Він застав його з мокрим рушником на голові. Микола Іванович скаржився на нестерпний більу потилиці. І в обличчі його, і в рухах позначилася надто виразно стареча безсилість. Замість нервових здригань одного правого боку обличчя, що було в нього завжди — тепер здригалася, і доволі часто, вся голова, ніби закидалась назад. З мокрим рушником на голові він і гулять ходив з своїм приятелем. За тих часів поява на вулиці людини без шапки була явищем досить незвичайним. Отже, треба уявити собі, яку увагу привертав до себе Костомаров, коли він з'являвся на вулицях Петербургу з мокрим рушником на голові, нагадуючи якогось фантастичного східнього ходжу.
Микола Іванович ніколи не боявся здатись чудним абож здивувати публіку химерною витівкою.
Він шукав щось робити й не знав що. Він скаржився:
— Шукаю за щось взятись, та ніщо в голову не йде. Зовсім дурнем став.
— Ну, таких дурнів побільше б!
— Не кажіть. Ось і пам'ять зовсім загубив, ніяк не можу згадати "Хоть весною".
І він починав згадувати й кумедно деклямувати:
Хоть весною и тепленько, А зимою холодненько, Но и в стуже Мне не хуже: В зимний холод, Всякий молод...
— Ну, а далі от і забув.
Він хандрив, раз-у-раз повторював: "хочу в манас-тир", та розважав себе читанням Шекспіра, прогулянками по островах і тим, що ловив мух.
В літню спеку на дачі, в нудні, довгі дощові дні, він годинами просиджував коло вікна й слідкував за мухами. Він гнав муху в куточок віконної рами, придавлював її до шибки, тоді обривав крильця й односив її павукові. З добродушним сміхом він стежив за павуком, що ссав свою жертву. Данило Мордовець, щирий приятель Миколи Івановича, допомагав йому в цій справі.
Є різні способи розважатись, і цей спосіб — ловити мух і відгодовувати ними павука — є не з гірших. Жорстокість цієї розваги безневинна. Хіба ж не так само розважався і славетний філософ Спіноза?!.
Що ж є жорстокість?
Улітку року 1873, нудьгуючи й хандривши, Костомаров задумав і почав писати історичну повість з часів кінця XVI віку "Кудеяр". У цій повісті є сцена, як Кудеяр, що був багато літ у татарському полоні й повернувся на батьківщину, з наказу царя обідає перед трупом жінки —
^ сцена Гротескна й кошмарна, що в ній Костомаров доходить останніх ступенів похмурого й дикого патосу.
"Малюта, Мамстрюк та чотири опрічники повели Кудеяра в одну з хат, збудованих на царському дворі.
Там, у хаті, на столі, застеленому червоною скатертю, стояла олив'яна миса щей; коло неї лежав шмат хліба, а над столом на гаку, вбитому в малицю, висів труп жінки.
Кудеяр подивився на труп повішеної й пізнав свою Настю.
На людській мові не знайдеться слів, щоб висловити те, що відчув тоді Кудеяр.
— Сідай і обідай! — наказав Малюта.
... Кудеяр сів за стіл, узяв ложку й почав підносити до рота щі, зачіпаючи рукою холодну ногу своєї мертвої Насті.
— Мало їв, ще їж, — сказав Малюта, — а то голодний будеш. Ще з'їж шматочок м'яса.
Кудеяр почав діставати з миски шматок м'яса і тоді знов зачепив ногу небіжчиці, й нога, захитавшись, ударила його в губи.
— Ха-ха-ха! Поцілувався з дружиною, — зареготався Малюта.
— Диви, жінки не з'їж замість яловичини, — додав один з опрічників.
... Вони вийшли. Малюта пішов докласти цареві. Кудеяр з опрічниками стояв на дворі. В очах його не було ані сльози. Він мовчки й ніби байдуже дивився в далечінь".
Що це? Чисто літературна фабульна витівка в стилі Віктора Гюґо та Гофмана чи, може, разом з тим це також і "сублімація" певних підсвідомих переживань? Як провести в літературному творі межу, що відокремлювала б своє, особисте, авторське од зовнішнього, од традиційних літературних прийомів, од засвоєного з чужих рук? Для нас тепер цікавіше читати не "Шинелю" Гоголя, а те, "як зроблено" "Шинелю". Сучасний автор намагається дати новелю і одночасно розповідати про те, як задумано новелю, з яких бльокнотних нотаток та життьових вражінь її складено.
Костомаров до певної міри "оголяє" "прийом" свого "Кудеяра", подаючи наприкінці свого твору такий абзац:
"В усій теперішній середній Росії, в українних городах старого часу, в колишній землі Сіверській, на берегах Оки, Десни, Іпуті, Угри, Упи, Дона, Мечі, Бистрої Сосни й у давній Рязанській землі — скрізь відомо ім'я Кудеяра. Знають про нього й на берегах Волги, в Саратовському, Симбірському та Самарському краях. Де тільки є яр з слідами землянок якоїсь невідомої оселі — там, кажуть, жив Кудеяр — розбійник".
Отже, етнографічні перекази про розбійника Кудеяра, історичні документальні джерела про добу Іоана IV та літературні схеми, властиві історичному роману середини XIX віку, починаючи від Заґоскіна й Полевого й до Куліша та Ол. Толстого, лягли в основу костомарів-ського твору.
Та, поза сумнівом, є в цьому творі щось і "від себе". Тема костомарівського "Кудеяра" — тема розлуки з коханою жінкою.
Кудеяр губить жінку. Йому роковано стати вигнанцем, розлучитись з дружиною, все життя прожити з думкою про кохану жінку, ніколи не зрадити її і, завжди до неї змагаючись, перенести різні пригоди, страждати в в'язниці, опинитись на засланні, досягнути високих ступенів шани, повернутись, зрештою, на батьківщину, але знайти на батьківщині тільки труп закатованої з царевого наказу жінки. Така історія Кудеяра!..
Літературні ситуації завжди умовні, але дуже часто на умовностях літературної розповіді позначається живий, з середини себе відчутий трагізм.
Костомаров завжди надто живо реагував на те, що він писав. Коли він писав історичну монографію про "бунт Стеньки Разіна", він трощив улюблені материні чайні чашки, тарілки, посуд, бешкетував, ніби не Разін, а він сам — Микола Іванович Костомаров — знищував і вішав московських бояр. Хатнього бешкету він не відрізняв від Разінових повстань. Щоб відтворити в історичному досліді разіновщину, Костомаров перевтілювався і ототожнював себе з Стенькою Разіним.
Фантасмагорії Костомарова реальні й реальністю він галюцинує.
Ми зовсім не шукаємо в костомарівському творі будь-яких особистих натяків, дарма що, може, такі й були — для нас досить визнати, що і року 1873, коли Костомаров писав свого "Кудеяра", він з етнографічної легенди про розбійника Кудеяра робив трагічну повість про вигнанця й в'язня, про нелюдський біль розлуки на все життя з коханою жінкою.
Кохання — розлука; кохати — бути одірваним від коханої жінки й ніколи не досягнути її. Весільний бенкет — то святковий урочистий бенкет кохання, оберненого в трупне "ніщо". Так, вірний романтичним традиціям, Костомаров балядну тематику "Свєтлани" Жуковського і "Ленори" Бюрґера зберігає в свойому "Кудеярі".
Чи думав Костомаров про себе, писавши свого "Кудеяра" чи ні, та йому судилася краща доля, ніж Кудеярові. Того ж таки року 1873, коли в хандрі, байдужості й розпуці він працював над своїм "Кудея-ром", з ним трапилася подія, що на неї він ніколи вже не сподівався.
У серпні того ж року 1873 Костомаров поїхав до Києва на підготовчий попередній Археологічний з'їзд. Збирався Микола Іванович довго й турботно. Старенька Тетяна Петрівна в клопотах з ніг збилася, а Микола Іванович капризував і ввесь час повторював:
— Маменька, я неодмінно загублю гроші! Стара мати скаржилася:
— Ось усе життя був дурний — дурнем і лишився. Довелося виручати Мордовцеві. Він узяв у "дурня"
гроші, відклав йому частину на дорогу до Києва — а решту зашив йому в бокову кишеню сурдута. Тетяна
Петрівна, не добачаючи в старечій сліпоті своїй, не могла цього зробити.
У Києві на з'їзді, що відбувався в університеті, під час одного з засідань чи в перерві між засіданнями, П. П. Чубинський, який був тоді в Києві й добре знав обставини життя історика, одного разу й каже Костомарову:
— А чи ви, Микола Івановичу, знаєте, що ваша колишня наречена тут?
— Як? Аліна?
— Так. Аліна Леонтіївна Кисіль — тепер удова. Вона тут, і я знаю, де вона мешкає. Хочете, я одвезу вас до неї.
Минуле раптом прокинулося знов: Аліна — тут — удова — їхати...
— Зараз?
— Ну й зараз! їдьмо!
— їдьмо!
І вони пішли університетськими порожніми, гучними, плутаними коритарами.
Але раптом Микола Іванович спинився, присів, замахав руками. Зніяковів. Ковтнув повітря. Схопився за серце:
— Ні, голубчику, ні. Не можу. Ніяк не можу. Як хочете, а я не поїду. Ще невідомо, може, їй надто прикро буде бачити мене. Отжеж 26 років не бачились. Одвезіть краще наперед від мене листа. А тоді вже й я поїду.
XIX
Аліна овдовіла року 1870. Подружжя їхнє було щасливе. Хоча й не з кохання вийшла заміж Аліна, та взаємна приязнь замінила кохання. Марко Дмитрович Кисіль був людина гарна, прекрасний сім'янин і ревне кохав свою жінку. Аліна Леонтіївна була відданою жінкою й люб'ячою, розумною матір'ю. Після смерти чоловіка вона цілком присвятила себе дітям. Поховавши чоловіка, вона оселилась у маленькому селі Дідівцях, Прилуцького повіту, невеличкому родовому маєтку Марка Дмитровича.
Ввесь час Аліна хворіла, майже зовсім не могла рухатись і тільки лежала або сиділа в кріслі. У серпні року 1873 після літніх канікул вона повезла дітей до Києва, де вони вчилися, з тим, щоб і собі лишитись на всю зиму в місті лікуватись у київських лікарів.
Приїхали вони до Києва вранці 5 серпня і, як звичайно, спинилися на помешканні в матері на Фундуклеївській вулиці в будинку диякона Протопопова.
їх зустріла стара материна покоївка Лизавета, наставила самовара, приготувала сніданок. Та тільки сіли снідати, коли раптом у ґалерії, в передпокої почувся уривчастий, енерґійний дзвінок, що примусив від несподіванки здригнутись.
Стара Лизавета пішла відчинити й за кілька хвилин повернулась і подала Аліна Леонтіївні листа.
— Оце вам, пані, принесли листа.
Почерк на конверті був незнайомий. Сама незнаючи чого, Аліна не розривала листа, а розпитувала Лизавету, хто приніс та від кого.
— Хто зна від кого, — відповіла. — Приніс його пан, високий, огрядний, чорнявий, в окулярах, спитав, чи приїхали ви з деревні й коли.
Аліна розірвала чудний лист і, подивившись на нерозбірливий підпис, сказала:
— Коли довідаюсь про зміст листа, тоді здогадаюсь і про автора.
Читає вголос:
"...Випадково я почув за вас. Ми були колись дуже близькі один одному...".
Аліна здивувалась і, жартуючи, звернулась до дітей з запитанням:
— Кому це я була така близька? Діти водне:
— Це, мамусю, пише Костомаров.