Запримітив між ними обох слуг Скелідзеса. Його внесли до великої кімнати без ніяких уряджень. В ній куняло кільканайцять постатий в ланцухах і кайданах, а при кождій стояло по двох дружинників. Поклали його на землю й він ждав на свою чергу.
Сусідні двері відчинялися що якийсь час і приходив якийсь дворянин та мовчки показував на одного зі закованих. І його вели. Вкінці прийшла черга й на Мирослава та понесли його через ряд кімнат і коридорів. Внесли його в якусь більшу, ясну кімнату й очам його представився такий вид:
За столом на скромнім, тисовім кріслі, покритім багряним покривалом, сидів в княжім колпаці чоловік, літ около сорок пять, або й більше з енергічним виразом лиця, властивим всім скитальцям. Мирослав пізнав його відразу, хоч бачив перший раз: то був пострах галицького боярства — князь Іван Берладник, внук Володаря, подібний з лиця й рухів до Ярослава свого первого брата, тільки той не мав затиснених уст і такого завзяття, як цей. По обох сторонах його судейського крісла стояло дванайцять дружинників з червоними щитами й рогатинами, самі добирані, величезні ростом мужчини; між ними були й Половці й Волохи. На столі перед ним лежала якась замарена книга. Певно "Руська Правда", подумав Мирослав; "но. він мабуть не дуже її держиться".
Мирослава поклали з лежанкою на землю на середині кімнати й йому зробилося приємно від огню, що горів у всіх чотирьох рогах її. Почав на руках підноситися на лежанці, щоб усісти. Князь Іван махнув рукою, що може лежати й запитав уриваним, твердим голосом:
— "Хто ти?"
Мирослав таки сів і відповів голосно:
— "Я Мирослав Крушина отрок на дворі галицького князя Ярослава".
По лиці князя Івана перенеслася легка хмара. Він питав дальше:
— "З ким, куди й по що ти їхав?"
— "Я їхав з посольством галицького князя до Византії, щоби там покласти надгробний камінь на могилі покійного батька мого, але в горах Арделю напали на нас твої люди, княже, побили й зрабу-вали також у мене все, що я мав".
— "Чи ти син галицького боярина?"
— "Ні, я син купця Івана Крушини, родом з Галича".
— "Віднести його до вязниці!" приказав князь і чотири дружинники, що стояли весь час біля Мирослава, схопили в руки його лежанку.
— "Мені спішно — до Византії, княже!" закричав Мирослав підносячи обі руки в гору з просьбою.
Князь усміхнувся на пів здивовано, на пів глумливо й відповів:
— "А мені, отроче галицького князя, спішно до Звенигорода, але ще годі йти... Можем оба тут лишити свої кости..."
Дружинники здержані відповідю князя, станули на хвилю. З того скористав Мирослав і голосно сказав:
— "Алеж я маю тут свідків на те, що правду кажу!"
— "Так?! Тут? Хтож вони?" запитав зі здивуванєм князь.
— "Два слуги Грека Скелідзеса, купця Галича. Вони є тут, у замку!"
Князь недавно переслухував їх, пізнався на тих грабіжних лисах і розоружений таким предложенєм, сказав:
— "Поставте його! Побачимо, що вони тобі посвідчать! Прикликати тут тих двох Греків, що недавно були!"
Два биричі вискочили з кімнати.
Князь встав і підійшов до вікна та довго дивився на снігом засипані поля. Потому приступив до одного зі своїх дружинників, взяв від нього рогатину, приступив до огнища й поранив нею горіюче дерево, опісля власноручно докинув кілька сухих полін і віддав рогатину дружинникови.
Мирославу чомусь приємно зробилося на той вид. Він подумав: "Ярослав не зробив-би того в присутности чужих". Взагалі сей князь-ізгой дуже припав йому до вподоби, може тому, що ждав побачити щось страшного, а приємно розчарувався.
Биричі привели двох Греків, що дрожали зі страху; кланяючися до землі, поступили кілька кроків наперед і впали на коліна.
Князь показуючи на Мирослава запитав одного з них:
— "Хто він?"
— "Дворянин галицького князя", відповів Грек дрожачим зі страху голосом.
— "Якто: дворянин?! Чи мав який уряд на княжім дворі?"
— "Був отроком у матері князя Ярослава".
— "Ааа", сказав князь Іван півголосом, не мов виключно до себе, "при княгині, що стала нашою, коли її чоловік став підступним Византійцем".
— "Чий він син?" питав дальше.
'— "Міщанина Івана Крушини, що помер у Византії".
— "Можете вийти!" Греки врадувані зірвалися на рівні ноги й кланяючися до землі вийшли так само, як прийшли.
Лице князя розяснилося троха. Він звернувся до Мирослава:
— "Кілько гроший забрали в тебе ті люди, що ти їх називаєш моїми, не знаючи навіть, що моя власть не сягає аж там?"
— "Дві гривни сріблом. Я позичив пять у Скелідзеса, але добре, що три лишив матері".
— "Чому добре?"
— "Бо булиб усі пять пропали".
— "Виплатити йому дві гривни сріблом", звернувся князь до того дворянина, що впровадив Мирослава. "А ти, мій сину, знай, що люди Берладського князя не забирають нічого в галицьких містах. Се не були мої люди".
— "А той дружинник, що мене тут привіз?" не стерпів молодий хлопець, щоб не запитати.
— "Так, мій боярин, що так само як ти називається, був одинокий з моїх людий, але він шукав там тільки за грамотою, яку віз боярин Микулич і більше за нічим. За те, що він був там, виплатять тобі заразом твої гроші".
Дворянин, що привів до кімнати Мирослава, виплатив йому дві гривни.
Мирослав щиро подякував берладському князеви й попросив ще
о дозвіл, виїхати з города до Византії.
— "Запровадити його до боярина Крушини!" сказав князь. "Даю дозвіл на виїзд".
Мирослав знав, що перед літами втік з галицької тюрми його стрий, котрому князь Володимирко казав відтяти праву руку. Але сей Крушина мав обі руки й виглядав розмірно молодо. Коли привели його до боярина Крушини, Мирослав приглядався йому докладно й вкінці по полагодженю своєї справи з виїздом, відважився запитати:
— "Чи ви не зустрічали галицького втікача Мате я Крушини, що перед двайцяти роками втік з тюрми Володимирка?"
Боярин видивився на нього й запитав:
— "А тобі на що сего знати?
— "Бо я його братанич".
— "Ти?"
— "Так, я. Називаюся Мирослав Крушина син Івана. Але мій батько не був ще тоді жонатий, як утікав стрий і мене ще тоді не було на світі".
— "Не знаю твого стрия", відповів по надуманню боярин. Але Мирославу здавалося, що він мусів його знати, хто зна, чи не з побратимства не помінялися назвищами.
Мирослава знов положили на сани, повні сіна, але тепер уже старанно прикрили кожухами, хоч поралися коло нього самі Половці, що нерозуміли його бесіди. Тільки таких вибрав той дивний боярин Крушина, що вибрався й сам супроводжувати його. Як виїхали за город, він присівся до Мирослава й сказав:
— "Я твій стрий, дитино!"
— "Не може бути! Деж, мій стрий не має правої руки", крикнув Мирослав.
— "І я її не маю". Кажучи се, взяв себе лівою рукою за праву, котра була безвладна й переконав про се Мирослава.
— "Мій стрий мусить бути старий".
— "Бурливе житє, дитино, держить чоловіка молодим".
— "Що сталося з моїм молодшим від мене хлопцем, тим, що скочив за мною в дебру?"
— "Досить ти маєш оленячі ноги, але його ще ліпші. Він не тільки добре скочив той раз, але ще порався коло тебе, аж поки ми не зблизилися. Опісля вибіг на верх і довго дивився, що з тобою роблять. Але зловити ми його не могли. Не бійся, такий не пропаде!"
Мирослав дуже втішився тою вісткою. Боярин бачучи, як дуже обходить Мирослава доля його Стефана, нарочно затаїв перед ним, що на слідах молодого замітили поважні кроваві пятна. Що сталося з иншими не знав.
Опісля почав боярин оповідати, що він перебув від хвилі утечі з рук галицького князя, як утікав горами, як дібрався до Византії, як ходив до Святої землі, до Господнього гробу, як скитався по світі, аж вступив на службу до берладського князя, котрого дуже хвалив. Мирослав був вже прихильником того князя, але ні словечка не зрадив тайни, яку віз. Він привязався До неї як матір до дитини, при якій богато витерпіла. Боярин докладно випитувався про свого брата й його жінку та дітий, про сусідів, з яких уже богато поумирало й про ровесників, про відносини в Галичі та дуже тішився, коли Мирослав
5 1540-1 заявив йому, що новий князь позволить йому напевно відвідати Галич і навіть жити в нім.
81
— "Жити буду вже тут", відповів боярин, "але поїду відвідати вас".
І не счулися, як перед ними замаячіли засипані снігом окопи Текучі. Боярин мусів відси вертати, але передав Мирослава в опіку зна-комим купцям, що мали внедовзі їхати до Византії.
Мирославу здавалося, що все те один дивний сон, що він пережив. Але обвязана нога пригадувала йому, що се була дійсність. За той час вона вже троха згоїлася й Мирослав міг з трудом помалу ходити. В Текучій перебрався й нетерпеливо очікував виїзду до Византії. Вкінці прийшов той день і він вирушив в дорогу, перебравшися в нову одіж, яку подарував йому стрий.
З тої подорожі остали йому в тямці Дунай і снігом завіяні гори Балкани тай красна грішниця, золота Византія. Приїхав до неї на сам Йордан рано й бачив всю велеліпність византійських церковних торжеств. У Византії примістився при кольонії галицьких купців, що жили там постійно. Вони вказали йому спосіб як дістатися на послухане до цісаря. Грамоту мусів передтим віддати великому печатникови. Зараз на другий день покликали його до цісаря Мануї-ла, що галицьких купців дуже здивувало ізза скорости.
— "Тут не Галич, де до князя кождий має доступ", говорили.
Мирослав дуже був цікавий на те, як виглядає принятя на дворі,
з якого походила матір його князя. І на самого цісаря Мануїла був цікавий. Для того від рана ждав нетерпеливо. Коло полудня впровадили його до цісарських кімнат чотири прагматевти, а вели його через "салю кандидатів" і салю, де іменуються магістри, опісля через салю, звану "золотою рукою" до портику августеона, де казали йому ждати. За якої пів години прийшов великий майстер церемоній і повчив його, що перед цісарем Византії треба впасти на коліна. Мирослав не відповів на те нічого, але в дусі сказав собі: "Хиба трутите мене, инакше не впаду!" По тій науці попровадили його через абсиду, гіпподром і внутрішні переходи августеона до салі трофеїв, а відтам до салі Юстиніянової, де на підвисшеню засланім червоним шовком стояв великий трон імператорський, а з боку золоте крісло, а дальше під двома запонами срібні органи, яких Мирослав ще ніколи не бачив і не знав, що се таке. В саді ждали вже на послуханя ріжні достойники й чужі посли.