"Он він!" — гукнув Семен, побачивши крізь бур'яни й кущі так зване "карне місце": там партизани карали зрадників. Єдиний дубок ріс розкидисто, глушачи навколо себе молоду соснову парость. Навколо дуба на відстані росли сосни,— здавалося, що вони оточили самітного зайду й стискуватимуть коло. А дуб, розпихаючи соснові верховіття, ріс угору до могутнього сонця, яскравого неба й не боявся оточення.
Від дубка одміряли потрібну кількість кроків, стали копати. Працівник музею оклигав швидко й допомагав Семенові. Горпина з оператором підійшли подивитися. Але не так швидко знайдеш те, чого сам не закопував. Знову й знову заглиблялася лопата в лісовий ґрунт. Нарешті, коли землю навколо дубка було скопано, Горпина взяла лопату з рук Семена й почала копати осторонь, де земля ще не була розворушена. І вона таки знайшла потрухлий дерев'яний ящик з-під патронів.
Звичайно, ніхто його не розбивав і не розкубрював. Оператор витяг із рюкзака чорний шкуратяний мішок, поклав туди ящика й сказав, що повезе до лабораторії й вийматиме плівку в повній темряві, щоб не ризикувати такою дорогою пам'яткою.
Раді й схвильовані шукачі ум'яли Горпинин запас — цибулю й хліб, випили води й рушили назад, до залишеної полуторки.
Сонце стояло на передвечірній смузі, тепер уже збоку просвічувались жовтолисті берези, червоно-жовті клени, темно-коричневі дуби.
XXXI
Знову з Веселої Кам'янки відходили люди: Улас Шевчик, гвардії сержант з двома медалями, з червоним од прощання з Василем Івановичем носом; Свиридон Зайченко, пастух, якому од хвилювання наче аж прибавилося ластовиння; Карпо Цар, котрому дадено по шапці з головування в сільраді. Проводжала далеко за село Пріся Вовченко,— ота Пріся, яка в майбутньому багато кислиць наснить парубкам, охочим до її товариства. По ріллі скакав і підлітав чорногуз Халимон, який тягся слідком за Свиридоном, своїм приятелем і другом. Пливло назустріч бабине літо, приліпилося до дітей, наче обняло всіх трьох.
Карпо йшов далеко попереду, заборонивши будь-кому себе виряджати в дорогу. Йому ще раз давалася можливість стати людиною. Павлов продраяв з пісочком, і він аж схуд за вчорашній день. Прийшовши додому, востаннє напився, завалився спати, а вранці геть побив у хаті посуд, як новітній Тарас Бульба перед від'їздом на Січ. До речі, мета його подорожі саме й була Січ: він зібрався до Запоріжжя. А перед цим, не вірячи своїм вухам, одержав вияв полковникового довір'я, від якого аж запишався: мав одвезти хлоп'ят — Свиридона, золоті руки,— батькові на Криворіжжя до ремісничого, а Уласа, гвардійця,— до суворовського училища.
Пріся, як ведеться, проводжала до перехрестя. її щоки пашіли од замішання, що йде з двома парубками одночасно. Але її серце, проживши на світі ледве дванадцять літ, ще не могло дати собі ради з почуттям, яке не спинялося на комусь одному. Мама Оксана прибрала її гарненько, мов до клубу: рясна спідниця спадає аж на босі п'яти, сорочка вишивана, м'якенька, мов пух, дві кіски, виплетені туго, лежать на голові, наче вінок, до того ж мама понатикала їй у голову нагідок. Маленьке намистечко з коралів, а поверх нього — піонерська краватка.
їй буде сумно без хлопців. Ні до кого не поговориш, ні з ким не заспіваєш. Так приємно бути до серця аж двом. То Свиридон змайструє затишну хатку і все всередині, як належить: і діжа стоїть на лаві, й помийниця, й піл, і віконечко з зеленого скельця, і навіть ворітця відчиняються, а на воротях — стоїть дід у червоних чоботях; то Уласик прийде й розповість про закордони, які там ляльки величезні, навіть очі розплющуються й заплющуються, а декотрі просто аж говорять "мама!", і сам Улас, бравий-та моторний, медалей тих на грудях, аж очі вбирають, одного разу (цур-цура, щоб ніхто не знав!) Улас дав їй почепити ненадовго одну медальку. Яке це було хвилювання, Пріся закам'яніла на місці, їй здалося, що вона сама не знати який герой!
Велика зайченківська родина аж рада була, що позбувається Свиридова. Хоч коли батько написав, що хоче вивчити хлопця на майстра, баба Гапка розгнівалась, а мама Юхимина заплакала. "Де ж пак,— казала бабка, штурхаючи рогачем у піч,— хіба на селі й не люди? А гріх од бать-ківщизни одбиватися. От розгнівається земля та й нікому хліба не дасть!" — "Цитьте, бабо,— мовила молода Юхимина, яка й собі вешталася на той час по хаті,— гріх, коли не робити, а в роботі скрізь святе місце!" — "Мовчи ж і ти, Химо,— перебила мати,— коли матимеш своїх, тоді взнаєш, як із дітьми розлучатися!" — "Хватить ще, мамо, на вашу долю'дітей!" — зареготала Юхимина, й тільки двері грюкнули, дівчин сміх долинув уже з вулиці.
Свиридонові того дня годили всі гуртом. Навіть баба, з якою в нього були постійні напружені взаємини, й та робила спроби погладити хлопця по голові, а він, ще не навчений такої ласки, пірнав головою під стіл чи під піл: Малі діти, яких, як відомо, була повна хата, позносили Свиридонові всі їхні добра, щоб узяв на поїзд: котушки од ниток, засушених жуків з рогами, ляльки з прядива, оболонку німецької гранати, скельця різнобарвні з німецьких пляшок, залізний орденський хрест на стрічці, шматок засохлого вишневого глею, дві надкушені грушки дички, жовтогаряче перо з хвоста закордонного півня, яке встигли вже вискубти зайченківські сміливці, і багато інших високоцінних речей.
Свиридон напочатку нітився, а потім увійшов у смак, погейкував на всіх, заявляв претензії на всі ласі шматки в хаті, аж доки знову серед ласки й благовоління не заробив раптового ляпаса за те, що вмив одного з малих скибкою кавуна. Сяк чи так, а день минув, і Свиридон був готовий до мандрівки. На голові мав стару батькову кепку, якою баба затуляла в комині,— кепку випрали й визолили, вона стала як нова. На плечі хлопцеві одяґли піджачок Юхи-мини-молодшої, який їй пошито з німецького плямистого маскувального халата. Сорочка була червона, перешита з дідової.старо? й пофарбована крамною фарбою. Ніде правди діти — ноги так і зостались босі, бо в родині Зайченків за час окупації цілком вивелися такі речі, як черевики, постоли, не кажучи вже про чоботи. Була одна пара повстяників, а друга — чуні, склеєні з автогуми,— цим користа-лася вся родина в міру потреби. Через плече Свиридові почепили торбу, куди, вліз кусень хліба, дві цибулини, сіль, п'ятірко варених картоплин, жменя сушених вишень, два вергунці, десяток горішків. Наспід хлопець умостив інструмент, зошит із малюнками кількох своїх конструкцій, та й усе. З-під кепки в Свиридона вибивався рудий кучер, м'який, як шовк, вогненний, як з печі: довго напередодні! мама банила йому голову лугом, материнкою, щоб пішла дитина між люди чиста й охайна, нехай бачать, що в нього мати вдома, а не мачуха!
Найтяжче було від'їздити Уласові. "Дивись сюди,— казав полковник,— та в тебе з очей річки біжать! Оце так гвардієць, ще й з медалями. Ну, брат, цього од тебе не чекав. Пам'ятаєш, ми з тобою про все домовились?" Зранку Улас почав збиратися. Він договорив одного з малих Зай ченків — свого однолітка Микитку — стати за ад'ютанта до полковника, за що наперед віддав Микитці шкіряного пояса, буденні свої чоботи, пілотку. Це були великі скарби для Микитки, і він заприсягався не зганьбити Уласового довір'я. Для початку Микитку було навчено, як повертатися по-військовому, як підходити з рапортом, як себе-поводити в присутності полковника. За всіх серйозних обставин Микитка мусив стрімголов летіти до старшини Гейба чи рядового Середи, доповідати їм і виконувати їхні накази. Улас повів Микитку до комори, за якою було влаштовано душ, власноручно вибанив його та проінструктував, яка мусить бути чистота коло Василя Йвановича. Ще Улас виклав Микитцї все, що полковник любить, а чого бачити не може, що їсть, а до чого не доторкнеться, коли голиться, коли лягає і встає. Микитка виявився кмітливим, хвацьким і поворотким хлопцем, за що Улас обіцяв привезти йому ще й гостинця. Після цього Микитку було представлено полковникові.
Улас пішов прощатися з учителями, з якими не доведеться працювати, і, вибравши хвилину, коли учителька Оле на Михайлівна проводжала його до воріт, закинув їй сло" вечко про ученицю 4-го Класу Вовченко Прісю. Вчителька, лагідно посміхнувшися, сказала, що він може не турбуватися, все буде зроблено,— Улас тоді вистрибом подався геть, неймовірно зашарівшися од посмішки Олени Михайлівни.
Із школи Улас зайшов до тітки Ганни. Тітка саме доїла корову, яка ніяк не хотіла стояти смирно, махала хвостом і намагалася перекинути дійницю з молоком. Улас подав корові шматок хліба, а тітка закінчила доїти й почастувала хлопця теплим молоком, од якого Улас придбав білі піняві вуса. Мала Галя ще спала, потім, зачувши Уласів голос, прокинулась, полізла до нього на руки й нізащо не хотіла відпускати з хати. Хлопець рішуче, як належало майбутньому офіцерові, пересадив Галю на тітчині коліна й вийшов, одмовившися од гостинців, які давалось на дорогу.
Улас був присутній, коли секретар райкому Павлов бесідував з Василем Івановичем на світанку після історії з Полупенком. Павлов порадив полковнику придивитися до Семена Бойка, виховувати з нього собі заступника, а старого вчителя Феофіла Гавриловича попросити доглянути сівозміни, він знає не менше, як агроном. А тим часом повернеться з армії справжній агроном, який район вивчив, виїздив по всіх колгоспах. Ще нехай полковник зверне увагу на молодого учителя Степана Тарасовича,— був па фронті, кандидат партії. На місце Карпа — на голову сільради підказати людям Ганну Кравчину, ланкову,— вона, здається, сестра полковникової дружини?
Улас поглядав збоку на секретаря, який знає село вздовж і впоперек і кожну людину наче бере в руку, обмацує, пригладжує, ставить,— і, мов уроджена, виглядає людина на місці, де її ставиться. У Павлова були пухкенькі малі руки,.вкриті золотим пухом, він гортав книжечку в чорних палітурках і вичитував звідти прізвища людей, родинний стан, характери, нахили. Зокрема, щодо Зайченків, то секретар запитав, скільки в Юхимини дітей,— вона має всі підстави одержати звання Матері-героїні. Уласові одразу згадалася чорна землянка, кубло дітей, злидні і мати Юхи-мина — вічно заклопотана, жвава, добра,— так ось які бувають герої! Пересельців Павлов радив не шарпати, хай приростають до матерньої землі, а щоб це прискорити, негайно ж виділити їм садиби, по можливості з садом, почати ставити хати в кредит, залучити молодь до гурту, до гулянок.