Не було Дмитрухи того дня в школi.
Дiд Акоп був кавалером усiх трьох орденiв Слави. Усю вiйну пройшов, вiд Волги до Берлiна. I рейхстаг брав. Справжнiй герой був Суренiв дiд.
А одного разу, коли Сурен тяжко захворiв (батьки його тодi були у Ташкентi), дiдусь Акоп серед ночi поїхав у рiдне село, потiм кiлька годин у негоду йшов пiшки в гори до знайомого народного лiкаря, а на ранок таки повернувся з потрiбними травами. I це незважаючи на те, що пiсля поранення у нього дуже болять ноги.
Коли Сурен розповiдав, у нього аж сльози блищали на очах.
I те, що вiн з такого нiжнiстю говорив про свого дiдуся, ще бiльше привернуло моє серце до нього.
Я дуже шкодував, що не встиг нiчого сказати Iгорю, розгубився. Я люблю старих людей. I не тiльки тому, що люблю свого дiда Грицька. Просто я якось швидко знаходжу спiльну мову з дiдусями i з бабусями. Менi з ними цiкаво. Вони ж стiльки знають, стiльки можуть цiкавого розповiсти. I, по-моєму, вони уважнiшi, нiж просто дорослi, до нашого брата, школяра.
Просто дорослi завжди чимось заклопотанi, завжди зайнятi, завжди їм нiколиться ("Ой, одчепись, нiколи!", "Потiм!", "Менi зараз не до того!"). А старi дадуть вiдповiдь на будь-яке запитання, охоче розкажуть усе, що знають. Вони тiльки цiнують увагу i ввiчливiсть. Ввiчливо звернись, до старого — нiколи тобi не вiдмовить. Безмозкий той Дмитруха зi своїми розмовами.
РОЗДIЛ XII
"Ти вiриш, коли читаєш казки?" Єлисей Петрович. Прiорка. Розмова з
дядьком Миколою
Чак сидiв на тiй самiй лавцi пiд деревом у скверику бiля цирку.
— Сiдай,— сказав вiн, коли я, привiтавшись, пiдiйшов до нього.— I слухай уважно.Требанам з тобою зараз дещо з'ясувати. Скажи, ти казки любиш? Менi чогось здалося, що Чак хвилюється.
— Казки? Люблю. А що?
— А ти вiриш, коли читаєш казки?
— У що? У те, що там написано?
— Ага.
— Не вiрю, звичайно. Але... цiкаво.
— Жаль,— щиро засмутився Чак. Менi стало незручно.
— Ну як же я можу вiрити? — вибачливо сказав я.— Як я можу вiрити у якийсь там килим-самолiт або летючий корабель, коли зараз ракети в космос лiтають та й сам я на реактивному лiтаку до Москви з татом лiтав?! Що там той килим-самолiт проти Iл-18! Або чарiвне люстерко, в якому видно, де що робиться. А в нас кольоровий телевiзор дома... Ну як я можу вiрити?
— А що таке казка? Як ти думаєш?
— Ну... казка... це... це — казка. Вигадка.
— А чого вона живе, ця вигадка? Давно вже реактивнi лiтаки, космiчнi ракети лiтають, давно телевiзори кольоровi, а казки про килими-самольоти й про чарiвнi люстерка досi друкують, i їх люди читають. Га?
— Ну, тому що... просто цiкаво.
— Нi, друже мiй дорогий. Тому що це — мистецтво, витвiр уяви, творчої фантазiї народу. I не були б нi реактивних лiтакiв, нi космiчних ракет, нi кольорових телевiзорiв, коли б не було казок. Коли б далекi предки нашi не мрiяли про це, не втiлювали мрiї свої у казках, у казкових образах.
— Мабуть,— раптом зрозумiвши, погодивсь я.— Звичайно, якби люди не мрiяли, вони б i не прагнули зробити усе це.
— Тож-то й воно! — зрадiв, усмiхнувся Чак.-Отже, казки — така ж сама реальнiсть, як i все iнше. Це — витвiр реальної творчої уяви народу, наших далеких-далеких предкiв. I вони безсмертнi, вони житимуть завжди, поки житимуть люди, поки буятиме їхня фантазiя. I от...— Чак знову помiтно захвилювався.— Коли я був зовсiм малий, бабуся розповiдала менi казки. I героєм цих казок найчастiше був добрий, симпатичний лiсовик Єлисей Петрович. По-моєму, бабуся сама вигадала його. Вiн допомагав пташкам i звiрам, виручав їх з бiди, захищав вiд злих сил. Я так полюбив Єлисея Петровича, що уявляв його, як живого. Вiн часто сниться менi й тепер. I от я вирiшив звернутися до нього по допомогу...
— Як це? — хвилювання Чака передалося й менi. Я вiдчув холодок у грудях.
— Розумiєш... Я мiг би й сам. Але з ним менi буде легше. Легше фантазувати. От ти ж хочеш побувати у предка старого Хихинi козака Тимохи Смiяна?
— Хочу.
— Але, щоб проникнути в часи, в яких я не жив, моїх спогадiв, моєї пам'ятi не досить. Тут потрiбна вже, крiм моїх знань про тi часи, ще й моя уява, яка є часточкою тiєї творчої фантазiї народу, що живе з вiкопомних часiв i що творила казки. I — твоя уява. Ти теж повинен допомогти менi. Своєю уявою. Ти маєш повiрити в те, що я навiватиму тобi. Так, як вiриш увi снi, коли з тобою трапляються найдивовижнiшi навiть речi. Вони можуть дивувати тебе, але ти вiриш у їхню реальнiсть. I, лише прокинувшись, розумiєш, що то був сон. Та й коли ти дивишся, гарний фiльм-казку, ти ж не думаєш весь час: "Так не буває!" Ти пiддаєшся мистецтву кiно i живеш у його свiтi. Отже, постарайся вiрити. Добре?
— Ну, я... постараюсь.
— Зараз я познайомлю тебе з Єлисеєм Петровичем. Тепер вiн лiсовик-iнспектор по Києву та Київськiй областi. Я собi так вигадав. Вiн приходить уночi до звiрiв, якi гастролюють у цей час у нашому цирку, i до тих, якi живуть у Київському зоопарку. Розповiдає їм лiсовi новини, передає привiти вiд родичiв, що живуть на волi, розраджує, заспокоює i взагалi стежить, щоб їх не кривдили. Ти не бiйся, вiн добрий i не зробить тобi нiчого поганого.— Чак звiв голову догори й покликав: — Єлисею Петровичу! Спустiться до нас, будь ласка!
Я теж звiв голову догори i... на деревi побачив патлатого дiдуся в окулярах. Дiд сидiв на гiлцi й читав книжку.
Почувши Чаковi слова, вiн зсунув окуляри на кiнчик носа, подивився поверх них на Чака й сказав: "Ага! Зараз!"-згорнув книжку i з несподiваною спритнiстю злiз на землю.
— Познайомтеся, Єлисею Петровичу, це Стьопа,— мовив Чак.
— Здрастуйте,— сказав Єлисей Петрович i простяг менi руку.
Рука була маленька, волохата. Але потиск теплий, приємний.
З-за окулярiв на мене дивилися зеленi лагiднi очi. Велика сива борода була скуйовджена, в нiй заплуталося сухе листя i пелюстки якихось квiтiв.
Несподiвано я впiзнав його. Це був той самий дiдусь, який стояв поруч з Чаком i Стороженком на гальорцi в цирку "Гiппо-палас", коли впала Тереза. Це вiн щось крикнув тодi звiрам, i вони, замiсть того щоб кинутися на Терезу, побiгли з арени.
Уперше в життi я бачив на власнi очi живого казкового лiсовика.
Площею туди й сюди їхали тролейбуси, автобуси, машини, сновигали тисячi людей, а на лавцi бiля цирку, поряд з нами, закинувши ногу на ногу, сидiв лiсовик. Серед бiлого дня, в центрi Києва. I нiхто не звертав на нього анiякiсiнької уваги.
Та враз я побачив мiлiцiонера, який iшов прямо до нас, до нашої лавки. Рудий, високий, з вусами мiлiцiонер.
Я не встиг навiть розкрити рота, як мiлiцiонер уже був бiля нас, козирнув i, звертаючись до лiсовика, ввiчливо промовив:
— Здравiя желаю! Вибачте, щось трапилося?
— Нi-нi, товаришу старшина, все гаразд,— заспокоїв його лiсовик.
— А я вже думав... Нiколи ж ви, Єлисею Петровичу, удень з дерева не спускаєтесь.
— Та це у нас тут одна справа...
— А-а, тодi вибачте. Вибачте, що втрутився. До побачення! — Мiлiцiонер знову козирнув i пiшов.
— Старшина Лепешко,— пояснив Єлисей Петрович.— Часто вночi чергує. Ми з ним розмовляємо. Дуже любить казки. Сам пробує писати для дiтей. Оповiдання про природу, Гарна людина.
I я якось навiть не здивувався, що нiхто Єлисея Петровича не бачить, а старшина Лепешко, який любить казки i сам пише для дiтей, бачить i дружить з ним. I пiдiйшов перевiрити, чи не ображає хто лiсовика-iнспектора.
Все було, як i повинно бути.
— Єлисею Петровичу,— сказав Чак,— то ви нам допоможете?
— Аякже. Якщо, звичайно, ви не завдали шкоди живiй природi, не скривдили когось iз моїх пiдопiчних. Зараз. Глянемо в мою книгу скарг.
Лiсовик дiстав з кишенi пiджака товстого записника у червонiй палiтурцi й почав гортати.
— Та нi, нi,— усмiхнувся Чак.— Немає нас там.
— Зараз перевiримо. Вибачте, але такий порядок.
Поки вiн гортав записника, я глянув на книжку, яку вiн читав на деревi, а тепер тримав пiд пахвою. "Остап Вишня. Усмiшки",— прочитав я на корiнцi.
"О! — подумав я.— Ти диви!"
То був улюблений письменник i мiй, i особливо мого дiда Грицька. Дiд Грицько взагалi вважав Остапа Вишню одним з найкращих письменникiв свiту. Пiсля Шевченка, Гоголя i Чехова, звичайно.
— Нема,— сказав лiсовик, загортаючи записник.— Усе в порядку.
У цей час йому на плече сiв горобець i зацвiрiнькав бiля вуха.
— Ну от! Бачите! — сказав лiсовик, витяг авторучку, розгорнув записника i щось записав.— Семикласник Василь Лисичко знову стрiляв з рогатки по горобцях. Не люблю я цього! .
Горобець знявся i полетiв.
Єлисей Петрович пiдняв окуляри на лоба i заклопотано глянув спершу на Чака, потiм на мене:
— Так, значить, у часи Богдана Хмельницького хочете? У тисяча шiстсот сорок восьмий?
— От-от,— кивнув Чак.
I тут несподiвано для самого себе я сказав:
— А може, спершу...
— Що? — схиливши голову набiк, уважно глянув на мене Єлисей Петрович.
— Ну, може...— я подивився на Чака,— може, спершу виконаємо останню волю старого Хихинi? Га?
— А-а...— Чак усмiхнувся.— Ну, що ж... Молодець, що не забув,— i, звертаючись до лiсовика, сказав: —Якщо можна, спершу в тисяча вiсiмсот п'ятдесят дев'ятий. На Прiорку, Десь на середину серпня. До будинку Пашковської.
— А-а, ясно,— розумiюче кивнув лiсовик.— Тiльки, гадаю, треба вам спершу туди пiд'їхати, а тодi вже... Бо нi трамваїв, нi тролейбусiв не буде, i добиратися вам до Прiорки доведеться далеченько. Та й шукати будинок Пашковської на Прiорцi буде важко.
— Вiрно,— сказав Чак.
I ми поїхали на Вишгородську, 5 (так називається та адреса на Прiорцi).
Сiли бiля цирку на дев'ятий трамвай, доїхали до нового кiнотеатру "Київська Русь", там пересiли на вiсiмнадцятий тролейбус. Проїхали пiд мостом по Вишгородськiй i бiля кiнотеатру "Кадр" вийшли.
Єлисей Петрович мiг, звiсно, просто перенестися, але вiн їхав разом з нами.
У трамваях i в тролейбусах вiн вмощувався пiд стелею, лежав, скоцюрбившися, на поручнi i читав Остапа Вишню. I реготав, аж заливався. Але нiхто з пасажирiв не бачив його й не чув того реготу. А я дивився на нього i теж усмiхався. Деякi пасажири здивовано позирали на мене й знизували плечима: що це, мовляв, за дурний хлопець — дивиться на стелю й смiється.
Зiйшовши з тролейбуса, ми перейшли на другий бiк вулицi.
— От! —сказав Чак, зупиняючись бiля невеличкого будиночка на три вiкна, що дивилися на вулицю, з дерев'яним iаночком, до якого вели з тротуару кiлька схiдцiв.
Весь причiлок будиночка займала кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка, на якiй писалося, що в цьому будинку в серпнi 1859 року жив великий син українського народу, поет, художник, революцiйний демократ Тарас Григорович Шевченко.
Свiдомiсть того, що через якусь хвилину я перенесусь на сто тридцять рокiв назад i, може, навiть побачу живого Тараса Шевченка, перехоплювала менi подих.
— Ну, а тепер кажiть, яка мета вашої подорожi? — спитав Єлисей Петрович.
Чак кивнув менi — кажи, мовляв, ти.