Ось їх і женуть, всі ми відоки того, що сталось. Дозволь скарати їх і у бійницю разом з ними.
Воїв біля стравниці ставало все більше й більше — одні розповідали іншим про підпал, звідусіль линули голоси:
— Скарати головників!* (* Головний — убивця) Смерть убійниці! Смерть! Привели й паліїв. У світлі смолоскипів князь Володимир побачив кількох закривавлених воїв-евенів, яких штовхали в спини, жінку в темному одязі, у якої були зв'язані за спиною руки.
— Смерть їм, смерть! — волали вої, і вже гострі мечі заблищали над головами паліїв і дочки полотського князя.
Але в цей час пролунав дужий, рішучий голос князя Володимира:
— Пощо поспішаєте, дружино моя? Аще ворог учинив звабу, будемо судити його по закону й покону нашому... Усіх паліїв велю посадити в поруб. З княжною говоритиму окремо... Заведіть і стережіть її в теремі. Завтра буде суд!
6
Князь Володимир добре бачив Рогнедь. Вона стояла посеред світлиці — висока, струнка, темне платне облягало тонкий стан і високі груди, обруч на голові туго стягував волосся, що нагадувало нитки золота і нібито аж світилося; Рогнедь, як жінка півночі, мала голубі очі кольору морської води, дрібні її зуби були сліпучо-білі, вся вона була дужа, міцна, засмагла, але водночас напрочуд чарівна, красива, і Володимир на якусь хвилину навіть замилувався нею — зухвалою, сміливою.
— Ти велів привести мене сюди, — промовила Рогнедь. — Говори, я слухаю.
— Так, я велів привести тебе сюди, — відповів їй Володимир, — бо не хотів, щоб мої вої вбили тебе. — Він хвилинку помовчав і додав: — Не думай, проте, що вої мої убійники й розбишаки, — вони хотіли й мусили тебе вбити, бо ти підняла руку на їхнього князя... Древній наш закон каже: око за око, зуб за зуб.
— Навіщо ж ти тоді, — зухвало крикнула вона, — вирвав мене з їхніх рук? Закони і у вас, і у нас однакові. Око за око, зуб за зуб — так я хотіла помститись ворогам, які вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли мені, краще б я померла під вашими мечами... Гаразд, княже, не будемо багато говорити — убий ти мене сам...
Князь Володимир посміхнувся.
— Я вислухав тебе, але не розумію, чому мушу вбивати?
— Ти впився кров'ю і прийшов по дань, — почала вона. — Ти — син рабині і сам трел* (* Трел — раб (швед.) — уже раніше посилав своїх слів і вимагав, аби батько мій скорився тобі, я ж стала твоєю жоною. Чуєш, батько мій узяв меч проти тебе, а я не захотіла роззути й не роззую сина робочича. Далі ти знаєш усе — це Один велів мені помститись, бо ти вбив мого батька й братів, але я не зуміла цього зробити... Що ж, так судила доля, ти маєш право і повинен мене вбити — око за око й зуб за зуб.
Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князівною, а його називала рабом, трелом, проте сам він не хотів ображати її, дівчину, й стримав себе.
— Ти зухвала й горда, Рогнедь, — сказав їй Володимир і презирливо додав: — Тільки в тебе надто кволі руки для того, щоб знищувати руських князів і їхніх воїв.
Вона аж зблідла й стиснула, заскреготіла зубами.
— Коли ти поставиш мене під дубом смерті, я сама накину собі петлю на шию...
— Я бачу, ти смілива...
Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед і зупинився близько від неї.
— Слухай, Рогнедь, — по дуже довгій хвилині сказав він. — У нас, руських людей, є давній покон: коли ми одоліваємо ворога, то укладаємо з ним мир і вже бережемо його. Там, у Новгороді, посилаючи слів до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир і любов, а тебе на знак цього волію назвати своєю жоною... Коли ж мої сли повернулись і сказали, що князь Регволд порвав і ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду і поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти — моєю жоною... А далі що сталось, Рогнедь, — твій батько і брати вбиті, — що мені — ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась — віднині тут буде мир. Тільки от ти не скорилась — хотіла мене вбити, помста живе в твоєму серці.
— Я не розумію, для чого ти це говориш і чого жадаєш від мене.
— Чуєш, Рогнедь, — голосно промовив він, — вже хто-хто, а я міг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жоні, удовиці, сироті, та й тобі, полотська княжно... Зроблю з тобою княжий і справедливий руський суд. Ти діяла, як велів твій закон, — не винувачу тебе, але більше, чуєш, більше нічого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю... Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тільки не роби зла, бо загинеш. Слово ж моє таке. Якщо ти хочеш бути в городі або десь у землі Полотській — живи тут, слово князя — закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю твоїх батьків — дам тобі грамоту, воїв, які проведуть тебе скрізь, хоч і за Варязьке море... Ти — дочка князя Регволда — вільна робити, що хочеш... Іди, Рогнедь!
Вона не йшла, стояла на місці, от з її уст зірвалось:
— Скажи мені одно, княже! Чому ти так робиш, чому волієш так судити? Закон? Який закон? Я не розумію того, що ти робиш...
Володимир пильно подивився на неї.
— Ні, тільки й допреже закон, — відповів він, — але, либонь, є щось і інше, що велить мені саме так зробити...
— Очевидь, ти, — суворо сказала вона, — вбивши мого батька й братів, тепер хочеш поглузувати й з мене.
— Глузувати? О ні! — одразу ж суворо відповів він. — Ти повинна знати і знаєш — не моя десниця вбила батька й братів твоїх, а руські люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотіли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову.
— Тоді ти... — почала вона й не кінчила. — Скажи мені правду, руський княже. Ти пожалів мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобі?
— Ти марно, — промовив він, — говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгороді я нарік тебе жоною. Не я, а ти — зухвала, горда — вважала, що в тобі тече кров князівни, а я тільки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабині, бо не любила й не любиш мене... Як же ти смієш запитувати тепер, мила мені чи ні?!
Вона мовчала, і це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очі долу, впали й руки її — в'ялі, безсилі.
— Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш піти в землю своїх батьків, відчиню двері, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську — лишайся... А тепер іди! Я дуже стомився, завтра ж у похід... Іди, Рогнедь! Прощай!
Не піднімаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла...
Хто знає, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як воїн, що спить і все чує, склепив очі на одну хвилину і враз прокинувся, може, і це ймовірніше, спочивав більше, до пізньої години ночі, — але раптом він схопився, сів на ложі, одразу ж взув чоботи.
За вікном стигла ніч, темно було в палаті, крізь розчинені двері струмувало жовтаве світло з переходів, на порозі ж невиразно окреслювались чиїсь тіні, звідти линули притишені голоси.
— Хто там? — запитав князь, і рука його несамохіть потяглася до лави, де лежав меч.
— Це я, — почув він голос Рогнеді. — Хочу з тобою зараз говорити. Твої ж вої не пускають...
Він зрозумів, що княжна прийшла до нього у якійсь важливій справі, хоче сказати те, чого відкладати не можна... Тільки одного не міг збагнути Володимир: що змусило її прийти так пізно, наглої ночі.
— Гридні, — велів він, — я говоритиму з княжною... Запаліть світло.
Вони внесли й поставили на столі свічку, швидко вийшли.
Володимир і Рогнедь залишилися в палаті тільки удвох. Бліда, вже без обруча на голові, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колін, у тому ж темному платні, тільки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками біля порога.
— Конунг Вольдемар, — нечутно ступивши крок уперед, почала вона.
— Я не конунг, а князь, — одразу ж перебив він її, — і не Вольдемар, а Володимир.
— Вибачай, княже.
— Я слухаю тебе.
Знову мовчання й невисловлене вагання.
— У цю ніч, — продовжила вона, — мені було дуже важко... Я ні крихти не спала... попросила воїв... прийшла до твоєї палати... довго умовляла збудити тебе... Вони навіть, — Рогнедь ображено посміхнулась, — шукали, чи немає в мене зброї... Я прийшла... я мусила йти... так треба... так судили боги...
Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свічі, що гаряче, як жертва, горів на столі, і Володимир помітив, як з її очей скотилось кілька сльозин.
— Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, — закінчила Рогнедь, і густі рум'янці виступили на її щоках.
Він щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цій же палаті кілька годин тому, суворо сказав:
— Ти відмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нині вночі ти намірялась навіть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив їхати, куди бажаєш... Чому ж ти тепер прийшла?..
— Княже Володимире, — щиро промовила вона. — Ти — сміливий, хоробрий витязь, умієш ненавидіти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже! Рогнедь замовкла, рум'янці на її щоках потухли. Почуття перемоги! О, в цю пізню годину ночі князь Володимир відчув його і, либонь, дужче, ніж напередодні в битві, — дівчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й відмовилась від нього, прийшла сюди, віддає найдорожче — своє тіло, душу.
— Я був і лишаюсь нині сином рабині, — не стримався й зухвало сказав Володимир.
Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й відповіла:
— Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тоді інакше, — заломила вона руки, — може, не було б цього страхіття, живі були б мій батько й брати... Княже Володимире, мені дуже шкода, що минулого не повернеш. Нині я побачила, що син рабині здатний зробити більше і може бути справедливішим, аніж князь... і я полюбила тебе. Ти віриш мені? Скажи правду...
Володимир не ждав таких слів Рогнеді, важко було йому й відповідати на її одверте питання.
— Ти дуже смілива й до серця мені, Рогнедь! — вимовив він.
Ніби борючись з хвилею, яка налітала на неї, Рогнедь простягла руки.
— І ти більше нічого не скажеш? — крізь стиснуті зуби вирвалось у неї.
Володимир зрозумів її. О, ці жінки, либонь, усі такі, тільки що — присягайся їм у любові. А чи знає вона — це зухвале дівчисько, — скільки сил вже коштує йому?..
— Я ще з Новгорода посилав своїх слів, — відповів Володимир, — пропонував тобі бути моєю жоною...
— Ти глузуєш з мене, княже, — суворо промовила Рогнедь.