Виїхали за ворота. Двоє зеків біля коней і воза, двоє конвоїрів поруч з гвинтівками через плече. Йшли-їхали. Вогка земля хлюпала під ногами. Добре конвоїрам, вони в чоботях, зеки в якихось резинових чунях, а я в благеньких черевичках. Проїхали з півкілометра, ще навіть було видко вишки зони. Помітила, що навкруги стирчали із землі якісь кілочки, а на них невеликі дощечки. Нахилилась роздивитись – лише номери, і дуже їх багато. Значить, могила одна на всіх.
Вели коня, не розбираючи дороги, по могилах (вони ж спеціально були зрівняні з землею). Копита, колеса й чоботи ламали кілки з бирками, чвакав, грузнув у землю віз. Ноги промокли, пробирав холод – куца тілогрієчка майже не гріла. Тим, хто працював в зоні, бушлату не видали.
Розвиднилося. Повернулась спиною до конвоїрів, перехрестилася. Промовила про себе "Отче наш". Згадала батька. "Таточку, витримай ці десять років до звільнення, не помирай в зоні! Прошу тебе, не помирай!" – звернулась подумки до нього.
– Тпру, холера!
Коні зупинилися біля величезної ями, виритої, мабуть, учора, а то й раніше. Однак за ніч вона наповнилася талою водою по самі краї.
– Що будемо робити? – спитали зеки у конвоїрів.
– Та кидайте їх так, потонуть. Ну, чого дивитесь? Швидше.
Один зек взяв труп за ноги, другий – під руки, розкачали і кинули до ями. Коли осів фонтан бризок, побачили, що труп плавав на поверхні і не тонув. Кинули другого, і той не потонув.
– Гади, худі й легкі, мов тріски, мало їли, – прокоментував конвоїр.
– Ледацюги, не заробили більшу пайку, тому й здохли, – резюмував другий.
У мене голова пішла обертом. Не знала, як бути, що робити. Знала тільки, що так не можна, це ж не по-людськи.
Конвоїри стали радитись.
– Може, вичерпувати воду. Є відро, вила і багор з залізним гаком.
– Скільки вичерпаємо, стільки й набіжить, бачиш, як мокро; та й близько ями товктися, можемо самі послизнутися й опинитись у ній.
Однак через деякий час знайшли рішення:
– Треба їх, собак, топити.
Взяли багор і почали штурхати. Тіла були голі й слизькі та ще й у воді – нічого не виходило.
Тоді вони стали спершу скидати труп на землю, багром із залізним гаком розпорювати живіт і вже тоді зіштовхувати його в яму. Глянула – жах! Труп і його нутрощі гойдалися в закривавленій воді.
Не в змозі більше контролювати себе, кинулась на конвоїра, намагалася вирвати багор з його рук, била ногами, кулаками. Відлетіла, відштовхнута. Кинулась до другого, подряпала йому лице. Він схопив мене, та я впилась зубами у його руку. Зойкнувши, конвоїр вдарив мене по обличчю, інший скрутив мої руки за спиною.
– Вбивці, – кричала я в істериці, – навіщо знущаєтесь над трупами?! Гади! Сволота!
– Пристріли її, суку. Скажемо, хотіла втекти.
Одержала чимось по голові. Впала. У вухах дзвеніло. Наступний удар був чоботом в груди, в голову – і я вже нічого не чула, не бачила, навіть болю не відчувала. Як легко. Слава Богу, кінець...
Чхнула від запаху нашатирю. Розплющила очі. Гострий біль пронизував груди і голову, у вухах дзвеніло. Побачила схилених наді мною Аню, Єрмолая Наумовича, Дока і дядю Васю. Всі свої!
Як далі проходило поховання і що там трапилося, вони не знають. На тій же підводі, якою возили трупи, мене непритомну привезли в зону. Чотири години як я вже була тут. Мене обмили, переодягли, обклали грілками. Аня плакала, у Наумовича теж почервоніли очі – переживали, щоб мене знову не відправили до БПРу. Влили мені до рота ложку спирту, напоїли гарячим чаєм і я заснула.
-6-
Як не захищалася я від своєї начальниці, як не мудрили ми з Доком і Наумовичем, однаково вона перемогла.
Та чи справді перемогла? Ну ходила я три дні з бригадою в ліс надавати "швидку допомогу". Та в цей час, як навмисне, в одній цій бригаді не було жодної травми. Потім Телятникова сама зрозуміла безглуздість свого рішення та відмінити не хотіла, добре, що начальник вохри це зробив. Ще я була один раз на видачі посилок і раз при похованні. Та більше не пішла, навіть якщо б примушували. Клавдія Іванівна могла хоч щодня мене БПРом лякати – не боялася його, та й не тримала б вона мене там весь строк.
Поки ж я заліковувала рани: відцвітали синці, заживала розбита губа, два зуби хиталися, але все ж не випали, перестала паморочитися в голові, правда дуже болів поперек, та я не жалілась скаржилася. Свої жартували:
– Битий але живий наш Дон-Кіхот.
Від начальниці теж нічого не було чути – мовчала. Мабуть, виношувала нові плани з Йоничем. Той одного разу сказав санітару Васі:
– Ще жодна жінка мені не відмовляла, а тут якесь дівчисько каверзує. Передай їй, що все одно буде по-моєму!
І сказав він це та так грізно, що Василь злякався. А я – ні, знала, що не піддалася б. Проте на душі було неспокійно: що ж вигадають ще?
Якось Єрмолай Наумович повернувся з селектора з дивним виразом обличчя – не то схвильованим, не то радісним.
– Що трапилося? – спитала зацікавлена.
– Є дві новини: одна хороша, друга – побачимо. Хороша: Телятникову переводять на інший ОТП.
– Оце так новина! Значить я врятована, ура, ура!
Та Наумич подивився на мене і похитав головою.
– Ура, то ура! Але є але!.. Кажуть, новий начальник молодий, гарний і не жонатий.
Я здивовано подивилась на нього, та за мить усе зрозуміла. Замовкли, замислились обоє. А може він не такий, може все буде гаразд? Нащо журитись, якщо ми, в'язні, нічого й так змінити не можемо?
Телятникова вже поїхала, їй на зміну ще ніхто не прибув, Йонич мовчав, не показувався. Третій день у нас було безвладдя. Вчора 562-х в'язнів звільнили з роботи. Начальник табору викликав Дока, знову сварив, кричав, а ми знову втішали, поїли валеріанкою та валідолом старенького лікаря. Дуже його було шкода.
Нового начальника санчастини ми ще не бачили, але вже багато знали про нього. Кальмбах Едуард Іванович. Перед війною закінчив Ростовський медінститут. Весь випуск мобілізували на фронт, а його, напівнімця (батько німець, мати єврейка), хоч і нашого, радянського, направили на інший фронт – фронт боротьби з ворогами народу. Ось і працював тут, у "В'ятлазі" з 1941 року. Батько його – плановик-економіст – теж мав працювати у нас, тільки в бухгалтерії.
Чекали-чекали, та, як завжди буває, все сталося раптово. Закінчивши денний прийом Док пішов відпочити перед вечірнім, а я допомагала Наумичу складати звіт для нового начальства. Раптом у дверях з'явився високий, стрункий чоловік у костюмі і білій сорочці з краваткою в тон. Як давно ми вже не бачили так гарно одягнутих людей! Всі вільнонаймані ходили у військовій формі.
Ми з Єрмолаєм Наумовичем розгубились. Та чоловік приязно посміхнувся до нас:
– Давайте знайомитись, я ваш начальник, Едуард Іванович.
Тут, попереджені санітаром, зі стаціонару прийшли Док, Аня та інші співробітники. Едуард Іванович потис руку кожному з нас, а ми назвали свої імена. Всі були більш ніж здивовані: вільнонайманий з в'язнями здоровався за руку!
Я, звичайно, почервоніла, назвала ім'я і рвучко висмикнула долоню – вільна людина для мене ворог.
Едуард Іванович почав розпитувати про роботу, який у нас розпорядок, чого не вистачає, в чому найбільша потреба. Роздивився кабінети, побував і в стаціонарі.
Сподобався всім. Видно було, що людина вихована, інтелігентна, освічена. Здавалось, все буде гаразд. Я аж зітхнула з полегшенням.
Увечері, прибираючи після прийому, поцікавилась у Єрмолая Наумовича:
– А що він запитав у вас, так пильно дивлячись на мене?
– Перепитав, як тебе звуть. Мабуть, ніколи не чув такого українського імені.
Ми переглянулись. Помовчали.
– Щось дуже пильно він тебе роздивлявся. Як думаєш, чи не зацікавився він тобою?
Я знизала плечима, проте серце забилось сильніше – я вже чула, що буває, коли виникає зв'язок вільного із зеком, і боялася найгіршого. Не довелося б мені ще пожалкувати за Телятниковою!
Та невдовзі нам стало соромно за ці наші розмови і думки. Як не дивно, але все виявилось "зовсім навпаки". До всіх нас, навіть до мене, наймолодшої, Едуард Іванович звертався на "ви", цікавився роботою, поважав в'язнів. Помітив, що Доку дуже важко проводити великі прийоми, особливо взимку і навесні, коли в бригадах, що працювали на лісоповалі, зеки вкрай виснажувались, ставали доходягами і помирали.
Одні помирали, а безкінечні ешелони привозили інших. Україна, Молдова, Грузія, Литва, Латвія, всі південні республіки Росії і сама Росія засилали сюди своїх ворогів.
Чому ж їх стільки у радянської влади?
Ох, краще про це було не думати.
-7-
На роботу наш новий начальник приходив щодня. Придивлявся до всього, знайомився, іноді навіть радився. Пообіцяв мені ще один великий стерилізатор, а також багато шприців і голок.
Розпитав мене про інститут, трохи проекзаменував, поцікався, які оцінки мала, чи дуже хвилювалася на екзаменах. Я розповіла, як екзаменували мене тут по приїзді з етапу, посміялися.
Невдовзі Едуард Іванович вирішив:
– Треба допомогти нашому Доку, важко йому так працювати. Доведеться вам, Оксано, взятись за прийом хворих, а маніпуляції виконуватиме Мирослав.
– Та що ви! У мене ж лише три курси інституту, – заперечила я і почервоніла.
– Не поспішайте, ви ж не вислухали мене, – дорікнув. – По-перше, три курси Київського медінституту це вже не мало. По-друге, важких, не зрозумілих вам хворих, а їх буде не більше 15-20, лишатимете на кінець прийому, для Дока. Він прийде, подивиться та ще і вам пояснить. Він сам говорив мені, що іноді ви йому допомагали, хвалив вас. А після денного прийому таких хворих дивитимусь ще і я, вірніше ми разом і я теж буду вам все пояснювати. По-третє, скажіть, хвороба у в'язнів, зазвичай, яка?
– Аліментарна дистрофія, – проявила я свої знання і знову почервоніла.
– Правильно. А все через хронічне недоїдання, авітаміноз. В інституті на цьому не акцентували увагу, та тут ви вже надивились вдосталь. Тепер ми з Доком пояснимо вам все докладно, та й підручників я принесу, у мене якраз залишилися. Ви ж розумієте, що до наших хворих треба мати серце. Наприклад, немає температури або якоїсь явної причини для звільнення з роботи, а людина вже не може, ну ніяк не може ні фізично, ні морально працювати.