Ідучи, все думала: "Бач, як життя обернулося: стануть люди між мною і Ієреміадою, судитимуть, хто кращий борщ зварить — вона чи я. Ієреміада вчена, технікум куховарський закінчила, ходила на практику в найкращі харківські кухні. І в заводських рекомендаціях сказано, що борщ її був добрий. А я ж де вчилася? Які науки мої? Чи той технікум хоч здаля бачила? І як мені зробити, щоб соромом не вкрити своє сиве волосся, щоб не сказали люди: "Уміла Галущиха колись варити борщі, а тепер звелася нінащо!"
"Та чи звелася ж?! — Немидора Харлампіївна підкинула голову, вирівнялася і пішла далі молодо, не згинаючись.— Не звівся наш Галушківській рід і не зведеться!"
Кожна людина в своєму житті шукає опори, спершись на котру, може перекинути землю; не тільки старогрецький Архімед такої опори шукав. Опорою для Немидори Харлампіївни був її рід. Вона казала: "Наш рід трудящий, давній, чесний". Ніхто з роду її не був ворогом людям, не ошукував їх, не жив з чужого поту й крові. І тому рід для неї був тим животворчим джерелом, звідки вона черпала сили, щоб встояти в житейській колотнечі.
Тому й зараз думки Немидори Харлампіївни потяглися в глибину літ, до коренів свого роду, щоб знайти там підтримку в змаганні з Ієреміадою.
І першою там зустріла вона свою матір Дарину Олександрівну. Немидорина мати була окрасою всього роду. Вона дала життя Немидорі Харлампіївні, викохала, навчила, як треба жити на світі.
З Дариною Олександрівною в сім’ї було пов’язано багато переказів. І найперший такий. І в давнину на Україні борщ був улюбленою стравою, але варили його без помідорів. Дарина Олександрівна залюбки споживала їх і все прикидала в голові, який то борщ з ними буде.
Поки жила у батьків, то, звичайно, про це могла тільки думати. Коли ж вийшла заміж, то наважилася і перша в селі поклала в борщ помідори. Довідався про це Харлампій — Немидорин тато — і запротестував: "То ти мене таким борщем годувала? Більш не смій!" Дарина Олександрівна відповіла: "Добре, я більше не буду", але робила своє діло й далі, тільки так, щоб не проговоритися. Куховарила і весь час прикидала, який борщ буде кращий, чи той, де багато помідорів, чи той, де менше, і при якій мірі взагалі борщ вийде найкращий.
Трапилося якось, що помідори скінчились; зварила борщ без них. Сів чоловік до столу, покуштував, поморщився: "Знову ти накришила тієї погані: щось смак не такий!" — "Ні, чоловіче, не кришила,— з чистим серцем відповіла Немидорина мама.— Не клала баклажана (тоді так помідори називали), бо й немає".
Ось яка мати була в Немидори Харлампіївни. Але й Немидора Харлампіївна уродилася не плохіша за неї. Як тільки сп’ялася на ноги, то й собі взялася докопувалися, де міститься найбільша сила в борщі. Є такі жінки — зварить борщ, засуне його в піч, то він там уже мліє, мліє, до того достоїться, що все геть розповзається на клоччя, а надто капуста.
Немидора обрала собі клопіт з капустою — скільки покласти її домірно до всього іншого продукту і скільки варити. Погано, коли капуста розм’якне, але погано, коли вона й на зубах хрумкотить, як ріпа. Немидора шукала міру, при якій борщ ставав, як вино: п’єш і не уп’єшся, їси і не в’їсися. Всього зазнала — і успіхів і невдач. А все одно, як дійшла поважних літ, як все перепробувала, зважила і виміряла, то на селі вже не було молодиці, яка могла б позмагатися з нею. Куди Там! Кожен знав, що кращого борщу за Галущиху не звариш.
Оглянувши в думці все це, Немидора Харлампіївна врівноважилась. А коли пригадала лукаву материну покірливість, то аж посмішка заграла на щоках. "Розумні мама були,— подумала вона з гордістю. І закінчила цю думку несподівано так: — Ну й мені теж немає чого журитися. Йди, Галущихо, не опускаючи голови!"
Збоку люди дивилися на Немидору Харлампіївну і говорили: "Он Галущиха покопотіла. Вже під шістдесят, а ц£ здається, вся в матір пішла. Такий уже рід: статурний і рівний".
Ієреміаду збудив маленький будильник з білим циферблатом, оправленим в блакитну емалеву рамочку. Дзвонив він якимись ніжними срібними перлами. Пересипаються ті перла, а Ієреміаді хочеться ще трошечки-трошечки подрімати. Ці дрімки теж срібні, як і срібна музика будильника.
Знадвору чути материн голос:
— Вставай дочко, Галущиха вже воду з колодязя тягне вмиватися.
— Мамо, скільки разів я вам казала: не Галущиха, а Немидора Харлампіївна. Вік з Галущихами вже одійшов! Тепер нова епоха, і людей треба називати красиво, як вони того варті.
— Так отже звичка,— виправдовується Соломонида Онисофорівна,— ніяк не одвикну.
На це Ієреміада відповіла:
— У вас, мамо, звучне ім’я, треба щоб і у всіх так звучно виходило... Ну, раз, два, встали! — Ієреміада одним порухом ноги скинула з себе ковдру, звелася, і коли скочила на підлогу, то здалося, що не на ноги стала, а на легкі пружини, навіть погойдалася трохи, спершись на пальці. І зразу ж кинулася в сіни.
В сінях стояла велика оцинкована, аж сяюча балія і біля неї відро холодної води, котре тільки-но внесла Соломонида Онисофорівна.
Ієреміада роздяглася, вскочила в балію і, високо піднявши над головою відро, враз перехилила його. Діткнувшись тіла, вода оберталася на гострі голки, ті голки впилися Ієреміаді в тіло, аж дух їй забило. Одну секунду вона мовчала, задихнувшись, потім з грудей її сам вихопився вигук: "Ой!.."
Мати сказала:
— І як ото ти можеш? Я б нізащо в світі! Брр... Та й вода холодна — простудишся.
— Ні, мамо, я вже звикла, не простуджує,— весело відповіла дівчина.— Вода тільки в першу мить здаєтеся холодною, потім все тіло починає палати. Ось, гляньте, вже стало рожеве.
Справді, тіло у Ієреміади почало рожевіти. Коли ж вона вийшла з балії, витерлася і одяглася, то їй здалося, що стала ще легшою, ніж тоді, як сплигнула з ліжка і загойдалася на носках.
По цьому поснідала і пішла на роботу. А йдучи, згадала про Григорія Савича та й зітхнула: "У всіх є щастя, тільки в мене нема. Не любить він мене, навіть де зараз — не знаю..." — Ієреміада ще раз зітхнула, рожеве лице її зблідло, і на серці стало так важко, що воно аж заболіло. "В цей день ти мусив би допомагати мені вистояти у змаганні. Я цілу ніч ждала, щоб ти сказав: "Доброго здоров’я! Я зірвав тобі цю троянду. Понюхай, як пахне! На ній ще ранкова роса. Одна росинка причепилася тобі до щоки, друга зависла на вії..." А я б відповіла: "Дякую тобі, Григорію..." Ні, не Григорію, а — Грицю. Гриць! Яке красиве ім’я! Так от я б відповіла: "Я іду, Грицю, на роботу; день у мене сьогодні важливий, тож не залишай мене в своїх думках, і квіти твої хай будуть зо мною". А він одказав би на це: "Добре, мила моя, я не залишу тебе. Я цілий день буду у думках з тобою, щоб цей важливий день був для тебе легким і радісним…"
Ієреміаді так хотілося побачити Григорія Савича і порозмовляти з ним, що, викликаний силою її бажання, він став проти неї, неначе живий, схилив свою голову до її голови і промовив: "Ходім, Ієреміадо, я проведу тебе аж до роботи..."
І скільки на ходила в цей день Ієреміада, що не робила — Григорій Савич ні на одну мить не залишав її, стояв біля неї; як коли тільки дивився і мовчав, іноді ж казав: "Коли ми поженимося з тобою, не буде за нас щасливішої пари на землі. Ми будемо вірно любити одне одного. І в нас народяться четверо дітей. Два хлопці і дві дівчинки. Хлопцям дамо такі імена — Володька й Толька; дівчатам — Валерія й Тамара..." Ієреміаді було дуже приємно все це слухати, але вона не погодилася з Григорієм Савичем, заперечила: "Не треба ні Володьок, ні Валеріїв. Ці імена вже набридли. Першого сина ми назвемо, як тебе — Грицем, а другого на честь нашого діда — Іваном. І дівчата будуть з красивими іменами: Оксана й Христя. Хіба ж це погано звучить? Колгосп нам побудує хату на чотири кімнати. В одній будемо я й ти, а в другій — діти, в третій гості збиратимуться, а в четвертій — ти працюватимеш. Будеш там готуватися до уроків, переглядатимеш зошити, відпочиватимеш, коли схочеш залишитися сам. Я повішу на двері важку портьєру, зведу обидва її крила, скажу дітям: "Тссс... Татко відпочиває, будьте тихо, тихо..."
В той день Григорій Савич був якийсь сумний, все дивився вперед на дорогу, неначе кого визирав.
Люся сказала:
— Бач, як любить її. Ніяк не забуде.
— Забуде,— відповіла Оля.— Це ж поки ми до Рудного дійдемо — скільки води витече! Час — це найкращі ліки. На любов немає кращих ліків, як час! Про це і в книжках написано, і мама каже.
Люся хотіла сказати: "Еге ж", але не сказала. Не така це проста річ. Ось вона сама хоче забути про Пилипа, а ніяк не може. Поки сердиться, каже сама собі, кричить сама на себе: "Не смій позирати в його бік, жабоїд він поганий, грубіян! Ач який, діаманта на носі побачив!" І все одно візьме та й зирне. Було б легше, коли б і він переживав хоч трохи, хоч краплиночку посмутнів. Так де ж! Ганяє з Хомою, і все вдвох розмовляють, все якісь секрети у них...
Але Люся помилялася. Їй тільки здавалося, що Пилип неуважливий до неї. З часу сварки він уже встиг сто разів зиркнути в її бік; тільки робив це тоді, як Люся не дивилася на нього. І як же він сердився за це на себе: "Ач який, як дорослий, про дівчат думає! А ти ж, Пилипе, не дорослий, ти тільки школяр. То й зась тобі. Будь як козак. Козаки ж ніколи до ніжностей не вдавалися. У козака своя дорога, у дівчини — своя. Було б добре, коли б вони зовсім не сходилися".
І Пилип часто уявляв себе таким козарлюгою, котрому до Люсі зовсім байдуже. Тільки ж послухайте, на що воно оберталося, їде він полем на вороному коні і яку зловорожу рать не зустріне — викладе всіх до останнього. І ось на обрії бовваніє замок. На стіні стоїть дівчина, щось кричить, руками махає. Стій! Де це тут замок узявся? Що то за дівчина? Під’їхав, приклав руку, як козирок, до очей, придивився, аж то на замковій стіні стоїть Люся. Вся в сльозах, на руках і на ногах ланцюги, кричить, благає: "Козаче-соколе, ой рятуй мою душу, бо помру на чужині". А Пилип відповідає: "Держися Люсю, держися, це я — Пилип!" Глянула Люся і очам своїм не вірить. "Невже це ти, Пилипе?" — "Еге ж, я!" А вона руки простягає до нього: "Тож мерщій рятуй мене з цієї неволі. Силоньки моєї нема вже цю тяжку наругу терпіти!" Махнув Пилип мечем, раз отак, раз отак, перетяв кайдани, мов це було гниле гноття.