Тільки все це, мої панове, блискуча агонія епохи. Тієї самої задоволеної, ситої, спочилої на лаврах, сановитої епохи королеви Великобританії та імператориці Індії, благочестивої Вікторії, старенького Франца Иосифа, Вільгельма сухорукого та інших. Стоїмо над прірвою. Завтра з цього усього всеевропейського празнику буде попелище. В темряві опиняться суспільства; люди будуть блукати як причинні, шукаючи світла в тунелях, будуть розпачливо гукати на пустелі. Та навряд хтось їм відгукнеться. Адже ви всі, панове, що тут говорили, свідомо чи несвідомо приходили до того самого висновку. Бенкетам кінець — вже світає, над світом багряна, кармазинова заграва, осяяні зали пусто-шіють — ви пам'ятаєте, як було на "Тітаніку"? Залишаються тільки останні гравці, що прирекають самі себе на загибель, але хочуть дограти останню карту...
Мене не цікавить це пишно бундючне, це приречене сьогодні, мене цікавить що буде завтра. Чи знайдемо себе серед тієї пітьми на пустелі?..
Ой, пане Богдане, — засміявся дядько. Петро, — ви просто поет, з ласки Божої мистець... Але той зловісний песиміст, як Бодлер або Блок...
Можливо, — продовжував Немирич, — не гадайте, що поети — мрійники. Вони подекуди бувають дуже чіткими суддями дійсності. Але я хочу спинятися тільки на істотному. Мене не цікавить ажніяк, як порадить собі людство з тим усім, що на нас насувається. Я хочу сам знайти опору в темряві, дороговказ у хаосі. А ви всі про це говорили, хочби натякаючи. У нас усіх майже тваринне прочуття неймовірного, ми всі в тривозі, в непокою, в небувалому сум'ятті... Опора для мене — моя батьківщина — Україна і, як не кажіть, — своя сорочка завжди ближча, — моя рідна кляса, не гаючись назвати її — аристократія...
Далебі, ну й загнули, пане Богдане, — ота рідна кляса, присяйбі!
Правда ваша, пане Петре, — вклонився Немирич, яка вона нам рідна! Не говорю про присутніх, але ця кляса таки сходить із кону. Ця кляса нині — це трухлява гнилизна, мерлятина, нікчемність і, чим швидше вона вигасне, тим краще для всього людства, та й для неї самої...
Здорово, здорово! — підняв чарку з вином Петро.
Нічого не здорово, Петрусю і ви, пане Немирич, верзете ка'зна' що, — сердито пахнула цигаркою Ольга Антонівна, — навіщо вішати собак на аристократію? Наша аристократія — оті Острожські, Гуле-левичі, Кисілі, а всі козацькі старшини — фундатори монастирів, церков, академій, от як Кочубей, Мазепа, Апостол, та й такий Петро Могила, хоч не наш, молдаванин, але шляхтич! Скільки вони зробили для української культури!..
Л шо роомгь л.тя української культури полковник кавалергардів, власник шсяч десяти у 1 росіянці. Скоропадський, царський слуга! Вигукнув з пере-сердям лялько Петро. ло дідька і такими українськими патріотами...
їй не шани. Не ір сю. озвалась Ольїа Антонівни, скільки тисяч дала на Наукове Товариство Шевченка у Львові Мпдорадовичка. у неї також тисячі десятин...
А хто Шевченка, хто викупив його з неволі'.' А хто його підтримував? озвався дідусь-полковник, Рєпніни. Забіли, Гарновські в Яготині... А Панько Куліш не аристократ?.. Передчасно ховаєте нас, пане Неми-рич...
Всі у вітальні розхвилювались. Тільки Перепілка тітка Катря, вдаривши декілька акордів, втихомирила товариство.
Пробачте, якщо я кого вразив, вклонився знов Немирич. я сам знаю вагу і заслуги наших предків. Чи ви знаєте, хто допоміг і навіть натхнув Богдана Хмельницького на його революційне діло, шо вирішило долю України на багато сторіччів? Укра-їнсько-козапька аристократія, шо була спольшена поготів, на перший заклик народу пішла служити йому і будувати власну українсько-козацьку державу... Кричевські, Виговські, Богуни-Федоровичі. Морозенки-M розовицькі...
— В цьому ваша заслуга. сказав Василь Михайлович, шо досі пильно слухав, ви. пане Богдане, своїми працями привернули славні імена наших предків до нового життя...
Що ж. нехай їм честь і слава. іронічно озвався дядько Петро. ним вашим сііо.тьшеним. а потім знов зукраїнізованим шляхтичам, а проте нічого вони не зробили б. якби не підійнявся увесь народ, оті найбілніші і найзлиденніші. козацька і селянська чернь, шо громила ляхів під Жовтими Волами і Корсунем і Пи.тявцями...
Тітка Лара розчинила ще більше вікно і, затуляючись в шаль, дивилась у темінь. Там стало росяно і свіжо. Десь співали соловейки. В кімнаті стояв дим від цигарок.
Повертаючись до головного, — діловито сказав Василь Михайлович, — то й ви, пане Богдане, не вірите в можливість регенерації, так би мовити, нашої аристократії. До того, це питання чисто риторичне, без якогось практичного значення...
А я риторично відповідаю, — спокійно сказав Немирич, — я вірю і очікую його...
Покищо ми почули тільки про неминучу катастрофу і хаос...
Цілком правдиво, панно Катрю, — зиркнув на неї Немирич. — Але я не сказав, що мене тривожить цей хаос. Я сам давно чекаю катастрофи. Я хочу вас тільки спитати, а що до того нам, якщо у цей хаос, чи швидше у пекло, провалиться оте чудернацьке історичне твориво, що зветься російською імперією? Саме тому, що всі ці начебто революціонери — декабристи, Герцени і Перовські вірили у вічне тривання цього творива, [це було тільки судороговим борсанням, а не дією,] ця потвора триває і по цей день. Невже ви не думаєте, що всі революційні заходи і сама ідея революції — це тільки засіб до спасения Моско-вії — Росії?..
Нечуване, нечуване, — вигукнула Оксана Олексіївна.
— До речі, до речі, пане Богдане...
— В тій хвилині, — продовжував Немирич, — як важко пробитись до істоти речей. Це хащі, це рінь, на яку складалися помилки сторіч. Оксано Олексіївно, я переконаний, що те нечуване, про яке говорите, стане таки чуваним... Ви ще не тільки почуєте, а побачите розвал імперії, може багатьох імперій, а може і розвал світу...
— Апокаліпса, одним словом...
Так, коли хочете. Апокаліпса... Армагеддон... Причвалують всі чотири вершники Апокаліпси. І ні-нащо здадуться всі ваші штудерні доктрини і теорії, оті всі прославлені закони історичного матеріялізму. Тоді не буде ні рабів, ні експлуататорів, бо взагалі людини не буде. Тобто може бути єство, але не тієї людини, що її обожнювали сторіччя гуманізму. Не буде ні сина, ні матері, ні брата, ні сестри. Буде людина печер, неоліту, кам'яного віку...
Ви нас, далебі, лякаєте, пане Богдане...
Хотів би бути злим пророком — falsus vates esse, — і ви могли б посміятися до схочу. Але я тільки історик, що йде манівцями історії, досліджує не стільки причини подій як передбачує наслідки і то неісповідимі і тільки ймовірні.
А саме яких подій?
Народження, розквіту і загибелі цивілізацій і культур. Але це не теорія панни Лари щодо випадковості історії і містично-таїнної винятковости великих людей. Це звичайне явище природи: після ночі — день, після затьми — сонце, після хаосу — лад. Отож, коли настане суцільна темрява, яким гаслам обізветься понівечена, здичавіла, принижена людина?
Свобода, рівність, братерство...
Пролетарі всіх країн...
Ні, панове, мої дорогі, ви всі помиляєтесь. Ті гасла без покриття як векселі поміщиків, що програлись у карти. Людей відродить до нового життя могутній поклик землі і крові. Доктрина, що визволить нас із хаосу, буде називатись — патріотизм...
Старе як світ...
Що ж, вино може бути дуже давнє, але саме від нього хмеліють люди, і не розгубляться серед хаосу завтрашнього дня. І вони можуть стати вістунами відродження...
Коротше кажучи, ви пропонуєте регенерацію аристократії під прапором націоналізму?
Правда, досить уже аристократії насаджувати безлике всесвітянство...
А ті нові аристократи будуть об'єднані у вибрану касту, чи не так?..
Не в касту, а в орден, принаймні на початку, коли скрізь ше буде темрява. Орден людей волі і високого серця як Йоанітський, Мальтійський або й нашої Запоріжської Січі...
Та ще й з чубами-оселедцями, з пірначами , з булавами...
Всі зареготали, а дядько Петро аж заплескав у долоні.
Тоді вже краще орієнтуватись на варягів, — сказала невинно тітка Фламінго; на вікінгів, чи що?..
Історія об'єктивна, не містична, доведе вам, — зірвався дядько Петро, — і вже довела, що не ваші імператори і розбійники, хрестоносці і корсарі, чи невідь-хто, не ордени і не касти і не увесь ваш оперетково-музейний мотлох, а нова могутня кляса, яка досі дрімала, вирішатиме, як і чим подолати темну ніч нашої Апокаліпси. Коли під лозунгами вашого лжепатріотизму капіталісти, февдали і все це манаття задубілого світу покличуть до зброї простих людей, щоб ділити між собою ринки і поневолювати континенти, то ці прості люди кинуть їхні гасла об землю в ім'я солідарности трудящих!.. Кляса піде тоді на клясу і ваш відогрілий патріотизм буде жалюгідним будівництвом повітряних замків... замків...
Ні, пане Петре, — повагом проказав Немирич, — найпростіші найзнедоленіші люди будуть якраз тими першими, які, коли все загибатиме, розумієте усе — честь, мораль, пошана і людська гідність, — коли зрадять усі все, — візьмуться за рушниці, щоб захищати свою землю і свою батьківщину. Так, як це було, коли римлянин Аецій закликав захищати рідну землю проти Атілли, або під прапором Орлеанської діви прийшли злидарі, щоб відперти англійську навалу, або санкюлоти — європейську коаліцію. Тоді ви збагнете облуду дев'ятнадцятого сторіччя, що дурило нас солідарністю трудящих, космополітизмом і тим подібними нісенітницями. Тоді тільки тоді, в полум'ї і хуртовині, прийдуть люди всіх станів і всіх клясів, які врятують від загибелі одвічну Европу. Це будуть люди, що вірні лише своїй землі і крові, люди, достойні своїх славних предків, люди, які, всупереч вашим невблаганим законам діялектич-ного матеріялізму, одвічнім ціннощам, тобто ідеї, нададуть нову вагу.. Це будуть люди, що вмітимуть з посміхом умерти за свою націю і державу, люди, що згинуть на кострищах за свою віру, люди, що як панцерна когорта, прийдуть серед хаосу і зледачіння, щоб принести онову людству...
Які люди? — озвалась тітка Фламінго, — може ваші ренегати з роду Чарторийських, Сангушків, Ржевуських і їм подібних?..
Не вибраність роду тоді рішатиме, панно Ганнусю, — прожогом звернувся в її бік Немирич, — а вибраність духа. Це будуть кращі з кращих, стійкіші із стійкіших, які зуміли прозріти і не розгубитись.