Адже тоді ви були ще дитиною.
— Хіба можна уявити собі, що одного дня я прокинувся і вирішив, що Україна має будь-що стати незалежною? Думка про це визрівала поступово.
— Де перейшли до активних дій?
— У Радехівському районі. За півроку дійшов порозуміння з кількома людьми, котрі поділяли мої погляди. Ми не бачили іншого виходу, ніж створити підпільну партію під назвою Українська робітничо-селянська спілка (УРСС).
— Так, у сміливості вам не відмовиш. Це було наприкінці п'ятдесятих? Та лише за слово "підпільна" могли уліпити такий строк, що дають не за кожен найтяжчий злочин.
— Так воно згодом і вийшло. Коротше кажучи, я написав програму УРСС, яка навіть моїм однодумцям видалась надто гострою. Тоді написав інший проект, який пройшов у матеріалах справи як "нотатки".
— Навіть слідчий побоявся назвати це програмою? Тобто викладом основних принципів, завдань і цілей, що суперечили офіційній ідеології?
— Саме так. І хоча ми не лише не зробили жодного пострілу, а й подумки не мали наміру вдатись до антиконституційної боротьби, власті явно були смертельно перелякані.
— Серед вас був зрадник?
— Так, ним виявився Ващук, колишній друг Степана Віруна, котрий був першим, хто відгукнувся на мій заклик створити підпільну організацію. Отже, не минуло й трьох місяців після першої нашої фундаторської зустрічі, як усіх кас заарештували. У травні 1961-го Львівський обласний суд засудив мене до страти, інших — до тривалих строків ув'язнення,
— Мабуть, ви знаєте, що арешт ваш мав великий розголос за кордоном. 1982 року в Лондоні вийшла книжка М. Гелера і А. Некрича "Утопія при владі. Історія Радянського Союзу з 1917 року до наших днів". Про вашу справу, — на моє прохання зроблено виписку, — сказано так: "1961 року на Україні прокотилась хвиля арештів у зв'язку з розкриттям у Львові нібито підпільної організації "Українська спілка робітників і селян". Члени групи Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С. Вірун та інші заперечували, проте, що їхня організація таємна. В програмному документі гуртка політика радянського уряду піддавалась критиці з погляду ортодоксального ленінізму. Учасники організації передбачали відділення України від СРСР як незалежної соціалістичної держави на підставі конституційного права на самовизначення. Керівник групи Лук'яненко, заперечуючи обвинувачення у створенні таємної організації, стверджував, що його група є законним представником української громадської думки… Процес Лук'яненка показав, що радянські лідери найбільше побоюються руху народів за самовизначення і готові до придушення таких тенденцій найнещаднішим чином".
Можна сказати, що ви передбачили хід подій принаймні на чверть віку наперед. І хоч судді вирішили, що вам можна інкримінувати зраду Батьківщини за найжахливішою з усіх статей — 56-ю, я відкрив Кримінальний кодекс УРСР і поцікавився, що саме становить цей склад злочину: перехід на бік ворога, шпигунство, видача державної чи військової таємниці іноземній державі, втеча за кордон… Нічого подібного, за вашими словами, ви не чинили. Хоч до самої справи я добратися не зміг, і тому мені залишається довіритись висновкам таких авторитетних істориків, як Гелер і Некрич.
Тепер про ще один сюжет, якщо його можна назвати сюжетом, котрого навіть страшно торкнутись. Це про ваше ув'язнення. Двадцять п'ять років — і, як кажуть, від дзвінка до дзвінка. Півжиття на нарах. Проте найбільше вражає не строк сам по собі, хоч і його важко осягнути уявою. Вражає, що, відсидівши перші п'ятнадцять, ви, як сказано у наступному вироку, "на шлях виправлення" не стали і знову почали "займатись активною ворожою діяльністю проти Радянської влади з метою її підриву й ослаблення". Покарання явно не справило на вас ніякого враження. Як витримали таке тривале ув'язнення?
— Адже внутрішній стан людини визначає не так середовище, в якому вона опинилась, як мета, заради якої вона живе. У чому переконався, спостерігаючи еволюцію поглядів моїх товаришів по нещастю у сосновському концтаборі.
— Але, мабуть, довгі роки ув'язнення складались для вас не лише із занять соціологічними дослідженнями?
— На табірних жахах я зараз зупинятись не хочу. І на табірній "медицині" також, котра вправно перетворювала здорових людей на калік. Зауважу лише, що за непокору, страйки, голодівки нас перекидали з табору в психушки, з психушок у штрафні ізолятори. Та міра знущання з людини, котра існувала за хрущовсько-брежнєвської "виправно-трудової" системи, опису не піддається.
Від нас вимагали одного — каяття. Лише у такий спосіб можна було врятуватися. Табірна адміністрація через агентуру поширювала чутки, що ніхто не вийде із зони живий, якщо не розкається у своїй діяльності. І все ж таки мені пощастило вижити.
Термін ув'язнення минав 26 січня 1976 року. Аби не дати мені можливості заїхати до Москви, щоб розповісти кому слід про пережиті тортури, відправили додому на Чернігівщину під конвоєм і знову кинули у в'язницю. За місяць до законного звільнення! Ледь випустили, я знову за своє.
— І ви зовсім не боялися, що цього разу вас можуть розстріляти? Забули, що довелось пережити? Адже за першим вироком, як розповідав мені Яворівський, вас півроку тримали у камері смертників і ви мали час спізнати, що то за штука — передчуття "законної" кулі в потилицю.
— Яворівський перебільшує, не півроку, а два місяці з гаком.
— Перебільшує? Два місяці, щохвилини чекаючи, що ось-ось покличуть туди, звідки не повертаються!
— Та не покликали ж.
— Але, відбувши свої п'ятнадцять років, які були "даровані" вам навзамін страти, невже ані разу не замислились над тим, на що можете сподіватись, коли не "вгамуєтесь"? Я взагалі дивуюсь, чому наша табірна система, розрахована на те, щоб зламати людину, цього разу не спрацювала. Хоч досвід у неї чималий.
При нагоді я перечитав стенограми всіх політичних процесів сталінської епохи, які тільки зміг розшукати. Тоді ламались майже всі без винятку, хто ставав жертвами ДПУ — НКВС. Навіть люди, яких на Заході називали "сталевими". Щоб врятувати своє життя, вони зводили на себе такі наклепи, які перевершували сподівання Вишинського. Дещо я переписав у свій записник.
ІЗ СТЕНОГРАМИ В СПРАВІ "АНТИРАДЯНСЬКОГО ПРАВОТРОЦЬКІСТСЬКОГО БЛОКУ":
Б у х а р і н: "Мої контрреволюційні спільники і я на чолі їх робили спробу вбити справу Леніна, яку продовжує Сталін з таким велетенським успіхом".
Р а к о в с ь к й й: "Я повернувся з Токіо, маючи в кишені мандат японського шпигуна".
Г р и н ь к о: "На довіру я відповів зрадою, чорною, як ніч, і партії, і Батьківщини, і Сталіна… Я наважусь сказати про мою радість з приводу того, що нашу злочинну змову розкрито!"
— Наскільки я можу судити, Левку Григоровичу, ніякої радості з приводу того, що вас ось-ось поставлять до стінки, ви не відчували. Чи оскаржили вирок? І якщо оскаржили, то хоч якоюсь мірою визнали свою провину? Як колишній наркомфін Гринько. Мовляв, "на довіру я відповів зрадою, чорною, як ніч".
— Ні, все, що робив, я визнав, але заперечував правильність юридичної кваліфікації моїх дій.
— Отже, п'ятнадцять років, можна сказати, минули для вас "безслідно", і ви, тільки-но звільнившись, знову поринули у політичну діяльність. За що вас цього разу "нагородили" десятьма роками особливого режиму, порівняно з чим інші режими — загальний, посилений, суворий, — можна сказати, курорти?
Камерне утримання, убивчо-строкатий одяг і такі умови, що колишній голова Одеського міськвиконкому Булавко, засуджений до особливого режиму за хабарі, писав відчайдушні скарги в прокуратуру: "Благаю, розстріляйте мене!"
Що ще впадає в око, коли читаєш вирок, — ваша відмова від показань, які підсудні звичайно використовують, щоб знайти слова на своє виправдання і полегшити долю.
Засудивши вас на десять років, Чернігівський обласний суд додав до них ще п'ять років заслання, визнав особливо небезпечним рецидивістом і стягнув з вас на користь держави 59 крб. 62 коп. судових витрат. Так би мовити, цілком беззбиткове правосуддя.
Чому все ж таки так суворо? До того ж за статтею 62-ю, що передбачала покарання за "антирадянську агітацію та пропаганду" і давно вже вилучена з усіх кодексів, як стаття "про затикання рота"?
Я знову пошлюсь на вирок. Тут ідеться, зокрема, про те, що в квітні-травні 1977 року ви виготовили "рукописний документ" "Проблеми інакодумства в СРСР…", в якому за вироком твердите, "що з перших років існування СРСР радянські державні органи нібито фізично винищували тих осіб, які не поділяли світогляду, політики, практики більшовиків". Що розцінено як наклеп на радянський лад.
У вироку йдеться також про те, що ви у співавторстві з Миколою Руденком та Олесем Бердником складали різні інші "документи", в яких містяться вигадки, начебто в СРСР існує беззаконня, процвітає бюрократизм, а на Україні зневажається рідна мова та ін.
Але все минається. Сьогодні тих, хто дотримується подібних поглядів, обирають до парламенту. Скільки ж ви пробули на волі?
— Близько двох років. Хтось навіть може подумати, що Лук'яненко так звик до колючого дроту, що іншого існування собі й не уявляє. Але ще під час слідства я добре знав про те, що на мене чекає, і було досить сумно. Ну, чим може протистояти в'язень своїм тюремникам? Оголосив голодівку протесту проти несправедливого арешту, не давав показання і відмовився від совітського громадянства. І уперше подумав про самогубство як не найгірший поворот долі. Чи варто мучитись десять років, щоб потім вийти ні на що неспроможним калікою? Єдина думка, що стримувала, — зробити це ніколи не пізно.
— Про вашу табірну епопею, звичайно, можна розповісти багато…
— Облишмо вже цю невеселу тему! Бо почну подумки знову проходити всі етапи, котрі довелося пройти, усі бараки й камери… Запишіть лише, що 13 вересня 1986 року мене з кучинської в'язниці перевезли до пермської тюрми, звідки я вже мав не вийти. Уникнути смерті допоміг лише великий досвід, і молитва, що сам її склав.
— Я гадаю, що не лише вашим друзям, а й вашим ворогам вельми корисно знати, за яких умов ви формувались як політичний лідер. Не знаючи хоча б у загальних рисах вашого гулагівського "досьє", не можна багато чого зрозуміти.