Ви, мабуть, будете розчаровані. Як я став академіком? Ну… вчився, вчився, вчився… Пізнавав, пізнавав, пізнавав… Трудився у поті чола… Працював, спини не розгинаючи. Вам, мабуть, набридло слухати про те, що треба вчитися. Але що зробиш, як таке життя… — він наче вибачався. — Ми з вами, друзі мої дорогі, живемо у надзвичайний, небувалий час. Важливість знань зараз чи не найбільша за всю історію людства. Зараз у шкільній програмі вивчається такий предмет — інформатика. Виникло навіть поняття "національні інформаційні ресурси". Ще донедавна національними ресурсами були тільки, так би мовити, ресурси матеріальні. Наприклад, мінеральні ресурси (корисні копалини) або так звані оновлювані ресурси — енергія річок і сонця, лісові масиви, сільськогосподарські угіддя тощо. Зараз інформація, її джерела, а також засоби її переробки і збереження виявляються для економічно розвинених країн стратегічно важливим національним ресурсом. Наприклад, Японія, що майже зовсім позбавлена мінеральних ресурсів, завдяки розвиткові інформатики змогла посісти одне з чільних місць у світі… Причому баритися не можна аж ніяк. Якщо загальна сума людських знань на період 1800 року подвоювалася кожні п'ятдесят років, то на період 1950 року — вже щодесять років, на період 1970 року — що п'ять років. А сьогодні — щороку. Щороку подвоюється зараз сума людських знань! Уявляєте? У наш час людський розум, не озброєний інструментами для обробки інформації, не завжди в змозі ефективно контролювати ситуацію. А ситуація у світі сьогодні надзвичайно складна. Наш із вами співвітчизник, перший президент Української академії наук Володимир Іванович Вернадський ще у дев'ятнадцятому столітті, зовсім молодим, передбачив відкриття атомної енергії і використання її для війни. Ще тоді він говорив про небезпеку омніциду — тобто загального знищення людства в результаті катастрофічних наслідків досягнень військової техніки. Сьогодні ця небезпека стала реальною… І на вас, друзі мої, лежить величезна відповідальність. Мине кілька років — і доля землі, людства опиниться вже у ваших руках. І від того, якими будете ви, залежатиме, яка доля спіткає людство, планету… Ви читаєте газети, слухаєте радіо, дивитеся телевізор. Ви не можете не бачити, не відчувати, яка загроза нависла зараз над усіма землянами. І яку боротьбу ведемо ми, передова частина людства, щоб відвернути цю загрозу. В кращому разі людство може відкинутися на два мільйони років назад. В гіршому — загинути зовсім. Для того щоб наша боротьба була результативною, треба, щоб було якнайбільше хороших, порядних, розумних, освічених людей. Отже, зараз боротьба кожного за людину в собі — це разом із тим і боротьба за все людство. Якщо раніше, коли вчилися ми, питання ще так гостро не стояло, то тепер питання стоїть саме так. Від того, скільки розумних, порядних, чесних людей, які усвідомлюють відповідальність за свої вчинки, буде завтра на землі, залежить доля самої землі…
Академік говорив неголосно, але всі чули кожне його слово, так тихо було в залі.
І до Лесика раптом дійшло те, про що говорив Іваницький. Дійшло так, як доходила теорема на уроках Фаїни Панасівни, коли враз усе чітко вкладалося в голові, ставало ясно і зрозуміло. Дійшло і страшне слово "омніцид" — загальне знищення людства, і що таке національні інформаційні ресурси, і що в наш час людський розум, не озброєний інструментами для обробки інформації, не завжди в змозі ефективно контролювати ситуацію…
Він не вперше чув про всесвітню небезпеку (стільки писалося в газетах, стільки говорилося по радіо і телебаченню), але вперше це усвідомив… І вперше він відчув свою власну відповідальність за це…
Лесик жахнувся. Жахнувся, що міг же цього не відчути.
Він глянув на Жору і зрозумів, що Жора думає про те саме. "Боротьба кожного за людину в собі…", "відповідальність за свої вчинки…"
Коли академік промовляв ці слова, Лесикові здалося, що він дивився просто на них — на нього й Жору…
Тим часом Віктор Сергійович обвів принишклий зал уважним поглядом і усміхнувся:
— Вибачте, дорогі друзі, що я завів такої сумної… Але я не міг вам при нагоді цього не сказати. Надто серйозна річ зараз проблема пізнання, навчання і взагалі світогляду людини… А тепер я розповім вам один епізод. Якось відомий російський учений Бутлеров (це було ще в минулому столітті) на екзаменах у Петербурзькому університеті поставив студентові додаткове запитання: "Скажіть, а яка відмінність у дії тепла й холоду?" — "О-о, дуже велика, — сказав студент — Тепло все-все розширює, а холод, навпаки, стискає, вкорочує". — "Правильно. А можете навести приклад?" — "Будь ласка, — не задумуючись відповів студент. — От, наприклад, літо. Стає жарко, і дні довшають, а взимку холоднішає, і дні помітно вкорочуються". Бутлеров розсміявся і поставив студентові відмінну оцінку… Тим студентом був Володимир Іванович Вернадський, про якого я вам щойно розповідав, — майбутній перший президент Української академії наук. Отож за будь-яких умов не втрачайте, друзі, почуття гумору. Гумор — то велика річ ужитті. Знаменитий англійський лікар сімнадцятого століття Томас Сиденгем сказав: "Приїзд талановитого клоуна корисніший для здоров'я цілого міста, ніж двадцять віслюків, навантажених ліками…" Лікувальні властивості сміху, корисність його для здоров'я доведені зараз медициною незаперечно. Отже, смійтеся, смійтеся на здоров'я якомога частіше! Тільки не на уроках під час пояснення нового матеріалу…
Зал відгукнувся веселим пожвавленням.
Розділ XIX,
у якому ми з вами знову, тепер уже востаннє, повертаємося в доісторичні часи
— Ти ж розумієш, Жоро, що я не можу не довести до кінця наші з тобою (та й з Агашкіним) пригоди у первісному світі.
Отже… Ото як узяв нас тоді відчай, як заплакав Агашкін, як сказав я ті слова, на яких ти мене перебив: "…Чого мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали?! І суд влаштували. Чого не просився, щоб вогонь у людства не забирали? Щоб Прометея знову не засуджували. Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?.." — то після цих слів ти сказав зовсім інше.
— Слухайте, — кажеш ти. — А про Прометея Гавриловича ми й зовсім забули. А він же там десь на скелі прикутий. Орел йому щодня груди розриває, печінку шматує.
— Чого це забули, — кажу. — Не забули. Але що ж тут зробиш…
— Ну, за міфами, — кажеш ти, — Прометея мусить звільнити Геракл. Але де зараз того Геракла знайдеш? Бачите, як усе переплуталося в часі й у просторі…
— Той Геракл, мабуть, давно на пенсії, — усміхнувся Агашкін.
— Слухайте, — кажеш ти. — А давайте самі спробуємо.
— Що? — питаю.
— Прометея звільнити…
— Теж іще! Геракл знайшовся! — реготнув Агашкін.
— Ну, зовсім самі, звичайно, не подужаємо, — кажеш ти. — Але якщо нам допоможуть…
— Хто?
— Тс!.. — робиш ти жест рукою і палець до вуст притуляєш.
Озирнулися ми з Агашкіним — хто б це нас міг підслухувати? Нікого не побачили, але про всяк випадок замовкли.
— Спершу нам слід — що? — кажеш ти.
— Що? — перепитуємо ми з Агашкіним.
— Спершу нам слід дізнатися, де ота скеля з Прометеєм. У який бік іти, де шукати, — кажеш ти. — Правильно?
— Правильно, — погоджуємося ми з Агашкіним.
— Яка наука нам у цьому допоможе? — питаєш ти. — Чи не географія?
— Географія, — як папуги, повторюємо ми.
І ти раптом тихо і чемно так (чемніше не можна) кажеш, глянувши догори:
— Геє Петрівно!.. Поможіть, будь ласка!..
Завмерли ми, вуха наставили.
І несподівано почули знайомий, як завжди, лагідний і привітний голос нашої вчительки географії.
— Ех, хлопчики, хлопчики! Таке просте завдання. Де ми з вами зараз? На місці майбутнього Києва. А скеля де? На Кавказі. А Кавказ де? На південний схід від Києва. Отже…
Голос замовк. Ми перезирнулися.
— Та-ак… — кажеш ти. — Як це ми самі не додумалися? Така проста річ. Аж незручно.
— А що нам дасть південний схід? — каже Агашкін. — На чому ми до Кавказу доберемося? Літака ж у нас нема.
— А хоча б те, що ми до Дніпра вийдемо, — кажеш ти. — Й оскільки, як ти правильно, Агашкін, зауважив, літака у нас таки немає, діставатися будемо водним шляхом. Як усі первісні люди. Дніпром до Чорного моря, а там і Кавказ.
— Правильно, — кажу я. — Плота побудуємо. І попливемо, як славетний Тур Геєрдал на "Кон-Тікі" або на "Тигрисі".
— От-от, — кажеш ти.
Агашкін тільки потилицю почухав. Та й було чого чухати. Шлях неблизький. І нелегкий.
— Тільки до Гефеста Івановича хай уже хтось із вас звернеться, — кажеш ти. — А то незручно, щоб усе я та я.
— Ні-ні! — запротестував Агашкін. — Тільки ти! Він тебе любить. Ти ж конструктор. А ми з Лесиком — звичайні чорнороби. Він нас, може, й не пам'ятає.
— Правильно, — погодивсь я.
Ти не дуже й сперечався.
Голову набік нахилив, як ти це вмієш, коли щось просиш, і ніжним таким голосочком:
— Гефесте Івановичу… Вибачте… Чи не могли б ви нам тільки підказати, з чого і як нам у таких умовах плота зробити?
Прислухалися.
Чуємо — прокашлявся хтось у небі й знайомим хриплуватим голосом нашого вчителя праці каже:
— Слухайте… Оно ліворуч од вас, бачите, купа, хмизом прикидана. То схов знарядь праці первісних людей. За останніми науковими даними, первісні люди у певних місцях робили такі схови. Раніше археологи гадали, що то стоянки, а тепер виявляється — схови знарядь праці. Так-от, розгортайте купу, вибирайте собі кам'яні сокири, різаки — й починайте. Свіжих зелених стовбурів не чіпайте, виберіть із бурелому, сонцем та вітром висушені, але не трухляві, не гнилі. А от ліанами зв'язуйте свіжими, гнучкими. Ну, давайте!..
Розгорнули ми купу, де схов був, вибрали собі замашні сокири, різаки найгостріші. Й узялися до роботи.
Можеш собі уявити, що то була за робота — витягати з бурелому товстелезні колоди, обрубувати кам'яними сокирами гілляки, зв'язувати колоди ліанами. Але ми не ремствували. Навіть навпаки — підспівувати почали. Бо зігрілися трохи.
І робили ми це вже на березі Дніпра. А то як би ми той пліт спустили на воду?
Попомучилися ми, але нарешті пліт був готовий. Зв'язували колоди прямо на воді у великій затоці. А тоді, взявши довгі жердини, вивели свого "Шаблезубого тигриса" (так ми його назвали) на течію — і почалася наша подорож.
Про ту нашу подорож можна дві серії набалакати: "По Дніпру" і "По морю".