їм свояк, який я їм лисий?!

Хай кличуть оті чорти на бал таких бісів, як самі!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ,

у якому побіжно говориться про загадки людської душі, а також про нову зустріч із козаками за нічним садом Хоми Прищепи

Людська душа — це темна комора, в якій світло запалюється зрідка та й то не для стороннього ока. В цій темній коморі можна лише навпомацки посуватись, боячись наразитись якщо не на одвірок, то на залізний гак, якщо не на бодню, то на полицю. І в коморі цій наосліп маєш угадувати — ось, здається, мішок із борошном пшеничним чи питльованим, а ось у торбині сім’я конопляне чи пшоно, а ось горох чи квасоля. Хоча повної впевненості в тому нема — справді це пшеничне борошно чи питльоване, справді це конопляне сім'я чи пшоно.

Отакою темною коморою видалась мені душа Хоми Прищепи після пригоди із західнонімецьким телебаченням та з тропічним ураганом, пойменованим почитальниками-метеорологами на честь яблунівського колгоспника "Хомою Прищепою". Так подумалось про його душу тому, що, з одного боку, щиро потерпав: його іменем названо смерч, який несе знищення і смерть. Та, з другого боку, здалось мені, що в глибині єства — в химерних закамарках підсвідомості— Хома не здатен позбутись і вдоволення: мораль і етика пасують перед глобальною агресією його слави та популярності!

Зоставивши в той вечір мене самого в хаті, Хома зник десь надовго, наче подався випрошувати молока у ялової корови чи очікувати, поки на осиці груші виростуть. Погода стояла надворі така славна, що якби хто вмер у таку годину, то неодмінно покаявся б.

18 19 20 21 22 23 24