Тоді дядько кудись там виходив і приносив вузлик — кілька пригорщів зерна.
— Нате, та нікому не кажіть. Уб'ють. Тут до нас десять разів приходила "развьорстка", та "ліквідація залишків", та "все на фронт". Так, так… Господарити ті мудрі люди, що й казати, вміють, все доводять до класової свідомости, от шкода лише, що трохи запізно, а то б може і ми були як слід освідомились.
Андрій завжди вертався з торбиною суміші — і жито, і горох, і квасоля — все разом. Дома розберуть. Та донести його не так легко, особливо, коли підходиш до міста. Вдень всілякі застави та патрулі, а вночі знов вільні люди. Не один поплатився головою за пригорщу мішанки. Андрій носить із собою палицю фунтів п'ять вагою, вирвав із залізної огорожі… Зате скільки радости, коли вертався… Як усі його вітали, як усі сміялися… А опісля всі за стіл сідали і з насолодою їли смачний горохвяник, або кашу пшоняну, або коржі з борошна, змеленого млинком до кави.
Та одного разу Андрій з такої мандрівки не вернувся. Ніхто не міг сказати, що з ним сталося, бо пошти не було, а вісті передавалися з уст в уста. А трапилась йому пригода. Напоровся він на кінний роз'їзд окремого відділу чрезвичайної комісії для ловлі дезертирів. Мав купу довідок, казав, що він чесний учитель, що на нього десь там чекає школа — не помогло.
— Учителів і нам треба, писарем при нашій спец-бригаді будеш. — Але його послали далі. Помітили згодом, що пише він не так шпарко, як говорить — губу мав широку і промови тне "по чом зря", отож до культпропу Першої Кінної приділили, до "летючого отряду". Це був потяг довгий-предовгий, обвішаний гаслами та плякатами, як дід торбами. І були там друкарні з манастирів забрані, і кіно-апарати з харківських кінотеатрів, і грамофони поміщицькі, і друкарські машинки з губернаторських канцелярій. І все те писало, друкувало, говорило, кричало, крутилося. День-денно все далі і далі — місто, містечко, село, присілок. З одного боку аршинними буквами було написано: "Буржуазія розповсюджує всіляку брехню про комуністів. Вона каже, що комуністи хочуть відібрати власність у середнього і дрібного селянина. Це брехня! Комуністи хочуть відібрати власність лише у великих хазяїв, лише у тих, що живуть чужою працею. В. І. Ленін". А з другого боку був напис: "Про нас розповсюджують чутки, ніби ми переслідуємо релігію. Товариші козаки! Це брехня! Не вірте провокаторам! Радянська влада — гуманна влада! Вона уміє розуміти і шанувати почуття людини. У скорому часі ви самі в тому переконаєтесь. Л. Д. Троцький".
А боролись тоді за Дін. Донці билися, мов скажені, кожну станицю брали з лютим боєм, але не шаблями та гарматами, а "летючою бригадою" підбили Дін. Прилітали автами, тачанками, верхи кіньми, зупинялися на першій ліпшій площі, на першому вигоні, ставили бочку, на неї п'ять по черзі ораторів.
— Таваріщі казакі! — починалось звичайно. — Про нас говорять, що ми, мовляв, дика, некультурна, голодна й обідрана орда, але ми ось прийшли до вас, ми перед вами, ви нас бачите, ви можете підійти і доторкнутися до нас, щоб переконатися чи ми дикіші і некультурніші від ваших улюблених золотопогонних генералів — Денікіних, Каледіних, Краснових і всіх їм подібних пузатих буржуїв, що ссали з вас кров, а ви того не лише не помічали, але вважали їх своїми добродіями, захисниками і спасителями від клятих, ненависних большевиків-комуністів. І коли ви побудете з нами довше, ви переконаєтесь, що наша красна армія несе вам культуру, освіту і саме вона звільнить вас від усіх тих тягарів, що їх наклала на вас вся та пузата генеральська зграя. Красна армія звільнить вас від непомірних, нелюдських податків, красна армія наділить вас землею, красна армія поможе зорати і засіяти ваші поля, красна армія принесе вам електрику, красна армія пошле вас учитися в вищих школах і то безплатно. Бо хто, питаємо, та сама красна армія? Наша красна армія, не армія паничиків-білоручок, гнилих міських фертиків, череватих купців, банкірів, поміщиків, а наша красна армія — це ви самі — ваші козацькі, робітничо-селянські, трудові люди… Послухайте, що співає наша красна армія: (Пускається грамофон і всі чують бурхливий мотив пісні про Стєньку Разіна):
"Із лєсов, лєсов дрємучіх будьоновци ідут,
В сваїх руках маґучіх савєтов флаґ нєсут.
Ми люді, люді всє прастиє, казацкіє сини,
Разбіть палкі ґнілие, буржуєв созвани…
Товариші козаки! Чуєте ту пісню? Пісню ваших дідів, прадідів, пісню про могутнього отамана донського, славного Стєньку Разіна, що перший підняв священний прапор боротьби за право і свободу простого народу, простого козака, простого селянина, прстого робітника і що його піймано царськими собаками і розтерзано на площі в Москві царсько-генеральськими шкуродерами…
Оратор говорив про часи царські, часи панські. Говорив про неволю тяжку, про тягарі непомірні, про темноту безпросвітню. Говорив про історію, про географію. Говорив про аґрокультуру, про електрику. Говорив про найновіші досягнення в медицині, про асфальтові дороги, про подорож на місяць. І нарешті зробив висновок:
— Товариші козаки! Тепер ви самі бачите, що ми не дика орда злочинців і каторжан, як нас представляли вам ваші генерали, а що ми найпоступовіша, найпрогресивніша, найкультурніша армія всієї історії, що всьому світові несе нове, вільне, заможне і щасливе життя.
А тому, хай живе перша, передова армія робітників і селян всього світу!
Хай живе наша комуністична партія!
Хай живе робітничо-селянська трудова влада!
Хай живуть її вдохновителі і вожді товариші Ленін і Троцький!
— Урааа! — викрикнули вояки, а за ними інші присутні, а за іншими вся решта. А коли скінчилось ура, на бочці вже стояв свіжий оратор. Попередній, витираючи хустиною чоло, відходив набік. Новий оратор гордо стояв понад юрбою голів і вичікував, коли ті втихомиряться.
І коли настала знов тиша, оратор почав:
— Наш попередній оратор пояснив вам загально про суть і значення нашої красної армії. Не хочу повторювати арґументів мого товариша, а хочу лиш розібрати, так би мовити, по кісточках твердження наших ворогів про нашу славну красну армію. Наперед візьмемо оте слово, що його люблять нам підшивати, "дика". Дикість, товариші, визначає: некультурність. Нецивілізованість. Затурканість. Фізичну і духову відсталість. Чи ми такі насправді? (На другу бочку побіч, виходить вояк з оберемком книг). Отже головною ознакою дикости є некультурність. Некультурними звуть тих, що не вміють читати й писати. Більше: некультурними вважають таких, що не вміють школи будувати, книг писати, дороги прокладати. І якщо селянина можна вважати культурним, коли він знає грамоту, то генерала можемо вважати культурним, коли він може не лише командувати, а й писати книги, нові воєнні книги, нову тактику війни, нові ідеї. Перейдімо тепер до конкретного: питаю вас, товариші козаки! Хто є командувач всього того, так званого "двіженія юґа Росії"? — Промовець зупиняється і дивиться пильно в публіку.
Кілька голосів відповідають:
— Генерал Денікін!
— Тепер я ще запитаю: хто є начальний вождь і командувач нашої красної армії?
Чути голоси:
— Троцький! Ленін! Троцький! Ленін!
Оратор продовжує:
— Так, дійсно — Ленін і Троцький. Отож хочу довести до вашого відома, що цілу оту купу книг, що їх держить отой товариш, написали наші вожді Ленін і Троцький. Тепер хочу запитати вас: де ті книги, що їх написав генерал Денікін? Покажіть мені їх. Може ви їх бачили. Я, наприклад, їх не бачив. Більше: де ті книги, що їх писали всі ті ваші генерали — Калєдіни, Колчаки і їм же нєсть числа? А книги наших вождів — Зінов'єва, Бухарина, Рикова, Каменева і інших, і інших можете зараз бачити, вони тут, ось вони! (В публіку кидають книги). Ловіть! Ловіть! Дивіться! Читайте! Рівняйте, хто з нас дикий, хто не дикий, хто з нас говорить правду, а хто лише голу, цинічну, нахабну брехню! А може по-вашому культура — це не книга, а мундир, а погони, а ордени? Ну, тоді — воля ваша. Тоді ми вам не можемо порадити.
А тепер перейдімо до того, що "армія наша обідрана". Так, товариші! Обідрана! Признаємось — обідрана. І обідрана здорово. Зовсім не так, як ваші генерали. Алеж ви самі гаразд знаєте, хто є тими, що стараються, щоб ваші генерали не світили задом так само, як наші козацькі сини. Тут у нас під рукою мундурчик… Ваня! Покажи! (Один з вояків показує військовий одяг). От і подивіться, товариші. Ось вам мундир, що його ми мали честь здійняти з плечей офіцерика армії генерала Денікіна. Тут ще ось і погончики в ісправності… (Окремі посмішки). Тут ще ось і книжечка послужна. (Знов сміх). "Паруччік Лєйбгвардєйського єво імператорського вєлічества Сємьоновскаво палка ґраф Нікодім Вікентієвіч Сморжевський"! Ха-ха-ха! — Оратор перечікує загальний сміх. — І от цей самий, за дозволом, поручик, цей самий ґраф, цей самий Сморжевський Ні-ко-дім носить мундир… з плеча англійського Томі, — Ха-ха-ха! З плеча англійського солдата. Це старий мундир, що мав бути викинутий на смітник, коли б не трапився наш граф, якому він дуже пристав до лиця… Коли б не той лицар з-під чорної звізди… Бо коли ми, товариші, та пошкрябали ближче того самого Нікодіма — виявилось, що то ніякий такий граф, а просто-напросто жулік, одеський жулік. Гірше: звичайний кишеньковий злодій. І на це маємо докази, а хто сумнівається, добро пожалувать, і ми покажемо і самого графа Нікодіма і його справжнє лице і все таке інше. І коли вас оті графи грабували, обжирали, обдурювали, використовували, всі оті дегенеровані кретини, що звуть себе "двіженієм юґа Росії", це і були оті самі Сморжевські. (Загальний регіт). І мушу вам ще й те додати: що всю оту зграю живить, утримує і веде на нас хто? Англія. Хто? Інтервенти. Хто? Міжнародній капітал. От чому вони не обідрані. А тепер потрудіться, як кажуть, запитати себе: коли ми когось наймаємо, йому платимо, його кормимо, — то ми це робимо так собі… З любови до мистецтва? За гарні, як кажуть, очі? Так. Буває і за гарні очі, але тоді це мусить бути жінка, яку, так би мовити… ха-ха-ха! (З публіки чути репліку, і всі регочуть). Ну, от. Понятно. А наші генерали і не будучи жінками, можуть бути порядними б…, а до того міжнародніми, — ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ні, товариші! Наших генералів, вся ота міжнародня буржуазія кормить, поїть і одягає не за гарні очі.